ГЛУЗД

Екосвідомість та переробка сміття – те, що останнім часом стало дуже популярним і не сходить із вуст активістів та лідерів країн. Але чи знаєте ви, що чималий обсяг роботи щодо сортування сміття взяли на себе саме безхатьки та пенсіонери. Адже вони найбільше здають скляних пляшок, макулатури й поліетилену на переробку.

Долі в цих людей різні, проте спільне одне – вони копаються у смітті і ходять містом, часом уночі, у пошуках сировини, яку можна здати на переробку. Те, що для одних є модною течією, для інших – спосіб виживання і шанс заробити на шматок хліба.

Цегляна будівля зі сходами в одному з невеличких районів Франківська. Вивіски немає, лише плакат, де великими літерами виведено: «Приймаємо макулатури, склотари». Попри ранню годину, усередині вже натовп людей, усі з великими клунками, хтось із вщент забитим рюкзаком. Майже всі на вигляд мають понад 50.

Зустрічає мене Ігор Попадинець – чоловік, який уже 6 років працює в пункті прийому вторсировини. Приймає пляшки і веде розмови з людьми.

Ігор Попадинець

«Ви сьогодні багато мені принесли, то й заробите трохи більше, – каже до чоловіка, який приніс цілий рюкзак пляшок, потім переводить погляд на мене: А ви запізно прийшли, тут здебільшого о 8-9 ранку найбільше людей, тому що приходять здавати після «нічної роботи».

Так чоловік називає  збирання пляшок та макулатури вночі, адже якщо «працювати» всю ніч, то отримати можна 200-300 гривень, та й конкурентів менше. Проте так роблять не всі, бо ходити вночі доволі небезпечно – можуть напасти хулігани.

«Зараз усе більше, окрім безхатьків, приходить пенсіонерів. Знаєте, їм важко приходиться – пенсія мала, комунальні великі і жити за щось треба. То й приносять сюди те, на чому можна заробити. Ще менше тих, хто сортує сміття і здає вторсировину свідомо».

За розмовою час летить непомітно, а люди все йдуть, хтось більше приносить, хтось менше. Допомагати мені не доводиться – біля Ігоря майже завжди є чоловік, він піклується про те, щоб старенькі змогли донести сумку, і розкладає пляшки у відповідні ящики.

Ігор веде далі:

«Вони багато на цьому можуть заробити. У середньому виходить 2000-2500 гривень за місяць. За ці гроші можна купити хліб, молоко і сезонні овочі, але більшість витрачає на алкоголь, кажуть, що це допомагає забуватися. Я такого не розумію…»

«Ну, а що, я бомж, мені немає чого втрачати, – вступає в розмову чоловік, який допомагає Ігорю, – а так, випив і легше. Алкоголь хоча б на деякий час допомагає забути про проблеми».

Згодом виявляється, що він – безхатько, який живе в підвалі сусіднього будинку, але часто приходить сюди допомагати і за це отримує трохи грошей на проживання. Проте починав чоловік так, як і всі: спочатку приносив пляшки, потім подружився з Ігорем, а зараз допомагає.

«Зимою на вулиці холодно, то я спочатку дозволяв Віктору (так звати помічника) бути тут, поки працював, але після того, як його побили хулігани, прийшов сюди, бо більше не мав куди йти. Вітя тут постійно. Допомагає мені, складає пляшки, а я ділюся сигаретами, деколи даю їсти, деколи – кілька гривень».

«Вітя»

«Здавав пляшки, щоб вижити»

Віктор Марущак став безпритульним понад 20 років тому. Мав жінку та дитину. Дружина померла. Квартиру забрали шахраї, а він опинився на вулиці. Спочатку ночував у знайомого, але той обманом узяв кредит на Вітю, і тому чоловік потрапив у тюрму. Після того, як вийшов, ночував у підвалах будинків, та й зараз там живе.

Віктор Марущак

«Почав здавати пляшки, щоб вижити… Отак назбирав трохи, заробив 16-20 гривень, для мене це теж гроші».

Віктор зізнається, що й справді почав пити із часом, проте тільки для того, щоб забути про проблеми і зігрітися взимку, потім уже увійшло у звичку, позбутися якої не може. Незважаючи на такі обставини, чоловік жартує:

«Зато мені не треба оплачувати комунальні і оренду квартири. Бо в мене її просто немає.
Хотів би щось поміняти, але я вже більше ніж 20 років безпритульний, сумніваюся, що зможу щось змінити…».

Пані Юлія

«Викинути – це безкоштовно,

 а так здав – і гроші маєш, і для екології добре»

До приміщення підходить жінка. Із собою має маленький візочок і ще сумку.

«Хлопці, допоможіть старенькій донести», – кричить.

Вітя біжить допомагати, а Ігор говорить мені тихо:

«Цієї бабці не пам’ятаю, а я тут усіх знаю, то, мабуть, вона вперше прийшла до нас».

Пані Юлія (так назвалася) не схожа на інших відвідувачів, на ній охайний попрасований одяг, хоч і не новий, має сумочку через плече.

Їй трохи за 60, вона живе у власному будинку із хворим онуком.

«Маю троє дітей і четверо внуків. Пляшок не здаю, щоб заробити, бо пенсію маю, та й діти часом допомагають, але коли гості прийдуть до мене, то складаю в окрему комору. І коли прибираю біля будинку, то теж трохи назбирується. Просто викинути на смітник – це безкоштовно, а тут і гроші можна заробити, і для екології добре, бо не забруднює нашу землю…
На отримані гроші куплю собі капусти, вона зараз дешева, і заготую на зиму. Якраз має вистачити. А наступного разу, коли прийду, то куплю щось смачненьке внукові».

Поки бесідую з відвідувачами, то спостерігаю, як Ігор із Віктором розкладають пляшки і носять макулатуру з одного кінця кімнати в інший.

У приміщення заходить Ірина Сливоцька – власниця пунктів прийому вторсировини. Питає хлопців, чи все добре і чи потрібно щось донести або забрати. Вона тут господиня, але й друг своїм працівникам.

Ірина Сливоцька

Жінка займається вторинною сировиною близько 10-ти років. Каже, що спочатку чоловік купляв сировину на базарах, де її було багато, і перепродував на заводи, а потім вирішили і пункти прийому в місті відкрити.

«Зараз у нас 5 точок по всьому Франківську. Заробляти на цьому багато не вдається. Для прикладу, один кілограм макулатури коштує 1 гривню, навіть якби я хотіла заплатити більше, то не можу. Але якщо говорити про об’єми, то за місяць на одному пункті можна в середньому зібрати 1 тонну макулатури. Зазвичай наші клієнти – це безхатьки і старенькі люди, які збирають пляшки й папір, очищуючи цим самим місто».

Поки розмовляємо з Іриною, вирішуємо поїхати ще на один пункт – вона їздить у кожен приблизно раз на день.

Інша точка збору –  ближче до центру Франківська і в рази просторіша. З одного боку стіна, доверху заставлена ящиками з пляшками, з іншого – макулатура і клейонка. Тут зустрічаємо нашого наступного героя.

Олег Леонець

«Колись працював електриком,

то харчувався тільки в ресторанах,

а зараз мушу здавати пляшки,

щоб мати трохи грошей на їжу»

Олег заходить у приміщення повільно, накульгуючи на одну ногу, і підпирається дерев’яною палицею. Попри те, що йому важко ходити, буває тут щодня, щоб принести те, що вдалося знайти, сьогодні – пляшки. Каже, що сам не збирав –  у кафе неподалік дозволили забрати.

Склотару викладає у ящик, а сам ностальгійно згадує минуле життя:

«Я колись працював електриком, але працював на совість, то мене наймали чиновники і вище партійне керівництво. Зарплату мав високу, вдалося купити квартиру, мав жінку з дитиною. Харчувався тільки в ресторанах, а зараз мушу здавати пляшки, щоб мати трохи грошей на їжу».

Олег Леонець

Один випадок перекреслив усе, що мав чоловік, і повністю змінив його життя.

«Я сидів на підвіконнику 4 поверху, курив у вікно, але якось утратив рівновагу і випав із нього, – повільно відкидає довге сиве волосся із чола, там видніється вм’ятина в голові. – І таке в мене ще ззаду. Череп був проломаний у двох місцях. Нога зрослася неправильно, то тепер кульгаю. Дивом залишився живий…»

Попри трагічні спогади, очі чоловіка залишаються сухими, але руки помітно трусяться.

 «Жінка після того випадку мене залишила, пішла до іншого, дитину забрала, а я залишився сам у квартирі».

Зараз Олег має пенсію, але каже, що її не вистачає, бо за комунальні послуги витрачає більше, ніж отримує. А здавання пляшок якраз виручає.

«На зароблені сьогодні гроші куплю кави – собі і Наталі, сусідці. Вона часом мені допомагає, то мені хочеться зробити їй приємне. А каву я завжди любив».

Бере однією рукою гроші, іншою – дерев’яну паличку, махає мені рукою на прощання і йде кавувати.

За весь день тут назбиралося б історій для цілої книжки – надломаних, скручених та потрощених життів. Із власної вини та за веління чогось чи когось вищого. Але прощаємося з ними, бо у всіх свої справи:  хтось іде купляти капусту, хтось пити каву із сусідкою, а хтось шукати ще скляних пляшок чи паперу, щоб отримати за них кілька гривень на прості людські радощі та потреби.

Журналістка та фотокореспондентка: Ростислава Мартинюк

Отримувати сповіщення із новими матеріалами можна у нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)