До 24 лютого Маргарита Рівчаченко мала три роботи, працювала журналісткою, PR-менеджеркою та прессекретаркою народного депутата, займалася спортом, танцювала, читала, багато подорожувала та ходила на вечірки, а на початку вторгнення пішла в ТрО, бо зрозуміла, що інакше не може. Свою історію вона розповіла ГЛУЗDу.
“Було б добре побачити все зсередини”
Коли почалося вторгнення, я не чула вибухів, прокинулася і побачила безліч пропущених викликів від батьків, подруг, так і дізналася про війну. Того дня зрозуміла, що не зможу сидіти вдома й ховатися. Я хотіла діяти, тому пішла в ТрО. Спершу комплектувала бійців медичними засобами та навчала ними користуватися, тобто читала тактичну медицину. Разом з ними проходила вишколи, супроводжувала в госпіталі, а також були випадки, коли надавала першу домедичну допомогу.
Вже місяць я у відрядженні на Харківщині як пресофіцер, їжджу із журналістами по позиціях. Бувала там, де до ворога до 5 км, потрапляла під обстріли і знаю, як це, коли по тобі працює арта. І до цього звикаєш, головне знати, що треба робити в цей момент.
Рідні були в шоці, але підтримали, адже це моє життя та рішення. Ніколи не хотіла бути військовослужбовицею, але я писала про волонтерів, ветеранів і останній рік задумувалася про роботу військової журналістки.
Пам’ятаю, як 21 лютого святкувала свій день народження в Будапешті: сиджу з подружками на кухні орендованої квартири і я кажу: “Було б добре побачити все зсередини”. Хотіла поїхати, щоб показати світові, що в нас відбувається. От так сталося, що зараз через свій блог висвітлюю війну.
Теперішня популярність не приносить дискомфорту, навпаки, допомагає, коли треба знайти інформацію або зібрати гроші для покупки необхідного на фронт. Є багато підтримки. Звісно, важкувато. Наприклад, я сама менеджерю всі свої соціальні мережі, плюс працюю тепер з пресою. Мій телефон розривається щодня, інколи важко знайти час усім відповісти і може здатися, що я ігнорую.
…нема шляху назад
Найбільше бракує свободи вибору — робити те, що хочеш, або не робити того, чого не хочеш. У нових реаліях важко, але, по-перше, у мене нема шляху назад, по-друге, ти просто робиш те, що мусиш. Реальність контрастує. Я стала більш категоричною, дійсно є лише чорне і біле, свої і чужі. Багато людей відсіялось, але дуже багато класних людей, які були поруч, підтвердили: якщо ваші погляди навіть у дуже простих речах збігаються, то у вас є великий завдаток на те, щоб бути друзями дуже довго.
Найважче було, коли відправили першу роту на схід в саме пекло — Сєвєродонецьк — і коли прийшли перші новини про те, що в нас є двохсоті і трьохсоті, але не було імен. Ці кілька годин, поки ми намагалися зв’язатися з тими, хто там, я молилася всім богам як уміла, щоб там не було прізвищ друга і подруги.
Нещодавно забирала з іншого міста свою поранену подругу в госпіталь, до неї прийшов її молодий чоловік, який також поранений і перебуває в госпіталі. Це була зустріч року! І це правда, що любов перемагає смерть та війну.
Пам’ятне було 8 березня, коли один з моїх побратимів подарував мені м’яку іграшку і сказав: “У мене три дочки, і я зараз не можу їх обійняти й зробити подарунок, а ти така маленька й мені в дочки годишся, я хочу, щоб у тебе на це свято була іграшка”. Білий єдиноріг досі зі мною.
Інакшість у ставленні, звісно, є. Можуть навіть не пустити, бо “Ти ж дівчинка. Усі йдуть, а ти посидь”. Та коли ти показуєш, що маєш певні навички і не повна ідіотка.
Позивний “Афіна”
Загалом по-різному придумують позивні. Інколи вони ситуативні, інколи похідні від імені, прізвища, часом це старі клички або те, що побратими вигадали…
Спочатку мене називали “Мала-мала”, тому що я юна і невеличка на вигляд.
Позивний я сама собі придумала. Він мені подобається. Це те, як я себе відчуваю, адже Афіна — захисниця, вона не провокує війни, а ще є богинею мудрості, і мені хочеться, щоб мої рішення також були мудрими.
Яке “після”?
Мене дуже сильно мотивують люди, які не здаються. Знаєте, коли я ще не була в гарячій точці, саме друзі звідти підбадьорювали мене, що в нас усе буде добре.
Я сподіваюсь, коли ми переможемо, то продовжуватимемо викорінювати меншовартість. Ми маємо стати нацією героїв, нацією сильних і вільних людей. Можливо, тоді вже наші діти й онуки не ставитимуть собі питання:
Чи варто відвойовувати свої території?
Чи варто боротися?
Чи варто говорити своєю мовою?
Я хотіла б бачити свою країну такою.
Якою я бачу себе після війни? Чесно, я вже не знаю. Дуже хочу дописати книгу, поїхати відпочити, побачити світ, а там далі видно буде.
Журналістка: Ірина Блаженко
Фото: архів Маргарити Рівчаченко
