“Інші на заробітках і живі, а твій…”

Прикарпаттям подорожували туристи із Запоріжжя. Та це не просто туристи, а батьки, дружини та діти воїнів АТО, які загинули. Сім’ї завітали до нашого краю в гості до благодійного фонду «Карітас Коломия» на реабілітацію.

Деякі з них із нами поспілкувались, говорили ми не тільки про прекрасні туристичні місця, а й про їхній біль.

Гості із Запоріжжя приїхали в Коломию в рамках проекту «Зміцнення соціальної згуртованості», який діє в БФ “Карітас Запоріжжя” та проекту «Центр підтримки сім’ї», який працює в БФ «Карітас Коломия».

Кожен із них має свою історію, яку складно або майже неможливо розповідати, скільки б часу не минуло. Тому те, про що йтиметься далі, далось важко, навіть мені. 

Своєю історією зі мною погодилась поділитись пані Ганна, яка втратила на війні сина. Жінка родом із Запоріжжя. Каже, що приємно вражена, бо наслухалась зовсім інших історій про наші краї.

«Побувши тут кілька днів, я зрозуміла, що в Західній частині України люди культурні і релігійні. У нас, на жаль, хамовиті, нервові, а тут – усі щирі і привітні. Дуже вразила молодь. Підлітки та малі діти катались на велосипедах та скейтах, а ми в той час гуляли поруч. Я здивована! Жодної нецензурної лексики чи алкоголю. 
Нам нав`язували, що тут «бандери», націоналісти і нас не приймуть, а виявилось навпаки. Словом, у мене тільки хороші враження, приїхала би ще».

Із такої позитивної ноти ми перейшли на іншу тему. Ганна Іванівна втратила сина. Від самого початку АТО Андрія викликали у військкомат.

“Він ніколи не ховався, не тікав, завжди ходив, щоб відмічатися, був дуже пунктуальним”, – розповідає мама.

Улітку 2014, коли чоловік із дружиною та дочкою тільки-но поїхали на море, знову надійшла повістка. Відпочити їм вдалось лише один день, а через два дні Андрій уже прямував у Кривий Ріг, де колись служив, на підготовку.  Мама намагалась якось втримати сина, відмовляла його, але він твердо наполіг на своєму. Ганна як сьогодні пам`ятає слова, які тоді говорив син:

«Мам, чого я буду боятись? Я не «лох», щоб бігати і ховатись. Піду, півтора місяця відбуду перепідготовку і повернуся».

31 серпня Андрій приїхав додому, а 1 вересня поїхав у Дебальцеве, 18 вересня загинув. Пані Ганна каже, що дізналась про смерть сина від сусідки, яка побачила в мережі Інтернет відео, яке виклали російські військові. Андрій був водієм бойової піхотної машини (БМП – ред.), що їхала в розвідку. Усього було дві машини. Друга, на щастя, встигла повернутись назад. У відеоролику були кадри, на яких добре видно пошматоване, обгоріле тіло Андрія та чути насмішливі коментарі сепаратиста. Ці фрагменти  відбилися в пам’яті матері на все життя. 

В Андрія залишились дружина та дочка, якій зараз 23 роки. Чоловікові мав би виповнитись 41 рік. 

Сім’я за весь час наслухалась чимало. Мама Андрія розповідає, що їй дорікали, навіщо він туди поперся та чого вона взагалі відпустила сина на Схід. А ще прирівнювали, мовляв, інші на заробітках і живі, а її Андрій мертвий. Але, попри весь біль, сім’я приймає цей тягар і вважає, що воїн загинув недаремно. 

Мати не може стримати сліз і каже, що прокидається і засинає подумки із сином. Та як би сильно її не боліло, продовжує жити, бо має заради кого. Ділиться, що є хороша підтримка: діти та онуки.

Далі я змогла поспілкуватися з іншими учасниками поїздки. Кожен із них дуже любить нашу країну і вірить у її світле майбутнє, бо за таку ціну, яку вже довелось заплатити, по-іншому бути не може.  

Психологинею проекту «Зміцнення соціальної згуртованості» є Наталія Ломейко. Вона розповіла, у чому його цінність: 

«Основне завдання проекту – це зміцнення постраждалих родин та розвиток міжособистісних стосунків між сім’ями, які постраждали внаслідок війни.  Скільки б часу не минуло, їх однаково болить. Ми проживали тут у сім’ях місцевих, тому наступним завданням є інтеграція спільнотного простору та соціальних стосунків між тими родинами. І формування культурних та духовних цінностей. Ми виконуємо ці завдання на всю свою спроможність».

Журналістка: Адріана Ковальчук

Фото: Архів Карітас Коломия