Не дипломом єдиним…

У сучасному світі, коли освіта так швидко розвивається і ми черпаємо все більше і більше знань, виникає запитання: чи відіграє ще вагому роль формальна освіта та чи досі диплом такий важливий, як звикли вважати?

Ми поспілкувалися зі  студентами, які покинули навчальні заклади. Як склалося їхнє життя після такого рішення чи не пожаліли молоді люди про це та як поставилася сім’я? Про це сьогодні розповідаємо:

«Усі женуться за дипломом, а мені важливі знання»

Тимур Фараджев навчався у трьох вишах, але в жодному з них навчання не завершив. Першим із них була Київська політехніка:

 «З нього я вилетів кулею через пів року. Нема чого прогулювати пари», – розповідає Тимур.

Наступний ВНЗ був у рідному місті хлопця – Запорізький національний технічний університет.  Та після року навчання перевівся у Прикарпатський національний університет і протримався там найдовше:

«На 4 курсі бакалаврату я залишив навчання, занурившись у роботу. За тиждень до захисту дипломної роботи мене офіційно відрахували. І не шкодую. Знання маю, диплома – ніт. Парадокс, правда?  Усі женуться за дипломом, а мені важливі знання».

Упродовж усього шляху Тимура підтримували батьки, але водночас  мали бажання, щоб він поновився в навчальному закладі.

Тимур Фараджев

Зараз хлопцю 22, він працює в компанії COAX Software, але не за тією спеціальністю, за якою здобував знання у виші:

«Учився на програміста, а став проєктним менеджером».

«Після першого семестру я засумнівався у своєму виборі, а вже під час сесії другого семестру забрав документи»

Андрій Волинський вступив в університет, до кінця не знав, що таке програмування. І коли провчився деякий час за цією спеціальністю, остаточно вирішив змінити напрям освіти. Багато хто зустрічався з упередженим та необ’єктивним ставленням викладачів – це був ще один поштовх до рішення Андрія покинути університет. Проте хлопець знайшов себе в іншому – менеджменті. І зробив висновок:

“Коли викладач працює над тим, щоб студент отримав знання, а не просто використовував правило трьох ‘’З’’ (зазубрив, здав, забув) – це додає стимулу продовжувати здобувати освіту”.

«Ми не знали, у якій аудиторії будуть іспити, о котрій годині, який викладач – нічого»

Олександра Шевченко, як і попередній герой, була невпевнена у своєму виборі, але вирішила спробувати. Звісно ж, усе це досвід, але ліпше хороший, ніж гіркий. Викладачі, які недбало ставилися до пар, підштовхували дівчину на сумніви про подальше навчання в університеті: 

«На моєму факультеті потрібно було самостійно дізнаватися всі розклади. Ми не знали, у якій аудиторії будуть іспити, о котрій годині, який викладач – нічого. Хоча на інших факультетах було все чітко розписано».

Олександра Шевченко

Через таке ставлення до студентів Саша вирішила не витрачати свого часу і забрала документи:

«Я не можу сказати, що цей рік був марним, усе ж таки це досвід. Бо більшість моїх знайомих, які також забирали документи, казали, що провели  цей час намарно. А я пішла в школу швидше, тому надалі буду вчитися з однолітками. 
Та був момент, коли я писала свою лінію життя за останній рік навчання в університеті і помітила, що в ній не було яскравих моментів».

Саша  однаково прагне до знань і має намір знову вступати в той самий університет, але вже за спеціальністю, що більше їй імпонує.

Бо без нього ніяк

І якщо Саша ще планує повертатись до формальної освіти, то Арсен Вітенко повністю від неї відмовився:

 “Знайшов собі відраду в неформальній освіті. Якщо мені щось цікаве, я знаходжу курс, вивчаю його за короткий проміжок часу і далі можу використовувати ці знання на практиці.
Часто мені докоряли, що я не маю диплома і нічого не доб’юсь без нього в житті. Навіть коли я заробляв хороші гроші, колишні викладачі з університету казали, що без нього ніяк. Правду кажучи, куди б я працевлаштовувався, ніде не питали про диплом, усі  зважали на реальні навички та мотивацію розвиватись у відповідній галузі», – ділиться своїми спостереженнями Арсен. 

Арсен Вітенко

Батьки хлопця відреагували негативно, коли дізналися, що він більше не хоче продовжувати навчання:

 «Було дуже багато розмов на кшталт: «Що ти будеш робити без диплома?», попри те, що в мами два дипломи, що вкриваються пилюкою, бо за професією вона не працює. Але думка, що без цього документа нікуди, дуже засіла в головах наших людей. Та згодом я довів батькам, що можна багато чого досягнути, не маючи його».

Поки ми шукали людей, які залишили навчання, почули кілька історій, коли студенти хотіли здобувати освіту в закладі, та через брак коштів не могли завершити навчання. Тоді їм допомогли одногрупники.  Так дівчина не мала змоги оплатити останній семестр навчання, хотіла забирати документи, навіть припинила ходити на пари, але одногрупники не кинули її в біді, зібрали потрібну суму та без її відома оплатили навчання. Вона разом з одногрупниками змогла завершити  ВНЗ.

Так трапилося із ще одним студентом. Він не міг оплатити навчання, тому що всі кошти використовували на лікування хворої матері. З оплатою допомогла група, а коледж не скасував для нього навіть благодійних внесків, що, до слова, є незаконними.

“Я зрозуміла: якщо заплачу, то зненавиджу себе на все життя”

Наступна героїня не знала, як чесно отримати диплом, та вона не допустила й думки, щоб забрати документи і не завершити навчання. Більше того, дівчина не зовсім розуміє тих, хто покидає через це навчальні заклади, вона каже, що все це можна “присікати’’ і боротися із цим.

 Христина Тимків, колишня студентка Львівського державного університету внутрішніх справ, розповіла нам, як із валеріанкою та слізьми на очах виборювала свій диплом.

Христина Тимків

“У мене була заочна форма навчання, ми постійно за все платили: контрольні, екзамени, пропуски тощо. Буду відвертою, я також. Але 2013 року була Революція Гідності. Будучи на Майдані, я переоцінила все, світ перевернувся з ніг на голову.  Опісля в мене був державний екзамен, і, звісно, потрібно було платити, але мій друг сказав: якщо я це зроблю, він перестане зі мною спілкуватися, не марно ж люди помирали на Майдані…”

Коли наближався момент здачі екзамену, батьки Христини наполягали на тому, щоб платити, бо якщо ж ні, була велика ймовірність, що дівчина не отримає диплома. А вона не могла підвести тих, хто її підтримував, оплачував за навчання всі роки. Христя не покидала надії скласти іспит самостійно, тому пішла до методистки запитати, чи це можливо, але та натякнула, що ліпше не ризикувати і все ж  заплатити, щоб не морочити собі цим голову.

“Після розмови з методисткою в  мене були істерики, сльози, і найбільшою підтримкою були друзі. Тоді я паралельно стаціонарно навчалась у ПНУ і тиждень перед екзаменом узяла академвідпустку, щоб підготуватися і скласти все самостійно. Я тоді занурилася повністю в навчання, тому що була заочником і нічого не знала, прийшла, посиділа на парі і все. Але за 5 днів я змогла вивчити все потрібне. 
Тоді дуже морально підтримали друзі. Коли настав день іспиту, моя подруга, яка вчилась на стаціонарі, узяла мене за руку, напічкала валеріанкою і відвела на екзамен. Коли я увійшла в аудиторію, мене почало трусити, це був дуже важкий момент. Викладачка трохи заспокоїла, я написала всі питання, відповіла, вийшла з кабінету і випила ще заспокійливого – це, напевне, був найважчий день. І я ніколи не забуду, коли після мене вийшла викладачка і сказала, що це була одна з найкращих відповідей. Тоді я довела всім: можна все зробити без грошей”.

Ще один наш герой Кирило (ім’я змінено за проханням респондента – ред.) хотів довести справу до кінця, отримати диплом і якомога менше давати хабарів. Якщо ж Христина добилася свого, то Кирилу не  так пощастило. Хлопець відчайдушно боровся з корупцією в Коломийському політехнічному коледжі.

 “У нас було це не так просто, і не йшли гроші напряму, усе робили через старосту. Вона зазвичай приходила, казала здавати певну суму, а якщо хтось відмовлявся, то був тиск на студента.”  

Хлопець також боровся з платними пропусками, бо не хотів, щоб його обманювали і гроші йшли куди попало. Якщо студент не закривав пропуски “традиційним шляхом”, приходив сам заввідділення і казав, щоб оплатили. Кирило писав заяву в поліцію, але справи так і не порушили.

Після цієї заяви з бунтарем розмовляли, мовляв, ти ж розумний хлопець і з тобою ніяких проблем не було, а тут таке. У Кирила були думки покинути коледж, але він так на це і не наважився, бо все ж хотів отримати диплом.

Відповісти на окремі  «чому?» нам допомогла психологиня Наталія Федорук.

Студенти покидають навчання часто тому, що відчувають, що не в тому місці, де би мали бути.  В основному студенти перебувають вже у юнацькому віці (15-19 років). Ознакою цього періоду є максималізм, тобто все і відразу. Не отримавши від навчання того, що очікував, немає сенсу “протирати штани”.

Щоб уникнути такої ситуації, Наталія радить:

1) прислухатися до себе, до своїх бажань, особливостей, уже наявних здібностей і зіставляти їх з обраною спеціальністю, чи гармоніюють вони;

2) дізнатися якомога більше про свою спеціальність і майбутню професію від спеціалістів цієї галузі. Бо часто можна почути критику і знецінення близьких людей, які не тямлять у цьому, але висловлюють своє “фе”. Не всі абітурієнти є впевненими в собі, тому така критика може суттєво їх відкинути від мрії.

«Не страшно повернути з одного шляху на інший тоді, коли відчув, що це не те, чого дійсно прагне Душа, страшно – знати це, терпіти і задурювати себе», – підсумовує психологиня.

Журналістка: Христина Семенишин

Дизайнер: Арсен Вітенко

Фото: архів героїв

Отримувати сповіщення із новими матеріалами можна у нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)