Чужих дітей не існує… Патронатні сім’ї допомагають малечі уникнути дитбудинків, приймаючи на якийсь час у свою родину. Пані Юлія (на прохання героїні ім’я змінено — ред.) від 2020 року є патронатною вихователькою. Першого разу взяла під опіку немовля з пологового, потім — двох хлопчиків 10 років, а тепер — дівчинку віком 1,5 року і восьмирічного хлопчика.
Думка, що можемо допомогти, не зникала
Я давно думала про всиновлення дитини, але вагалися із чоловіком. Маємо двох рідних дітей, власну фірму з утеплення, хату і змогу, тому думка, що можемо допомогти, не зникала. Якби кожна сім’я взяла хоча б одну дитину, то сиріт не було б. Потім якось у фейсбуці прочитала про змогу прийняти дітей тимчасово і зрозуміла, що це хороша нагода спробувати. Так я дізналася про патронат і вирішила подати документи.
Щоб стати патронатним вихователем, потрібно пройти складний відбір. Приймати дітей може сім’я, яка не менше ніж десять років у шлюбі, має власних дітей, яким більше ніж п’ять років. Патронатні вихователі повинні мати власне житло, також поряд має бути помічник патронатного вихователя (в нашому випадку це мій чоловік). Він повинен мати роботу, щоб утримувати патронатного вихователя і забезпечувати потреби дітей.
Перше, що роблю, — спалюю їхній одяг
Патронат оформляють на три місяці, а потім за обставин (зазвичай це довготривалі суди) його можна продовжити на пів року, згодом ще на рік. Першого разу в нас він тривав три місяці. Тепер тій дівчинці три роки і вона живе в хорошій сім’ї, намагаюся підтримувати з нею зв’язок. Другого разу двоє хлопців залишилися в нас на рік. Було багато судів і позбавлення батьківських прав. Діти були в жахливому стані, хлопцям було по 10 років, а ми вчили їх наново ходити та їсти. Тепер хлопчики живуть в будинку сімейного типу. Цього разу взяли опіку над хлопчиком і дівчинкою, вони вже тут четвертий місяць. Їхня мама має народжувати, і, можливо, немовля також дадуть мені на патронатне виховання.
Коли дітей тільки привозять, перше, що роблю, — спалюю їхній одяг, бо там уже навіть немає що відпирати. Потрібно купляти все нове, а це коштує дуже дорого. З одягом дуже допомагає “Карітас Коломия” та волонтери. Недавно від “Карітасу” отримали ще й генератор Це було дуже неочікувано і приємно.
Я завжди наполягаю на тому, щоб дітей після патронатної сім’ї не віддали до дитбудинку, бо для чого я тоді виконую цю роботу? Ми показуємо дітям, що є сім’я, будинок, їжа та догляд не для того, щоб вони потім знову повернулися до поганих умов.
Трохи інший світ
Завдяки патронату я показала своїм дітям трохи інший світ, де немає айфонів, де діти тішаться, бо мають що їсти. Мої рідні діти співчутливі, їм жаль, що існує інша реальність, яку ми не завжди помічаємо. У будь-якому разі рідні діти патронатного вихователя не зобов’язані дружити або не дружити з патронатними, це їхній вибір. Перше немовля, яке в нас було, наші діти хотіли залишити. Син навіть придумав дівчинці ім’я — Бубусик. З другим випадком було складніше: мої діти іноді навіть боялися та намагалися уникати. Ми всі могли сидіти за столом, їсти, і раптово патронатні діти могли заверещати або жбурнути тарілку з борщем об стіну.
Помічаю за своїми, що вони дуже люблять маленьких. Коли бачать нашу теперішню дівчинку, то відкидають усі телефони та комп’ютери і йдуть її бавити. А от обіймати мене біля неї бояться: дівчинка дуже ревнує й одразу починає плакати. Із хлопчиком мають багато спільних інтересів, грають спільні ігри, тому проблем немає.
“Швидка” вже дуже добре мене знає
Перед тим, як стати патронатним вихователем, потрібно пройти навчання. З нами працюють психологи, які вчать, як правильно розставляти межі, як з першого дня не прив’язувати до себе дітей. Я пояснюю, що ми не мама й тато і не можемо ними стати.
Зустрічі з батьками відбуваються залежно від обставин. Коли в нас було двоє хлопчиків, то в них від зустрічей з мамою починалася паніка, тому розмовляли тільки телефоном. З теперішніми дітьми ми раз за ці три місяці їздили до матері, але вони щодня спілкуються з нею телефоном і розповідають усе, що з ними відбувається, хваляться умовами теперішнього проживання.
Під час навчання проходимо також курси швидкої медичної допомоги. Взагалі дуже страшно і важко, коли діти хворіють. Я щоразу телефоную на “швидку”, незалежно, чи то температура, чи щось інше. Не знаю, чи є в цих дітей якась алергія, хронічні захворювання, бо від попередніх батьків мені просто приносять чистий аркуш паперу.. “Швидка”, до речі, вже дуже добре мене знає і постійно запитує, який патронатний випадок цього разу.
Проблема в тому, що в Коломиї більше немає сімей такого типу
Мені повинні виплачувати зарплату кількістю 5 прожиткових мінімумів, і якщо маю двох дітей, то ще 20 %. Для утримання дітей мали б платити по два з половиною прожиткових мінімуми.
Складним аспектом у цьому всьому є бюрократія. Річ у тім, що гроші виплачують з Києва. Поки документи про патронат обробляють, поки буде відповідь з Києва, то мине приблизно два місяці, а дітей утримувати треба. Вони не розуміють, що мені не заплатили, хочуть їсти, і бажано чогось добренького.
Завжди маю проблеми із затвердженням в ЦНАПі. У моїх документах навіть не вказано, що я працюю, а пише, що надаю послуги патронатного вихователя. Також мені мали б нараховувати пенсійний стаж, але цього чомусь немає, тому я вже третій рік працюю без стажу. Думаю, проблема в тому, що в Коломиї більше немає сімей такого типу. Якби в місті було хоча б 15-20 патронатних сімей, на це б звернули увагу.
У патронатному вихованні є свої плюси та мінуси, але я розумію, що роблю все це заради дітей, щоб вони були щасливі.
Що два тижні маємо онлайн-зустрічі з куратором. Там збираються всі патронатні сім’ї із західного регіону і розповідають про свої проблеми та досвід.
Встаю, вмиваюсь — і вже на роботі
Багато хто думає, що це дуже складна робота, і навіть називають мене мученицею. Насправді все не так складно, як здається. Люблю проводити паралель з вихователькою в садочку. Вона відповідальна весь день за 15 або й більше дітей, а в мене їх двоє і несу відповідальність за них цілодобово. Це така сама робота, просто діти живуть в мене і зранку не потрібно кудись їхати, просто встаю, вмиваюсь — і вже на роботі. Для мене взагалі це не робота, а більше хороша справа.
Це звичайні діти, які теж ходять у школу, граються та сміються. Зі змін: в патронатній сім’ї потрібно додавати на два горнятка води і на три картоплини в борщ більше і більше посуду мити. Але це дрібниці, бо головне, що ми рятуємо дітей від дитбудинку і показуємо їм, що вони заслуговують на щастя.
Журналістка: Каміла Чернєцова
Дизайн: Ірина Ясінська
