ГЛУЗД

Люди в цьому місті ходять попри обстріляні будинки. І, здається, трохи більше розуміють слова “жити кожним днем”… А ще кажуть, що новини читати страшніше, ніж перебувати тут.

Розповідаємо про молоду сімейну лікарку Руслану Омелянчук, мешканку Миколаєва, яка  обрала в ньому залишитися. 

…я плакала і рахувала вибухи

Прокинулася я від того, що в моїй квартирі трусилися вікна і двері. Я живу недалеко від поліклініки, у якій працюю. У тій частині міста 24 лютого було 10 прильотів.

Встала, подзвонила мамі у Вінницьку область і кажу: “Мамо, війна почалася”. А в неї там усе тихо-спокійно, вона: “Яка війна?”.

Від 5:00 до 9:00 я плакала і рахувала вибухи, розуміла, що вони лунають з боку лікарні, але все одно вирішила їхати на роботу. 

Дорогою зустріла людей з торбами, котами, собаками —  виїжджали. У поліклініці нікого не було, ми з медсестрою сіли, поплакали разом, і я поїхала до друзів. Розуміла, що ночувати у своєму домі я не зможу. Було страшно…  Та мене вистачило на два дні, і я повернулася до себе. 

У мене була змога виїхати, але не було таких думок. Не хочу я нікуди їхати. За цей час півтора місяця я була в мами в селі, бо вже настільки набридли ці вибухи, що треба було перезарядитися, відпочити. 

Мені не доводилося надавати допомогу людям, пораненим від вибухів. Вони зверталися до нашого центру, але з ними працювали інші лікарі.

Ми передаємо військовим багато препаратів. Це гуманітарна допомога з-за кордону. Ліки дає нам громадська організація “Крила”.

Із чим звертаються миколаївці під час війни?

Обстрілювали квартири моїх знайомих, але, на щастя, ніхто не постраждав. У травні був прильот через дорогу від нашої клініки, нам вибило 21 вікно, а на даху та деяких стінах досі є дірки. Це трапилося о 17:00. Тоді тут, на першому поверсі, між двома стінами, була тільки сторож, але вона, слава Богу, не постраждала.

Наш центр первинної медико-санітарної допомоги розташований у частині міста, де до вторгнення мешкало приблизно 5-6 тисяч людей. 

Багато пацієнтів повертаються додому з-за кордону в дуже запущеному стані, бо не для всіх там було доступне лікування. 

Після вторгнення побільшало інсультів, інфарктів. Якщо вночі обстріли, то вдень після того починають звертатися із цим, це все на фоні нервів, стресу. 

Але люди стали добріші, входять в положення, коли немає світла чи трапляються якісь інші нюанси. Ми розуміємо їх, а вони нас. Даємо людям скільки потрібно необхідних препаратів.

У ковідну епоху в нас на день було по 50 пацієнтів, з них 25 лікарняних. 20 лютого я повернулася до роботи після ковіду, а 24 почалося вторгнення. У мене було три вакцини, достатня кількість антитіл, але я дуже важко перенесла ковід. І таке буває. Мабуть, це на фоні загального стресу, який уже тоді був. Але добре виспалася. Ніби знала, що потім не буду спати… (Усміхається)

Я відчувала постковідну слабкість, але щойно почалася війна, усе як рукою зняло… І мені здається, що після початку цього всього з ковідом майже ніхто не звертався. У плані роботи важче було, коли був ковід, а в моральному — зараз. Тепер людей не дуже багато, але вони повертаються і щодня їх усе більше. Бо де б ти не був, добре вдома. Хоча Миколаїв мені не дім. Я з Вінницької області, вчилася на бюджеті і за розподілом потрапила сюди. Не хотіла бути сімейною лікаркою, але в бюджетників нема права вибору. Ну, раз уже так сталося, я вирішила стати найкращим сімейним лікарем. 

У Миколаєві я вже 7 років. Потрапила в абсолютно незнайоме місто. Спочатку  не було де мені жити і виділили кімнату у поліклініці. Так я бідна мучилася. Тепер маю квартиру.

Мені тут сподобалося. Зі мною підписано близько 2000 декларацій. Тепер приймаємо всіх, у нас багато осіб, які приїхали з районів, де більше обстрілювали.

Як мені все це вдалося витримати?

Знаєте, я дуже сильна морально… Та всі миколаївці, які були тут, сильні. Інколи я думаю, як оце все вдалося пережити, в голові не вкладається…. Ну, було страшно, це нормальне відчуття.

Декілька днів тому вночі була тривога, і я розгубилася, не знала що робити і куди бігти. Раніше я не розгублювалася… Була ніч, коли прилетіло 42 ракети. Там, де я живу, укриття немає. З другого поверху спускалася під сходи, там було якось менше чути ці всі вибухи. Сиділа та й думала: як привалить, то й не дістануть звідси (Сміється).

Мені, до речі, самій легше справлятися зі стресом. Коли була в друзів, зрозуміла, що інші люди дуже накаляють: вони ходять, говорять, накручують… Сказала: “З вами добре, але я буду сама”.

Одного разу я потрапила під обстріли. Після обіду їхала маршруткою з роботи, минула одну зупинку від центру і чую звуки вибухів позаду, на Соборній, і спереду. Маршрутка зупиняється, щоб хтось зміг зайти, у цей момент усі люди в маршрутці падуть на підлогу. Я вискакую із задніх дверей. Вирішила, що їхати туди, де вибухи, я не буду. Вибухів було ще десь сім, я присіла під стіною, де було написано “Миколаїв — це Україна”. 

Було дуже страшно, усі проїжджали мимо, ніяке таксі я не могла викликати. 

Знаєте, що в той момент під стіною думала? “Ні, я так не можу померти, я достатньо яскрава особистість…”. На цій вулиці дуже чути запах каналізації.Думаю «ні, під цим забором….я не можу так вмерти».

Про волонтерство

Тато моєї подруги воює. Вона зателефонувала мені і запитала, чи можу допомогти. Розповіла, що там купу препаратів, хтось захворів, вони не знають, що від чого пити. Страшно було їхати, ми проїжджали деокуповану територію.

У наших військових був такий окоп, вони казали, що це їхня лікарня, там багато сумок з препаратами. Я все поприписувала, кого треба було, проконсультувала. Класно з’їздили, отримала купу емоцій.

Потім їхала з волонтерською організацію. Були в 11 точках між Миколаєвом і Херсоном. Це такі емоції… Військові нагодували нас супом, напоїли кавою. У всіх залишився мій номер, тому можуть мені телефонувати, коли щось потрібно. Але їм потрібно було просто поговорити…

Я також працюю сімейною лікаркою у фонді Притули. Тепер ми двічі на тиждень їздимо селами Миколаївської області, які постраждали внаслідок обстрілів. Клініка сімейної медицини “Здраво”, Фонд Притули і Юнісеф підписали договір, працюємо разом. Привозимо продукти, медикаменти, і від клініки я, як лікарка, консультую пацієнтів. 

Співпрацюю ще з одним фондом як сімейна лікарка, консультую внутрішньо переміщених осіб з Миколаївської області, які тепер живуть у наших міських гуртожитках, інтернатах. Там такі історії, що я ледь не плакала, у людей хати погоріли, у декого немає родичів, у когось документів. Одна жінка розповідала, як вони із чоловіком декілька годин з-під завалів вибиралися й виїхали. Він був за кермом, дорогою втрачав свідомість, вона їздити не вміє, приводила його до тями… Там такі історії…

“Через 5 років тут буде, як у Лас-Вегасі”

Я дуже вірю, що після перемоги Миколаїв відновлять. У нас же все побите: школи, університети, медичні заклади, заводи, підприємства. І я себе налаштовую, що після перемоги почнеться глобальне відновлення і Миколаїв стане крутим містом. Через 5 років тут буде, як у Лас-Вегасі. Я в це вірю.

У середині квітня внаслідок обстрілів у Миколаєві перебили трубу, з того часу в нас солона вода жовтуватого відтінку. Я звикла до цього. Замовляю доставку питної води, мені приїжджає бутля 19 літрів, вже навчилася її сама носити (усміхається). На цій воді я готую. Посуд мию водою з крана, від цього немає розладів чи ще чогось, перу в ній, миюся нею. У машинку кидаю “Калгон” і свято вірю, що він помагає, усі так роблять…

Світла в мене майже не вимикали. Але, як з’ясувалося, свічки, які мені дарували (ніколи не любила таких подарунків), тепер стали дуже в пригоді.

До вторгнення брат подарував мені скрейч-карту подорожей. Там такої роботи, ще вся карта не заповнена. Я планую подорожувати, багато працювати і жити в Україні.

За всю війну зрозуміла одне — треба жити сьогоднішнім днем, хочеш чогось — роби.

Журналістка: Оленка Гелетюк

Фотографка: Марія Горшкова

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери