Юрій Захаревич: “Там кожен день, ніби останній…”

 Звичне життя тут має зовсім інші барви.  Ми прокидаємося, снідаємо, біжимо на роботу, зустрічаємося з друзями, вирішуємо дріб’язкові справи, потім знову додому.  І так по колу… Можливо, у когось ця схема трохи інша… Та все це тоді, як там, у зоні АТО, гинуть люди, руйнуються людські долі.  Замість радості – страх, на зміну надії приходить відчай.  

 Юрій Захаревич став добровольцем у 43. Він розумів усю відповідальність своїх дій, та не міг учинити по-іншому. Залишитись осторонь війни для нього означало зламати в собі дух патріотизму, зрадити  принципи та внутрішні переконання. Не роздумуючи ні хвилини, чоловік вирушив в АТО. 

Тоді він уявити не міг, що опісля його життя зміниться кардинально. Щоб усвідомити своє призначення, мав пройти крізь терни війни. 

– Чому ви вирішили взяти участь у бойових діях? 

– Моя бабуся була зв’язковою.  Її розмови про свободу та патріотичність залишили чималий слід у моєму вихованні. І коли почалась війна, я не роздумував жодної хвилини. Знав, що треба йти, і крапка.  Це поклик та мій обов’язок, як громадянина моєї держави. Це моя країна, інакше бути не могло.     

 Та річ у тому, що одразу в АТО мене не взяли. Перша хвиля мобілізації відбулась у березні 2014 року.  Я ходив до військового комісаріату, просився на війну. Відмовили. У травні, після оголошення другої хвилі, мене знову не взяли. Усе через медичні протипоказання. 

     У серпні  цього самого року (то була третя хвиля мобілізації)   зателефонували з військкомату і спитали, чи готовий я відбути до місця призначення. 

 

– Як поставилася до вашого рішення сім’я? 

 

– Окрім матері, я нікому не сказав, що просився в АТО.  Прийшов додому і повідомив дружину, що завтра зранку, о 5 годині, повинен  прийти до військового комісаріату. Вона не одразу повірила, подумала, що жартую.  Ввечері почав збирати речі. Приїхав брат, приніс до кімнати бронежилет. Дружина розплакалась, вона зрозуміла, що все серйозно. Сину тоді був 21, і моє рішення він підтримав.  А 8-річній донечці ми сказали, що тато їде у військову частину на збори. 

   Моя матір була проти і до останнього сподівалась, що мене комісують за станом здоров’я.  Пам’ятаю, приїхав до неї в село, доробляю дещо по господарству і прошу її, щоб попередила, коли буде автобус. Я дуже хвилювався, що можу спізнитися, мав іще зібрати речі, бо зранку відбував до військової частини.  А вона затягує час, затримує мене, не хоче, щоб я їхав. 

 

– Яке обмундирування вам дали, коли відправляли на Схід?

 

– Після Революції Гідності я вступив до Коломийської самооборони.  Коли хлопці дізнались, що я їду на Схід, спрацювали моментально. Привезли мені до Ужгорода каску, німецькі берці та бронежилет.  Я дуже тішився тими речами. Бронежилет, який подарував брат, я залишив собі, а іншого віддав бійцю.   

– Куди ви потрапили після військового комісаріату? 

– Нас привезли до Мукачева в 128-му окрему гірсько-штурмову бригаду.  Близько двох тижнів тривало навчання в частині. Потім були ще навчання в лісах біля Ужгорода. 30 серпня ми прибули до Харкова.  Куди їду звідти, я не знав. Ніхто нічого нам не пояснив, тільки дали кожному бійцю по дві гранати. Тоді я зрозумів, наскільки це все серйозно.  

 

 

 

– Що було після Харкова? 

 

–  1 вересня ми прибули до Щастя. На під’їзді до міста ми чули, як стріляють  гради. З вікна автомобіля я дивився на школярів, які йшли на свято першого дзвоника. На їхніх обличчях не було радості. Я думав про свою донечку. Мені було прикро, що  не бачу її першого дзвоника.    

      Під ранок ми приїхали до базового табору. Мого товариша відправили на  блокпост, і я попросився з ним. Першу ніч ми спали просто неба. Це була моя перша неспокійна ніч. Небо розривали «гради» (реактивна система залпового вогню),  пролітали зенітки (артилерійська зброя). Я лежав на землі і дякував Богу, що це все повз нас.  

    Кожен день, ніби останній.  Над головою пролітали кулі. І щоразу ловив себе на думці: невже моя?

      Ми жили в польових умовах. Спочатку спали в палатках, а потім  – у бліндажах, які зробили власноруч. Із їжею та питною водою було скрутно. Якщо ти в базовому таборі – тобі пощастило більше. На блокпосту були дні без їжі та води взагалі.

     Пам’ятаю,  коли приїхали волонтери з Коломиї, для мене це було справжнє свято.  Я не міг натішитись ними. Не важливо було, що вони привезли. Я радів, що бачу земляків.  Усі продукти я виклав на землю і сказав хлопцям, щоб кожен узяв те, що йому потрібне.  

Це був єдиний раз, коли до нас прорвались волонтери. 

 

– За яких обставин ви повернулися додому?

 

– З 16-17 лютого 2015 року  мала бути ротація 128-ї окремої  гірсько-штурмової бригади. Я тоді перебував на блокпості «Бас» (названий на честь  нашого командира на прізвище Басич) біля Юнокомунарівська. За наказом ми відправились до Дебальцевого.  Усі блокпости зібрали біля міста на галявині. Була домовленість між командуванням ворожих сил про припинення вогню, утворення «коридору».   Перед виходом частини ворожі сили почали обстріл. Ми були на «відкритій долоні». Обстрілювали зі всіх боків. Кожен рятувався, як міг. Оборонятись не було змоги.  Я й досі дивуюсь, як вийшов. Із Божою поміччю, не інакше.  

     Обстріли припинили під вечір. І те, що залишилось на цій галявині після них, – жахало.  Тим, хто вижив, командування наказало їхати до міста. Ми розуміли: місто захопили сепаратисти, нашу бойову техніку пошкоджено і йти туди – це неминуча  смерть. Ми відмовились. Командир підтримав наше рішення.  

      Тієї ночі ми залишились на цій галявині. На вулиці було  -17 градусів. Ночували в бліндажу. Хтось із хлопців знайшов біля нього замерзлу тушонку.  Перепитали бійців із сусідніх бліндажів, чия вона, але ніхто не знав. Нас було четверо. Ми по черзі однією вилкою  розколупували ту замерзлу тушонку, щоб утамувати голод. Ніхто з нас не пам’ятав, коли востаннє їв. 

    Зранку всі блокпости отримали наказ іти в місто. У нас був один танк та один бойовий автомобіль із пробитим колесом, яким і вирушили до міста. На вулиці Пролетарській ми відстрілювались добу. Місцевого населення не було. 

    18 лютого, о 4 ранку, нам наказали залишити позиції і відступити. Я і ще 14 бійців повернулись на галявину, колони там уже не було, зв’язку з командуванням теж. Усе було у вогні. Бачу, лежить хлопець біля автомобіля з гвинтівкою в руках, широко розплющені очі,  і дивиться прямо на мене. Я підійшов ближче, щоб сказати йому про відступ, дивлюся, а в нього між бровами дирка від кулі. 

   Ми розуміли, що треба йти в бік Бахмута. Йшли навгад. На шляху зустріли бойовий автомобіль, заскочили на нього. Через кілька кілометрів  в автомобіль влучає снаряд, потім іще один. Ми почали вистрибувати з нього. Автомобіль загорівся. Мого друга контузило. Я допоміг йому вибратись з автомобіля.  А при третьому попаданні в цей самий автомобіль я отримав осколкове поранення в передпліччя. Відчував сильні опіки, рани кровоточили, почав утрачати свідомість. А потім був госпіталь у Бахмуті, Дніпрі та Львові.   

 

– Були на фронті радісні моменти? 

 

– Так, то був  Святвечір. Волонтери привезли кутю. Я запропонував хлопцям приготувати пісні страви, вони погодились.  У бліндажі ми накрили стіл, помолились і подякували Богу за цей вечір. Потім хлопці пішли колядувати до інших бліндажів, а ми з товаришем Володимиром пішли до церкви в село поблизу.  Була вона невелика. Біля порога дві жінки замітали сніг. Кажемо їм: «Слава Ісусу Христу!», а вони у відповідь: «Воїстєну воскрес, мальчікі, воїстєну!». Мабуть, перелякались нас.

 

– Були моменти відчаю під час перебування на фротні?

 

– Були. Пригадую, хтось зателефонував мені і каже, що молиться за мене. Я відповів, що не потрібно за мене молитись – тут Бога немає. Але після хвилин відчаю та гніву приходило усвідомлення, що я витримаю, зможу пройти цей шлях. І що б я не говорив – Господь мене любить.  Віра – єдине, що мене рятувало. 

   Хтось сказав мені, що ти вижив, бо за тебе люди молились. Я відповів, що за тих хлопців, які загинули в боях, іще більше молились.  Але Господь так вирішив, бо, мабуть, має для мене ще якусь місію. Так воно й сталось. Я став священником.  

 

– Що змінилось для вас після АТО?

 

– Усе. Я почав по-іншому цінувати життя, стосунки з ближніми. Вода, їжа і навіть горнятко кави для мене стали надзвичайно цінними. Там, у зоні АТО, коли замість води ми їли сніг, я мріяв про чисту питну воду.

 

– Чи говорили ви рідним, що насправді відбувається в АТО?

 

– Ні, правду я замовчував, навпаки, завжди віджартовувався. І матері, і дружині я говорив, що то свистить вітер, а не кулі.

 

– Як відбулося повернення до звичного життя?

– Був тривалий період лікування. А потім – реабілітація. Я не одразу звик до мирного життя. Боявся великого скупчення людей.  Перші дні після повернення додому я брав ковдру і вкладався спати на кухні на підлогу. 

 

    Згодом мені запропонували стати керівником проекту  «Будинок нічного перебування» Карітасу Коломиї. Тут ночували люди, які не мали житла та їжі. Я погодився без вагань, бо пережив те, що вони зараз переживають, розумів їхній відчай.  Люди потребували допомоги, і в моїх силах було їм її надати.   

 

– Ви стали священником після АТО. Чи пов’язано це якось із перебуванням там? 

 

– Після госпіталю через капеланів я підтримував хлопців, які там залишились. Допомагав грошима та речами. Тоді я зрозумів, що там дуже потрібні капелани. Питав Владику, чи можу я ним стати і допомагати хлопцям на передовій. Я жив цією ідеєю.  Мав теологічну освіту, 13 років вів передшлюбні навчання, але я думав, що цього недостатньо, щоб стати священником. Та завдяки іншим капеланам і Владиці я таки став ним. Це моє покликання та призначення.

– Чи не плануєте бути там ще в ролі військового чи капелана??   

– Є така думка.  Я не хочу просто бути капеланом у військовій частині.  Якщо капеланом то тільки на фронт, разом з хлопцями в окопи, воюючи пліч-о-пліч. 

Журналістка: Іванна Гнатюк
Фото: Оксана Санагурська

Отримувати сповіщення із новими матеріалами можна у нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)