Інший бік війни: Лілія Золотарьова: “Ми ніби згоріли і знову народилися”

Лілії Золотарьовій 43, вона мама двох підлітків. Нині жінка з сім’єю живе та працює у Коломиї. Проте ще п’ять років тому разом з чоловіком Ліля прийняла нелегке та важливе рішення – покинути рідний Антрацит. А все тому, що місто захопила так звана ЛНР.
Щоб вберегти дітей, сім’я подалася туди, де колись була всього один день – вони поїхали до Коломиї. Про сміливий крок у невідоме, втечу з-під російського кордону та життя з нуля – Лілія поділилася і з нами.

– Ліліє, розкажіть, будь ласка,  про своє рідне місто. І як ви потрапили до Коломиї?

– Я народилася у Антрациті,  Луганська область. Це шахтарське містечко. Воно знаходиться дуже близько до російського кордону, майже 20 кілометрів. Місто молоде, йому трохи більше ста років. Воно невелике, сіре…промислове. 

Чесно кажучи, не хотіла їхати до останнього моменту. То все мій Андрій (чоловік). Він такий за натурою, що любить інколи драматизувати. Андрій щодня  наполягав: «Їдемо, їдемо…То нічого доброго з цього не буде». Він бачив майбутнє нашого міста у чорних тонах, його наполегливість у цьому питанні спрацювала – і я погодилася. Так ми і виїхали. Я думала, це на місяць-два. Ми ж не знали, що все так затягнеться. 

– Ви відразу направилися до Коломиї?

– У травні 2014 року ми поїхали до Києва. Раніше, доки не було ще дітей, ми з чоловіком певний час жили у столиці. Тому і направилися туди: місто трохи знали, мали також давніх друзів. Пожили так ціле літо. Але Київ виявився для нас дорогим і забирав багато часу на пересування, тому ми вирішили шукати щось інше.

– Чому Коломия?

– Ми згадали про Коломию, бо у 2013 році були тут як туристи. Приїжджали з дітьми відпочити, зупинилися у Ворохті, а в самій Коломиї пробули тільки один день.

-Коли вирішили переїжджати, шукали краще майбутнє для дітей. Хотіли, щоб місто було розвинуте, мало хорошу інфраструктуру. Так і згадали про писанкове місто, воно запам’яталося мені в яскравих тонах. Місцевих жителів не знали, родини також тут не було. Наш переїзд – це друга поїздка до Коломиї.  

– Які труднощі виникли з переїздом у нове місто?

– В усьому були труднощі. По-перше, у рідному місті тебе знають багато людей,  ти вже сформована як особистість, займаєш певне місце в соціумі, маєш роботу. А тут нікого не знаєш, не орієнтуєшся. Перебування в чужому місті мені видалося важким.

– Хто був першим тут, з ким ви познайомилися

-Це були ті люди, в котрих ми знімали житло. Пізніше Андрій захотів працювати в офісі, тому люди, які орендували разом з ним приміщення, теж були одні з перших. Оскільки в мене не було ще роботи, я стояла на обліку в Центрі зайнятості. Мене направили на курси перукарів, де також були нові знайомства. Я тільки звикла, як в Коломиї розмовляють, а тут люди з різних сіл поприїжджали, кожен зі своєю говіркою, акцентом, в мене ледь зрив мозку не стався (сміється). Перукарем я так і не стала, не моє це.

– Як переїзд вплинув на вашу свідомість? Якою була Ліля в Антрациті та ким стала у Коломиї?

– Ой, тепер я значно активніша. Характер не змінився, але я знайшла близьких по духу людей і, відповідно, відкрилася, стала більш комунікабельною. Почала допомагати іншим, бо сама через статус переселенки зазнала труднощів, а ще стала більш патріотичною. Не скажу, що я великий патріот, але якось прониклася цим.  

(Думає) В Антрациті я ніби пливла за течією, тут я зважую свої дії, стаю більш визначеною по житті. Сьогодні Ліля в Антрациті та в Коломиї – це різні особистості. Там я бухгалтер-касир будівельного магазину, тут – педагог-психолог. 

– Чому ви змінили професію?

– У мене не було тут пропозицій (сміється). Я могла стати касиром чи продавцем, але  відчувала, що моє життя кардинально змінилося. Тоді зрозуміла, що потрібно починати все з чистого аркуша, адже мені нема чого втрачати. Для мене були відкриті всі напрямки, але я давно цікавилася психологією, тому зробила такий вибір.

– Ви мусульманка,  але працюєте у благодійній організації з християнськими мотивами. Це не суперечить вашим цінностям?

– Моїм – ні. У всіх релігій цінності однакові: любов і милосердя. Навіть якщо ти атеїст, цінності такі ж самі залишаються. Та й взагалі я не практикуюча мусульманка, тільки за походженням. Я вірю в любов. Християни стверджують, що Бог є любов. Для мене це однаково.

– У Вас двоє дітей підліткового віку. Як вони сприйняли переїзд? 

– Вони не жалілися.(Задумалася) Але в Івана почався підлітковий вік, у нас виникали конфлікти, яких раніше не було. Я вже потім аналізувала, що це швидше всього через такий вік, та ще й переїзд, нова школа. Можливо, це був свого роду стрес. У Поліни ще не почався підлітковий вік, тому з нею було простіше.  

У дітей не виникало непорозумінь у школі, з учителями пощастило, класні керівники також чудові. Діти влилися в колектив, тому тут проблем не було. Я боялася, що будуть в школі образи типу «москаль» чи ще щось, але ні, з таким не зіштовхувалися.  Зараз Іван у 10 –му класі, Поліна – у 7-му. Час швидко пролетів.

– Поділитеся секретом виховання підлітків?

– У нашій сім’ї є принцип – бачити в дитині особистість, відноситися до неї, як до дорослого і поважати її вибір. Часто через цей принцип діти хочуть більше самостійності в такому віці. А  нам як батькам важко це прийняти, бо хочеться ще трохи контролювати їх.

– Як обирали школу для дітей, не знаючи міста і не маючи з ким порадитись?

– Через інтернет: ми з чоловіком читали відгуки про всі навчальні заклади. Таким чином обрали для дітей школу №1. Взагалі спочатку ми вибрали школу, а тоді вже приїхали обирати житло, щоб дітям було близько добиратися до школи.

– Що перше впало у вічі, коли приїхали в писанкове місто? 

– Мені здавалося на той момент, що це дуже розвинене і культурне місто. Тут і музеї, і театри.  Ми читали багато про Коломию, про те, що тут навчалося і побувало чимало відомих людей, українських діячів. До прикладу, в Антрациті був лише кінотеатр, театрів не було. Музей.. хіба що історичний. 

Якщо дивитись візуально, центр міста мені дуже подобається ще з 2013-го. Але сумно бачити, як Коломия втрачає свою неповторність: руйнуються історичні будівлі, натомість “виростають” новобудови, які геть не вписуються в стиль туристичного міста. Я цього не розумію.

– У соцмережі ви писали про цю проблему. Чому, здавалося б, чуже місто небайдуже вам?

– Я думала про це. У тому пості на фейсбук крик душі про те, що ми втрачаємо. Це не зовсім про Коломию. Це швидше про місто, де я народилась. Я  втратила його, і мене це болить. Тому дивлюсь, як руйнується Коломия, і бачу образ Антрациту. Це несправедливість, яку я не люблю, це проблема, яка мене непокоїть.

– Не думали стати громадською активісткою чи піти у політику?

– В політику я не вірю, тому точно ні (сміється). Щодо активістки, то думаю, це не зовсім моє: треба більше сміливості, я ще не доросла до цього.

– Які традиції західного регіону були для вас відкриттям?

– Ой, багато традицій. Нас запросили на Різдво в гості, то вже настав 2015 рік. Тут впали в очі 12 страв і колядки. Я цього раніше не знала: чому 12 страв, і чому саме такі страви. Мої діти знали якісь там колядки, але такі на 4 рядки, де типу «дайте дядьку п’ятака», тобто на виманювання коштів. Я завжди думала, що це і є колядка (сміється). Але не знала, що є такі довгі, співані. Нас запросили у Воскресинці, то там колядували старші люди, а потім і дітки. Це було для мене новим.

Ще чула про гуцульське весілля, але сама на ньому не була. Хотіла би побачити, як все відбувається. А так, то ми їздили на різні фестивалі, стараємось дізнаватись про культуру і традиції таким чином.

– Як вважаєте, у чому родзинка Коломиї?

– Люди дуже доброзичливі, завжди готові  допомогти. Коли свекруха лежала в лікарні, місцеві жителі (родичі хворих) нам приносили продукти, коли чули, що ми приїхали зі Сходу. Це мене дуже вразило. 

Також нічний ринок вишиванок був для мене відкриттям, особливо, коли побачила вироби ручної роботи. Пам’ятаю, як хтось нам розповідав про відомий ринок у Коломиї. Коли ми переїхали сюди, ходили з Андрієм і “вишукували” його (усміхається). Аж потім дізналися, що це вишиваний ринок, який працює тільки з середи на четвер, тобто вночі.

– Ви згадали про свекруху, яка також зараз в Коломиї. А ваші батьки?

– Мама залишилася в Антрациті. Вона жінка поважного віку, їхати не хотіла. Моя мама…їй важко все це. Там пройшло її ціле життя, там похований її чоловік. Для неї важливе близьке оточення: сусіди, подруги. Ми часто з мамою зідзвонюємося. Вона скучає, внуків давно не бачила. От плануємо в липні навідатись до неї. Ми знаємо, що мама у безпеці, бо місто зараз не у зоні активних бойових дій, воно ніби в тилу. Проте відколи там зробили ЛНР, ціни на все стали високими, як і виплати. 

А от свекруха дуже комунікабельна, знайде себе всюди. За професією журналістка, тому їй легко вливатися в колектив, до того ж вона завжди така проукраїнська. Ольга Золотарьова в Коломиї вперше, як і ми. Після переїзду перенесла складну операцію і вже згодом створила організацію “Фенікс-Коломия”, якою керує досі. Там ми підтримуємо один одного, проводимо акції і таким чином допомагаємо сім’ям переселенців.

– Чому Фенікс?

– Назву придумала свекруха, а ми її підтримали. Фенікс –  птах, яких постає з попелу. Ми (переселенці) асоціюємо себе з ним. Ми  ніби згоріли і знову народилися, тільки крила наші трішки обпалені. Але попри все –  готові рухатися дальше. 

– Як вважаєте, що зараз могли би зробити на рівні місцевої влади для кращої підтримки переселенців?

– Ой, є в нас така болюча тема. Це житло. Нам не допомагають з житлом. Свекруха моя вже як риба в лід б’ється. Добре мати хоча б соціальне житло. Тобто людина може використовувати його, але воно належить міській владі. Свекруха пропонує такий вихід, особливо для таких категорій як пенсіонери, особлива молодь. Наразі є на балансі в міської ради такі будинки (гуртожитки). Та вони потребують ремонту, а на ремонт, як завжди, немає коштів. І так по колу.

– Якщо трапиться можливість, ви повернетеся до рідного міста?

– Ні. Повертатися не будемо. Не факт, що в Коломиї залишимося, але назад точно ні. Там вже нема ніяких можливостей. Після того, що з ним сталося, всі заводи вивезли в Росію, з робочих шахт (їх було біля 15) працює лише одна, і то на 20% своїх можливостей. Там зараз немає розвитку. 

В 2017 році я була в Антрациті, помітно, що вулиці порожні, багато людей покинуло свої домівки. Хоча є й ті, що повернулися, як-от мої куми.

– Ви любите читати і останнім часом захопилися подорожами. Можливо, порадите книгу або місце для відпочинку та відновлення сил?

– З останнього прочитаного мені дуже сподобалась книга “Кульбабове вино” Рея Бредбері. У ній я відкрила для себе, що варто жити теперішнім, почуттями і цінувати дрібниці.

Не буду оригінальною, для мене відпочинок – це гори, неймовірні краєвиди. Головне – спокій, щоб залишитися з думками наодинці. І далеко їхати не треба, краса поруч. 

– Що порадите людям, котрі опинилися в такій ситуації, як і ваша сім’я?

– Не здаватися і не жаліти себе, бо це затягує і не дає рухатися вперед.

Журналістка: Анастасія Румига

Фото: Оксана Санагурська