Під прицілом педагогіки

Учительська робота – це не завжди про нервові зриви. Ми маємо для вас історії, що розкриють інший бік цієї професії і тих, хто нею дихає. 

“Ти будеш моєю нареченою! Але не вийди до того часу заміж”

У Галини Михайлівни 13 років педагогічного стажу, 5 із яких  вона викладала в Коломийському коледжі комп’ютерних наук, відтак 6 років працювала в Управлінні освіти, молоді та спорту Коломийської РДА, паралельно 8 років – в Отинійському ліцеї. Під час канікул усі 13 років Галина Михайлівна була гувернанткою.

“Улітку і взимку, під час канікул, я працювала за кордоном нянею в одній сім’ї.

Уночі, коли діти спали, я в’язала. Данило, мій вихованець, якому тоді було 5 років, прокинувся і, заставши мене за роботою, запитав:

– Галю, а ти зв’яжеш плаття моїй нареченій?
– Зв’яжу.
– Але моєю нареченою будеш ти! Тільки не вийди до того часу заміж, – пригрозив малий.

Далі  Даня порахував, що коли йому буде 18, я буду за віком така, як його мама, мені буде трохи за 35.

А вже через 5 років я допомагала добратися йому засніженою Москвою в кінотеатр. Данило тоді навчався в четвертому класі і по вуха закохався в однокласницю, запросив її на побачення. Батьки і бабуся з дідусем були дуже зайняті і не могли допомогти Дані, а для нього це було просто мегаважливо. Він прийшов до мене і жалісливим голосом каже: “Галь, ти ж мене не кинеш, правда?

Я загуглила, як добратися до того кінотеатру, надворі було дуже ковзко, ще й сніжило. Ми добиралися метро, потім ще довго йшли. По дорозі купили квіти і цукерки – він дуже ретельно готувався до побачення. Як тільки Даня побачив даму серця, відразу, нічого мені не сказавши, побіг до неї.

 Думаю, що ж мені робити весь цей час, та й повернулася назад додому. Тільки прийшла і трохи відігрілася, дзвонить… і  каже: “Галь, ти ж мене забереш…”

Що мені залишалося робити? Зібралася та й пішла забирати закоханого Ромео”.

Тепер Галина Михайлівна викладає математику та інформатику в Отинійській школі. Раз на рік, на День вчителя, практикує передавати свої обов’язки учням: хтось із класу проводить урок, а вона сидить, як учениця, усе слухає і занотовує. 

Цього разу їй довелося заповнити трохи документації, але вона всеодно слухала свого викладача. Щоб заповнити журнал,  підглянула в телефон. Тоді підійшов “учитель” і серйозно заявив: “Чому на уроці телефон на парті, а не у скриньці (всі учні перед уроком складають свої телефони у спеціальну скриньку, щоб не відволікатися), і покажіть, чи ви записали домашнє завдання”.

“Мені так соромно стало. Ще й домашнього не записала, думала, що крізь підлогу провалюся” , – зізнається вчителька.

А в п’ятницю мій вихованець-восьмикласник підійшов привітати мене з Днем вчителя. Ліпше би він цього не робив. Бо як тільки почав говорити, я відразу зрозуміла, що він щойно з перекуру. Його привітання плавно перейшло у виховну годину. Жах!” 

Педагог – це і лікар, і няня, і поліцейський, який оберігає кожен крок дитини. 
Тепер знання можна отримати в інтернеті, тому роль учителя трохи інша – маємо не просто наповнити дітей знаннями, а ще й зацікавити. 
Коли діти приходять до мене по пораду, то я забуваю про свої проблеми і живу їхнім життям.  Усе особисте залишається за порогом школи, і я просто розчиняюся в дитячих обіймах. 
Найбільша дяка для педагога – не зарплата, а дитяча любов.

“Діти мене підгодовували..”

Христина Михайлівна 4 роки працює педагогом-організатором Івано-Франківської спеціалізованої школи №11

Їду я на роботу й отримую повідомлення: – Христиночка Михайлівна (діти мене так називають (сміється)), а ви їсте ковбасу?

Пишу: 
– Їм.
– А хліб?
– Теж. Ти що готуєш мені бутерброд?
– Він у фользі, уже у вашій шухляді”.
Так діти мене підгодовували (сміється).

У мене збереглося багато записочок, блокнотиків, які діти робили власноруч.

А якось приходжу на роботу, а там лежить записка: “Христиночко Михайлівно, чіпсів і сухариків не їсти. Залишили їх на зберігання  Валя і Наталя, заберемо після уроку”. Дивлюся, а вони на вулиці. Я відчиняю вікно і кажу: “Хм, дівчата, а що це я роблю? Що це я таке прекрасне їм? Які добрі чіпси”.

Мої діти завжди щось залишали мені на зберігання: куртки, пакети, парасолі. 

Я так звикла до дитячої щирості, відкритості, простоти та обіймів. Діти говорять завжди правду, а це відповідає моїм внутрішнім переконанням і життєвій позиції.

Я порвала гроші, які заплатив мені за заняття учень

Цвітана Ярославівна в педагогіці вже 10 років. Працювала спочатку репетиторкою, згодом викладала на курсах англійську, 5 років уже існує школа, яку створила Цвітана, –  “English Monsters”.

Я вирішила дізнатися, як володіють англійською мої учні без мене. У звичній атмосфері легше пригадати все, що ти знаєш, а коли їм, наприклад, доводиться відповісти на дзвінок англійською, у них починаються “інфаркти/інсульти”, щось іде не так. А я їх готую до реального життя. 

Тому я взяла номер свого тата (вони його не знали) і попросила нейтів спікера (носія мови), щоб він зателефонував моїм учням із проханням допомогти. Воно звучало приблизно так:

“Добрий день, я знайшов у кав’ярні Києва чийсь телефон, ваш номер останній, на який телефонували. Можна я опишу цей телефон, бо хочу віддати його власнику?”

Я сиділа поруч і все це слухала. Вони, звісно, не знали, що це мій експеримент. Я почула, що ті учні, які говорили добре навіть тоді, коли вперше прийшли на мій курс, розгублювалися і казали  надіслати їм повідомленням, чим саме вони можуть допомогти. А учні, які тільки починали вчити англійську, говорили з помилками, не все розуміли, але хапалися за основні слова і розмовляли. 

Помітила, що носію мови було легше говорити з людьми, у яких був початковий рівень, ніж з тими, хто знав мову ліпше. 

Одного разу я порвала гроші, які учень заплатив мені за заняття. 

Я запитала:

– Це ж уже мої гроші?
– Звичайно, твої.
– Я можу робити з ними все, що хочу?
– Можеш.

Я їх порвала. Усе заняття він був неуважний, намагався мені всякі анекдоти розказувати. 

Гроші потрібні, але коли ти стараєшся, а учні не оцінюють того, тоді виникає питання: “Для чого я все це роблю?”. Так зникає мотивація, і гроші тоді вже не такі важливі. Тому мені легше порвати гроші учня, який би регулярно ходив і платив, але не було би результату. Хотіла показати, що це просто гроші на вітер. 

Я його цим не образила і не злякала, просто вразила, і він переосмислив своє ставлення до навчання.

У нас дуже відповідальна професія: людина довіряє тобі свій мозок. 
Педагогіка завжди заставляє у всьому вдосконалюватися: розвивати своє почуття гумору (щоб людям легше вдавалося навчання), орієнтуватися в маркетингу і бізнесі (у нас є учні, яким це цікаво), освоювати психологію. 
Я десь на пів ставки психолог: знаю стільки секретів своїх учнів…, і все це вчить мене по-іншому ставитися до життя.
Коли сидиш  по той бік учительського столу, розумієш, що від помилки ти не любиш своїх учнів менше.

Журналістка: Олена Гелетюк

Фото: Архів героїнь

Отримувати сповіщення із новими матеріалами можна у нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)