Як мені живеться в домі із двома адресами

Ми навідалися в гості до франківки Христини Стринадюк і прийшли за адресою: Грушевського, 20, а потрапили в майстерню “Коцюбинського, 10”. У вас може виникнути запитання, що за маячня. Та насправді в цієї майстерні трохи незвична історія. 

Христина Стринадюк — дизайнерка та художниця з Косова, яка творить у серці Франківська. У затишній квартирі старого австрійського будинку 1897 року вона разом із чоловіком відтворює майстерню свого дідуся Михайла Стринадюка — різьбяра, годинникаря та столяра. 

Христина Стринадюк

Я росла з дідусем до 7 років, доки ми з мамою не переїхали в інше місце. Атмосфера в його майстерні, у місці, яке він створив, була нормою для мене. Мені здавалось, що так є в кожної дитини. Як згодом виявилось, ні. Я помітила свій нахил до творчості, бо росла в середовищі, яке надихало і водночас давало зрозуміти, що в житті зможу цим займатися та заробляти. 

Мій дідусь Михайло заснував у Косові приватну майстерню, де працював  і навчав молодих хлопців того, що вмів сам. Дідусь був різьбярем, столяром та годинникарем. Завдячую йому тим, що маю тягу до мистецтва та займаюсь творчістю. 

Коли у свідомому віці постало питання, чим займатися, — не сумнівалась. Проте мені певною мірою треба було відвойовувати право на це. Мама не дуже вірила, що це колись буде актуально, вона переживала, що продаватиму сувеніри на ринку, а я бачила перед собою приклад дідуся й тата  і не розуміла, що в цьому поганого. 

Мама стежила за процесом створення моєї майстерні. Була тут ще під час ремонту. Коли вона приходила сюди згодом, то, я бачила, що була задоволена, їй було комфортно.

Мій дідусь був генієм 

Я успадкувала його впертість, бурмотіння під носом, сам ніс і велику родимку внизу спини ліворуч. Я так само повільно прогулююсь, заклавши руки за спину, роздумуючи про всяке, і з такою ж силою в руках вирізьблюю лінії. Так само люблю, щоб мені не заважали під час роботи. 

Я — не колективна. Мені складно працювати на когось чи з кимось. Відчула, що буду, як дідусь, запрошувати людей сюди. Мені по духу ближче об’єднувати людей, а не вливатися в чужий колектив. 

 Мені було 13, коли померла бабуся. Під час останньої нашої розмови я їй пообіцяла, що продовжуватиму справу дідуся. Для мене це були не пусті слова, а важлива обіцянка. Бабця — єдина людина тоді, яка вірила та не сприймала моїх слів, як порожні. Ця розмова була підтримкою впродовж багатьох років. 

 У мене відчуття, що смерті не існує доти, доки ми пам’ятаємо. Я не відчуваю, що їх немає, вони супроводжують мене в житті, сняться. Вони — мої янголи та підтримка. Дідо Місьо і бабця Оксана — мої два міцні крила за спиною. Коли мені самотньо, думаю про них. 

“Якщо не можу відтворити майстерню на тому місці, де її створив дідусь, — створю її там, де  є я”

Через 13 років після смерті дідуся я потрапила в майстерню. Саме тоді формувалась концепція моєї майстерні, і мені було важливо мати там, у Франківську,  щось дідусеве, те, чим він творив. 

Я побачила розграбовану і закинуту, як самотні старі хатини в горах, майстерню. Ніколи не могла подумати, що таке станеться з майстернею та домом моїх рідних, святим для мене місцем. Злість, що виникла тоді, вибухнула бажанням розпочати роботу над майстернею тут і зараз. 

Незабаром знайшли місце, почали ремонт. Нам допомагало багато людей. Власники квартири, близькі за цінностями нам, дозволили мати майстерню тут мінімум п’ять років. Батько двох моїх учениць допоміг із матеріалами для ремонту. Друзі приїжджали з інших міст на пів дня, щоб помогти зі стінами. Багатьом людям відгукнулась історія цього місця.

Майстерня Христини у Франківську, вул. Грушевського, 20

Тато дозволив мені перевезти з Косова дідусеві речі, які збереглися, те, чого не вкрали, у чому ніхто не побачив цінності. Так майстерня органічно сформувалась.

“Коцюбинського, 10” — не про адресу,  а про цінності, які ми несемо в пам’яті за дідусем. Майстерня отримала своє ім’я, успадкувавши адресу, де вона містилася від самого початку в Косові.

У майстерні я проводжу уроки акварелі.  

Для дітей це дійсно формат уроків, де я для них учителька. А зі старшими, з ровесниками це більше партнерські та наставницькі стосунки. Я вчу їх, але передусім я є тією людиною, яка вірить в них і в те, що їм усе вдасться.  

Мені приносить велике задоволення те, що можу бути цінною та корисною іншим людям. 

Я працюю від першого курсу. Відтоді в мене сформувалася певна база знайомих, а через них згодом з’являлись нові замовлення. Я багато вчилася і вчуся досі. Цей досвід різний. Були проблеми з дедлайнами. Часто не могла відмовити комусь і набирала тонну замовлень.  Безумовно, є певна складність у тому, щоб працювати на себе, але для мене це єдиний комфортний формат роботи. Мої ілюстрації ви можете побачити у Франківських закладах: Mondays, Manufactura, Urban Space 100. 

У Франківськ я переїхала до чоловіка. Це було природне виважене  рішення. Знала, що так чи інакше виїду з Косова у велике місто: або Львів, або Франківськ. Мені хотілось вирости, а в тому середовищі рости було складно.

Моя квартира — місце, де я працюю та живу. Чи складно так мені?  Так, іноді я втомлююся. Ми працюємо над цим. У майстерні є  чіткий поділ на зони: там працюю, а там відпочиваю; за різними столами — різні процеси і не інакше. 

“Медитація — це не завжди про йогу”

Щоб розслабитись, я йду гуляти. Прокладаю на карті довгий шлях, беру навушники й улюблену музику і просто гуляю. Іноді прогулююсь і в тиші, слухаючи природу. Дуже люблю наше озеро. Часто саме під час прогулянок у мене з’являються круті ідеї, я відволікаюся від роботи. Спокій мене надихає.

А ще я медитую. Є багато способів робити це. Мене друг колись учив цього мистецтва. По-справжньому “глибоко” воно мені не зайшло. Але, по-суті, те саме прибирання також може бути медитацією, хоча й дуже поверхневою. І вирізання гравюри чи, наприклад, довге вимальовування квітів. Медитація — це не завжди про йогу, але є також її частиною.

Часто, коли не можу заснути, переключаюсь на себе. Є така практика зосередження: подумки потрібно відчути себе, починаючи від пальців ніг і аж до голови. Важливо не рухатись і відчувати кожну частину тіла. Це переносить тебе з думок на відчуття. 

Є ще інша помічна річ для мене. Я намагаюсь просто сидіти й ні про що не думати. Можна бути на природі, дивитись на воду, відчувати вітер. Бути тут і зараз. Важливо в теперішній час вміти уповільнюватися. Це насправді дуже складно.

Інший спосіб, який порадила мені подруга, — заплющувати очі й уявляти перед собою будь-що, що ти любиш. Наприклад, які пелюстки у троянди, колір, аромат. Ти зосереджуєш свою увагу на зовсім інших речах. 

Одного разу я відчула, що зайшла в потік, який несеться, і я вже не справляюсь. Це сталося після того, як ми переїхали, бо раніше ми жили разом із мамою чоловіка. Мені стало комфортно в побуті, але побільшало питань до себе та оточення. 

Випадково у фейсбуці я натрапила на допис однокласниці мого чоловіка, психотерапевтки, яка шукала людину для співпраці, з якою вона мала б захистити дипломну роботу. Я зрозуміла: це знак. Іти вперше було страшно. Це потужний досвід. Я боялась оцінкового судження, але нічого такого не було. Хороший психотерапевт не дає порад, це завжди приклад здорового середовища. 

Я люблю спостерігати за людьми. Дивлюсь на манеру, поведінку і в їхніх звичках упізнаю себе. Так переношу фокус із себе на когось. Це не про критичний погляд, не про те, у що вдягнені люди, ні. Крізь них я бачу себе й аналізую це. 

“Мій фемінізм – не про радикальні рухи, а про рівність, толерантність та гуманність”

Відкрито говорю про те, що я — феміністка. Я не прихильниця радикального фемінізму та й узагалі жодних радикальних рухів. 

Для мене фемінізм — ми різні, але рівні. Я толерантна до спільнот, рас, релігій і проти насилля. Думаю, що спочатку радикальність у фемінізмі була природною, бо зазвичай болючі, емоційні проблеми у суспільстві гостро транслюються. Мені близький інтерсекціональний фемінізм, бо він опирається на досвід. Мій вибір різний і базується на відчуттях та бажаннях, не залежить від стереотипів.

Я чітко декларую: у нашій сім’ї голова — чоловік. Але те, що є комфортним для нас, іншим може не підійти, і це нормально. Ми пробували по-різному ділити наші ролі, але мені добре відчувати свою слабкість і давати чоловіку змогу бути сильним. Ми поважаємо одне одного. У нас немає принижень, нема гендерних стереотипів у сім’ї.  Важливо, щоб люди вчилися мислити глобально. Ми вже давно не в Середньовіччі. 

Я думаю, що невдовзі з фемінізму природно народиться ще одне явище, де враховуватимуть інтереси кожної статі. Чоловіки часто не розуміють, що насправді фемінізм і їм вигідний і бути профеміністом — круто. 

“Майстерня має давати прибуток, я це чітко розуміла, але й усвідомила, що сама цієї бізнес-моделі не побудую”

Після відкриття майстерні якийсь час я працювала сама. Мені було важливо намацати, що ж таке ми створили. Та згодом відчула, що в мене пропадають сили і сама я не справляюсь. Саме тоді зрозуміла, що є гостра потреба в допомозі. 

Майстерня має давати прибуток. Але мені була потрібна людина, яка скаже це вперто і прямо, з якою не буде так страшно. Я потроху “заглохла” в цьому процесі. У такі моменти стає важко себе чути. Зараз команду поповнюємо. 

Це нагадує мені про мої страхи: я ніколи не йду в ліс сама (бо боюся змій)  і водночас обожнюю ту атмосферу. Там вирує життя, і це дуже драйвить. Та мені обов’язково треба, щоб поруч був хтось, хто заспокоїть, щоб я відчула захист і безпеку.

 І в цій історії ліс і є майстернею. Я творча натура, маю багато страхів у галузі бізнесу, тому потрібен партнер, який завжди підтримає, дасть пораду і з яким ми зможемо йти далі разом. 

У нас багато амбітних планів. Будуть майстер-класи, теплі вечори та теплі люди. Згодом ми плануємо вирости до більших масштабів.

А зараз робимо власний мерч: футболки, торби, листівки, стікери. А в планах принтувати різний одяг і продовжувати творити вжиткові мистецькі речі. 

У Франківську майстерню “Коцюбинського, 10” ви знайдете за адресою: Грушевського, 20. 

Я — відкрита. Двері до моєї майстерні відчинені для кожного, адже так колись було і в діда в Косові: життя вирувало в кожному куточку, під кожним деревцем, на кожному вікні. 

Щоб ознайомитись із майстернею — напишіть мені.

Журналістка: Софія Брус

Фото: Архів Христини Стринадюк

Отримувати сповіщення із новими матеріалами можна у нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)