ГЛУЗД

Демір Мерт зустрів мене на залізничному вокзалі. Він громадянин Туреччини, але вже чотири роки проживає у Львові. Приїхав в Україну, щоб відкрити кав’ярню, але через ковід та війну йому це не вдалося. Від початку вторгнення він займається волонтерством. Купив для військових дві машини, прихистив переселенців з окупованих міст, 8 разів ставав донором крові, а тепер таксує і збирає кошти на потреби українських військових.

 У машині я одразу помітила багато пакунків. Демір сказав, що зараз поїдемо допомагати. 

“Ці речі я везу людям, які сьогодні їдуть у лікарню Бахмута”.

Люди вже знають про волонтерську діяльність Деміра і звертаються, коли потрібно щось доставити. 

“Я ніколи не відмовляю, якщо комусь щось потрібно. Перевожу пакунки, одяг, їжу від інших волонтерів. Бував і в Харкові, і біля Донецька. У мене жили люди з окупованих міст. Мені дзвонять — і я їду”, — розповідає волонтер.

“Залишаюся тут і коли все добре й мирно, і коли небезпечно й триває війна”

Демір приїхав в Україну чотири роки тому. Його друг жив тут, тож запросив у гості. Демір багато подорожував, і йому так сподобалася Україна, що він вирішив залишитися тут. Надумав відкрити свій бізнес.

“Я хотів відкрити кав’ярню десь у центрі, але почалася пандемія і не було змоги. Згодом почалася війна. Так цього плану й не втілив. Але після війни обов’язково відкрию якийсь затишний ресторан”, — ділиться чоловік.

Демір добре розуміє українську мову і гарно розмовляє, хоч сором’язливо каже, що його українська не досконала.

“Перш ніж відкрити бізнес, треба розуміти мову, тож я почав учитися. Зізнаюся, що українська дуже складна, і з кирилицею я ознайомився саме в Україні. Спочатку брав індивідуальні уроки, а згодом почав учити сам. Дуже допомагають пасажири, що більше практики, то краще я говорю”.

Демір розповідає, що Україна дуже красива і тут прекрасні люди, які допомагали йому адаптуватися.

“Коли я приїхав, то нікого не знав. Не розумів ваших правил та законів, але українці — дуже відкриті й щирі люди. І я захоплююся вашими сильними жінками. Мені багато допомагали напочатку, тож тепер моя черга”.

У Туреччині в Деміра велика сім’я і свій ресторан, але він вирішив, що буде жити в Україні.

“Нас у сім’ї восьмеро дітей, маємо свій бізнес, але я хочу жити тут. Дуже люблю Україну, подорожував містами, тож вирішив віддячити, коли в Україні почалася війна. Залишаюся тут і коли все добре й мирно, і коли небезпечно й триває війна”.

З першого дня зайняв чітку позицію і почав волонтерити

У машині Деміра кілька українських стягів, шеврони військових, лялька-мотанка та українські пісні. На дверцятах надпис: “Водій не розуміє мови окупанта”, замість килимка для ніг — російська футболка “Армія росії”, а замість смітника — прострелена каска з латинською “Z”.

Їх волонтеру подарували військові. 

Демір волонтерить від першого дня вторгнення. Возить їжу, спорядження, ліки, речі і для військових, і для цивільних, і для тварин, які постраждали від війни.

“Я не боявся й не мав навіть думки виїхати додому, у Туреччину. Першого ж дня пішов здати кров для військових і в банк, щоб кинути гроші на потреби армії”, — розповідає Демір.

Потім чоловік купив військовим бус, а тепер частину свого заробітку віддає на армію. У його машині є копілка, і він закликає своїх пасажирів донатити. 

“Спочатку я й сам хотів йти воювати, але тоді ще не було закону, який би дозволяв іноземцям іти на війну. Я записався та чекав дзвінка. Мене так і не покликали, тож я почав волонтерити. Згодом військові сказали, що я тут потрібніший, тож тепер кожен день допомагаю українцям”, — ділиться Демір.

Сім’я переживає за нього і також долучається до допомоги Україні. 

“Якщо хтось хоче здати кров — я безплатно приїжджаю до людини, везу в лікарню і назад. Мене почали впізнавати і більше звертатися, а я тільки радий допомагати”.

Чоловік ділиться, що йому вже кілька разів погрожували.

“Хтось злив мої контакти, і мені дзвонили з погрозами, але мене це тільки смішить. Веселять дописи про мене, а писали і говорили в їхніх новинах уже багато. Називали бандерівцем. Раніше мав багато підписників з росії, але після вторгнення вони почали погано писати про Україну, тож я їх заблокував.

Кацапи — дурні, і цю війну їм не виграти”, — сміється волонтер.

Поки ми говоримо, лунає дзвінок:

« — Приїдьте, заберіть посилку з пошти і відвезіть у центр “ЯМаріуполь”.

 — Без проблем, кидайте адресу. Будемо допомагати!».

Демір розповідає, що українці міцні і наша армія непереможна. 


Я роблю те, що вважаю правильним

Його таксі поліпшує людям настрій. Потім вони шукають його в соцмережах та додають у друзі, радять іншим і посміхаються, коли бачать його машину.

“Я ніколи не думав про журналістів чи телебачення, я просто допомагаю. Роблю те, що вважаю правильним. Тепер хочу бути прикладом для людей, щоб вони черпали сили та надихалися.

Я стільки допомагаю, просто працюючи в таксі… А якщо всі так будуть робити, то війна закінчиться швидко”, — говорить він.

Демір зберігає всі подяки, фотографії та чеки, роздруковує статті про себе і з гордістю показує мені папку. Переглядаю й дивуюся, скільки ж українськості в ньому.

Він носить подаровані вишиванки, заплітає бороду синьо-жовтими стрічками, спілкується українською і слухає нашу музику.

У його планах — залишатися в Україні, після війни відкрити свій ресторан та відбудовувати країну.

Має і мрію:

“Я дуже хочу побувати в українському Криму. І знаю, що ця моя мрія здійсниться”.

Журналістка і фотографка: Софія Дмитрів 

 

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери