“Я жив, щоб вживати і вживав, щоб жити”: Сповідь одного екснаркомана

Усе почалось в ранній юності… Вино. Дахи позитронівських дев’ятиповерхівок. Двокасетний магнітофон. Друзі дитинства. І ми під Сектор Газа, Віктора Цоя, Depeche mode та Гражданскую оборону проводили вільний час, якого тоді мали дуже багато.

Щодня був потрібен кайф, однаково який, головне, щоб вгамувати залежність

Коли тобі 13-14 і ти на першій сходинці свого життя, тобі все здається романтичним і цікавим. Усе обов’язково треба спробувати, щоб сповна відчути смак життя і нічого не пропустити.

Наш шлях був таким…

Паралельно з алкоголем, який ставав для нас все примітивнішим, ми почали пробувати “траву”. Хтось з друзів вже почав “факати” клей та поширювати новий вид кайфу. Так ми й розпрощалися з дитинством і одразу ж увійшли у, здавалося, доросле життя.

Жоден наш день не минав у тверезості, бо вже щодня був потрібен кайф, однаково який, головне, щоб вгамувати залежність. І хоча фізично ми тоді були юні, і більша частина з нас займалась спортом, відвідували секції кульової стрільби, боксу, дзюдо, плавання, психологічно ми вже залежали від впливу, бо під впливом алкогольного сп’яніння або дією наркотичних чи хімічних речовин почувалися повноцінними, сміливими, впевненими в собі та веселими.

З вживанням ми почали добувати свої перші гроші, незаконні гроші: крадіжки, гоп-стоп, дрібні афери, вимагання в слабких ровесників та гра в карти на гроші.

“Тепер ти розумієш, що таке справжній кайф, а не це все…”

Перший раз важкий наркотик я спробував у 16. Пригадую, після канікул прилетів від родичів із Сибіру і дізнався, що деякі мої друзі у дворі вже почали вживати “ширку”. Це наркотична речовина, яку шляхом хімічних процесів добувають з макових голівок (“соломи”). Тоді я виставляв друзям за свій приїзд, але помітив, що дехто до алкоголю й не торкався, бо їм і так було вже по кайфу: вони сиділи за столом із закритими очима і, здавалося, приходили до себе лиш для того, щоб вийти покурити сигарети.

Попри те, що дуже негативно ставився до ін’єкційних наркоманів (я знав декількох на Позитроні), я ніколи не міг уявити, що колись теж уколюсь. Після довгих вмовлянь спробувати, це сталось… Попри всю мою тривогу і фактично фобію уколів після першого внутрішньовенного прийому “ширки”, за 1 хвилину я вже був в іншому вимірі. Відходячи від цих нових відчуттів та ейфорії, я сказав: “Якого ви мені цю фігню раніше не дали?”. У відповідь мій друг посміхнувся, прикурив сигарету і, вклавши її мені в зуби, з розумінням сказав: ось бачиш, тепер ти розумієш, що таке справжній кайф, а не це все фуфло.

Так я став наркоманом…

Я думав, що я ділюсь справжньою радістю і щастям

Залежність мене взяла у свою владу фактично з першого уколу. Я одразу почав думати, де мені взяти макову соломку. Усі мої одногрупники були із сіл, вони платили нам данину зі стипендії, а згодом почали привозити мені мак. Я став не те, що наркоманом, а фанатом наркотику, бо почав усім пропонувати спробувати його і коли у відповідь чув від товаришів “ні, я до цього ніколи не торкнусь”, то завжди казав: “О, повір, я був таким самим, але твоя думка дуже зміниться… Закатуй рукав і качай вену”.

Я думав, що ділюсь справжньою радістю і щастям. Наркотик став моїм другом, під його впливом було так прекрасно і в задоволення щось робити. Ти одразу стаєш таким комунікабельним, здається, що любиш увесь світ: тобі в радість кожна секунда життя, і це все було так щиро, але, на жаль, дуже недовго. Через кілька місяців вживання наркотик вже показав мені інший бік медалі, і я поступово почав платити ціну за дружбу з ним.

Я став повністю незалежним від усіх, крім наркотиків

У мене почались перші “ломки”  —  абстинентний синдром. Якщо ще декілька місяців тому хочеш вживаєш “ширку”, а хочеш  куриш “траву” чи забухуєш з пацанами, то тут приходить розуміння  “шукай дозу, бо буде зле”.

Спочатку я намагався робити паузи між вживанням, бо розумів: якщо сяду на “систему” (систематичне вживання опіуму — ред.), то “спригнути” буде дуже непросто. І  навіть усвідомлюючи це, шукав гроші, діставав мак і все інше для приготування ширки і знову варив усе на притоні.

Тоді в місті ін’єкційно вживали наркотики старші чуваки, більшість з яких уже відсиділи терміни в місцях позбавлення волі, тому для мене це стало свого роду і самоствердженням, типу я крутий… Хоча насправді це був величезний обман та ілюзія, моя вигадана реальність.

Через якийсь час я вже перестав жити вдома, був у притонах. З універу мене вигнали через вимагання та стабільні пропуски. Я приходив на перші пари лиш для того, щоб забрати мак і гроші. Батьки вдома стали мені незручними, бо почали розуміти і сварити мене, у свої неповнолітні роки я став повністю незалежним від усіх, крім наркотиків.

Тоді гроші я мав завжди. Почав їздити на гуртовий ринок у Чернівці і крав там. Красти по кишенях у громадському транспорті мене навчила одна наркоманка, якої давно нема серед живих. Перебоїв з наркотиками у мене майже не було, за винятком поодиноких випадків.

Я тішив себе думкою, що ось скоро піду в армію, це мені допоможе, і я там змінюся. Як би не було кайфово в перший час, потім, коли я вже зрозумів, що встряв,  хотів вилізти, бо розумів, що це біда, але не вдавалось. А коли настав час іти служити до лав Збройних сил, я сказав собі “та нащо воно мені треба? Я що дурак?” і закосив від армії.

Я завжди мав віру в те, що колись із цього вилізу

Я почав деградувати. Наркотик усе більше і більше захоплював мене, поки не став абсолютним змістом мого життя. Я жив, щоб вживати і вживав, щоб жити. Мені потрібно було прийняти дозу не для того, щоб черговий раз кайфанути, уже ні, а для того, щоб мати силу встати і вийти з дому. Вийти з дому, щоб їхати красти. Красти, щоб купити мак, зварити наркотик і прийняти його, щоб могти зранку встати і вийти з дому… І так щодня. Місяць за місяцем і рік за роком.

На районі для більшості я став ізгоєм. Знайомі й товариші, які не вживали, намагались спочатку на мене впливати, але мене вже несло з величезною швидкістю… несло в поїзді з квитком в один бік…

Хочу зазначити одну важливу річ: аналізуючи, я розумію: я завжди мав віру в те, що колись із цього вилізу. Я щовечора просив у Бога сили зупинитись і вилізти, та спочатку нічого не виходило. Так з дня в день я котився все нижче за нормами всіх людських і соціальних мірок до самого дна, водночас не втрачаючи віри у свою перемогу та вихід із залежності.  Я часто, хоча й під дозою, говорив своїм друзям: “я спригну… я обов’язково спригну з голки”.

Не знаю, чи вірив сам тоді у свої слова, але я дуже хотів, щоб це сталось.

Я вже не помічав, що ходжу в пропалених сигаретами речах, бо коли вколовся, на перших 10-15 хвилин так розслабляє, що куриш, а голова провисає вниз — і всі светри і футболки були діряві, але серед наркоманів це було нормою. Тоді я майже ніколи не прав речей, а крав нові і носив їх, поки не добивав.

Я бачив відчай в очах моїх батьків

За цей час я повертався до батьків і просив допомоги. Вони намагались допомогти чим могли, батько черговий раз домовлявся з лікарем про державні клініки, де я намагався вилікуватись від наркоманії. Насправді це були звичайні психдиспансери, де мене заколювали сибазоном і рештою заспокійливих та снодійних препаратів, вводили в штучний сон і проганяли відрами фізрозчин, глюкозу та вітаміни, так намагаючись вилікувати мене. На жаль, це не дало результату, бо наркоманія  —  хвороба тіла, душі й духу людини.

Після лікарень батьки навіть пробували застосувати нетрадиційні форми позбавлення мене від залежностей: повели мене до народної цілительки, яка, зливши наді мною віск, показала мамі фігуру воску зі свинячим рилом і рогами бика, почала читати наді мною молитви і проганяти з мене нечисту силу. Але і це не допомагало, бо щойно я звідти виходив — знову йшов на притон і знову вживав. Не знав, коли це все закінчиться, бо здавалось, що собі я вже не належу, а існую просто для того, щоб красти й колотися.

У мене почали пропадати вени, з’явився перший абсцес від уколів. Проблеми з поліцією, з рідними, з людьми довкола (через крадіжки я боявся ходити містом) і врешті проблеми із самим собою.

Після першого терміну позбавлення волі, приїхавши в рідне місто з Ужгорода, першого ж дня я вколовся.

Перед цим батьки мене відправили в Сибір до дідуся, він жив і працював у тайзі. У Франківську мене не було декілька років, але й у Росії я знаходив “своїх і своє”. І хоч там я не вживав систематично, все одно був психологічно залежним від наркотиків, бо думав про них і чекав, коли закінчиться вахта (15 днів), щоб я міг з тайги виїхати в Братськ і купити собі “ханку” (опій сирець, який тоді в Росію доставляли з Афганістану), щоб вколотись і вгамувати свою внутрішню спрагу.

Повернувшись в Україну, я ходив вулицями міста, і деякі знайомі мене не впізнавали, бо через зайняття спортом та фізичну працю дуже змінився. Вдавалось навіть якийсь час не залізати в систематичне вживання, ми з товаришем почали їздити в колишню Чехословаччину займатись криміналом (що в нас непогано виходило), але знову почав систематично вживати і нічого не міг із цим вдіяти.

Від мене відвернулись майже всі друзі, дівчина, суспільство. Я бачив відчай в очах моїх батьків і двох рідних братів, яким дуже вдячний за підтримку, упродовж усіх цих років вони жодного разу мене не засудили. 

Я вирішив покінчити із життям…

Одного дня, лежачи вдома на дивані і відчуваючи ломку, подумав: “Для чого я це все терплю? Для чого мені таке життя, якщо я не вмію жити нормально?”. Я ненавидів у собі наркомана, бо завжди вважав себе моральним, сильним духом, тоді й вирішив твердо, раз і назавжди, покінчити з наркотиком. Знищити його разом із собою, бо розумів, що він став невіддільною частиною мене, а мені насправді було огидне таке життя, бо час, коли наркотик давав задоволення й ейфорію, уже давно був позаду.

Мене не зміг зупинити ні здоровий глузд, ні свавілля міліції (вони застосовували до нас здається всі навички рукопашного бою). Не зупиняло лікування в дурдомах і бруд та сморід притонів. У такому стані я вирішив поставити крапку на своєму нікчемному житті, покінчивши раз і назавжди з проблемою, якою був сам, як мені здавалось. Я вирішив вискочити на дорогу з даху будинку, зупинила думка: “А що, як виживу, але буду калікою?”. Тому я твердо вирішив зварити більше маку і ввести собі подвійну дозу — і все… кінець стражданням.

Це був мій план, але в Бога були інші наміри, і сталося так, що на третій день після цього рішення мені дають черговий термін позбавлення волі і відправляють у Вінницьку обл., у колонію, з терміном 3,5 року на відбуття покарання та лікування в зоні. Там лікар-нарколог засудженим обмінював наркотики на гроші та харчі, а 14 статтю “Примусове лікування” скасовували за блок сигарет.

Через декілька місяців у зоні в мене виявили туберкульоз. Госпіталізували, почалася відкрита форма туберкульозу, кашель з кров’ю, розпад легенів. Тоді я думав: ну, невже все, що було, — це ще не найгірше, бо почались місяці слабкості і страждань. Паралельно з туберкульозом у мене почалася дистрофія організму і такий занепад сил, що я ледве вставав з ліжка, щоб дійти до туалету. Подумки я вже прощався із життям.

Там, де диявол ставить на людині крапку, Бог завжди ставить кому

Тоді я познайомився з людьми, які принесли мені надпотужну інформацію: я можу позбутися наркотичної залежності, та є певні умови. Я погодився прийняти їх — і в мене почалось нове життя…

Відтоді минув 21 рік. Слава Богу, що немає жодних наслідків хвороби легенів, що для мене було справжнім дивом, бо у 24 роки мене готували до групи інвалідності через туберкульоз. Був свій шлях, який я мав пройти, і він, звісно, не без помилок, але я точно знав, куди мені рухатись і де є вихід з будь-яких труднощів.

Підсумовуючи свою історію, хочу сказати: коли ти думаєш, що у твоєму житті настає  абсолютний кінець, то знай, що там, де диявол ставить на людині крапку, Бог завжди ставить кому, а це означає, що від тебе треба лише щиро захотіти почати нове життя, наскільки це можливо повірити в Бога, який усередині кожної людини і поступово вчитися новим життєвим крокам. Вслід за цим неодмінно настануть зміни.

Тепер мені 45, я маю двох діток, служу людям, які потрапляють у скрутне становище — від залежностей до матеріальних труднощів — і радію, що Бог дає мені змогу частково  виправити свої минулі помилки, за які я дуже жалію до сьогодні… жалію, але не живу з відчуттям провини.

За час вживання я втратив багато друзів, які покинули цей світ у дуже ранні роки через проблему наркозалежності та її наслідки.

І моя дружня порада: тримайтеся якомога далі від будь-якого виду наркотиків, краще проведіть цей час з дорогими і рідним людьми, у спортзалах чи на навчанні, бо життя  насправді є прекрасним даром Божим.

Якщо ви маєте запитання щодо виходу із залежності  —  пишіть мені у фейсбуці або на пошту: gisborn76@gmail.com.



А щоб у твоєму житті було більше Глуzду —підписуйся на наш телеграм-канал.