Що цікавого у звичайному студенті? Мабуть, передусім вміння виживати, експериментувати і водночас почерпати неоціненний та майже безкоштовний досвід.
Звісно, ця історія аж ніяк не про всіх студентів, але те, що ви прочитаєте тут, вас вразить.
Андрій Янкощук за час свого студентства допомагав увіковічнювати людей, виготовляючи надгробні пам’ятники, а вже через кілька місяців відчував радість життя на весіллях. Між цим було ще багато іншого досвіду.
Тож лайфхак для студентів: як пройти сім кіл пекла та зробити так, щоб позаздрив Данте, залишитися живим та знайти себе – читайте далі:
Як і більшість студентів, Андрій шукав фінансову незалежність:
“На третьому курсі я зрозумів, що хочу бути менш залежним від батьків фінансово, і почав шукати роботу. Далеко не довелось ходити. Через дорогу від мого дому розташований розважальний заклад, і я пішов туди працювати офіціантом. Проте довго там не протримався, бо не готовий був прогулювати пари. Ну, і правило “клієнт завжди правий” не зовсім мені імпонувало”.
Це була лише перша невдала спроба, тому пошуки хлопця продовжилися…
“Від мене тоді було більше шкоди, ніж користі…”
Друг запропонував Андрію піти на роботу в Поліграф-центр, де сам працював. Хлопець відбув там стажування. Часу чогось навчити молодого студента-стажера не мав ніхто. Працював у цеху і побачив усю роботу зсередини. Страшно було працювати з матеріалами, які відразу потрапляли до рук клієнтів. На чернетки та навчання бракувало часу.
Після такого досвіду студент підсумував:
“Не скажу, що приніс багато користі, більше шкоди, напевне”.
Одного дня Андрій розгорнув газету з оголошеннями і побачив там допис: “Потрібен портретист“
Хлопець втішився, бо якраз малювати вмів добре. Зателефонував за оголошенням, а то, як виявилось, потрібно набивати портрети на граніті.
“Було трохи страшно. Це відповідальність, як-не-як камінь, це не розбити бокал у ресторані чи зіпсувати обкладинку у друкарні – тут більше роботи і клопоту, щоб виправити”.
Хлопець доволі довго вчився, і, коли настав “той день”, що йому дали роботу на “хорошому” камені, він виконав її успішно.
“Мені не було страшно, я не відчував дискомфорту. Я задумувався над тим, що ця людина тільки недавно була живою, але через насичену роботу думки відлітали швидко. Я більше думав над тим, як краще виконати завдання.
Був один момент, коли було важко робити: принесли чергове фото, зображена там була дитина. Сказати, що це було складно, – не сказати нічого”.
“Одного разу отримали замовлення набити дату смерті на пам’ятнику, що був уже на цвинтарі. Я не хотів іти один і покликав друга. Навіть дав йому також попробувати, і, ніби, виходило.
Було дуже скучно, і ми вирішили ввімкнути музику. Нам зробили зауваження, що так не “годиться”, довелося вимкнути”.
Ідучи на цю роботу, початковою метою Андрія було заробити, у процесі він отримав трохи більше – досвід. І на запитання, чи повернувся би в майбутньому до цієї роботи, він відповів:
“Так! Я розглядав цей варіант як заробіток, але вже за кордоном. Це точна і не така складна праця. Стабільний заробіток, увесь рік сезонний – люди помирають завжди”.
“Там скучно, темно, гробова атмосфера, а тут свято, яке створюєш ти”
Забуваємо всю траурну атмосферу і одразу ж переносимося на свято, як це зробив наш герой. Граніт усюди, але яка колосальна різниця. Там хлопець набиває на ньому портрети, а тут уже ходить по весільній залі, роблячи свято. Згодом Андрія запросили в музичний гурт, де він був баяністом, а відтак вокалістом, чим займається досі.
“Я не знав, як мій голос звучить у мікрофоні, і від страху зажимався, від цього було ще гірше. Перші рази було жахливо, але з кожною халтуркою звикав, навчився, і все добре. Тут я бачу розвиток, але і самими халтурками не вийде достатньо вдосконалитись, тому і ходжу на уроки вокалу”.
“Почав працювати над обробкою старих українських пісень”.
Відкритий для експериментів, особливо з музикою. Так і зародились ідея для відеокаверів.
“Я щось співав і почав імпровізувати із старими українськими піснями. Мій брат трохи критикував таке заняття, але я його не слухав. Одного разу я сидів удома, щось наспівував, і вийшов непоганий кавер, от і вирішив дати людям пообговорювати. Закинув в Instagram, і їм сподобалося, було багато позитивних відгуків. Я продовжив цю діяльність. Спочатку думав, що всі пісні будуть під звучання баяна, але думки змінюються, і так навіть цікавіше”.
Його голос звучить під гітару, піаніно і, звісно ж, баян. Андрій не має наміру зупинятись на досягнутому, тому усердно працює над вокальними даними. Хлопець написав пісню, яку хоче записати у студії, коли його голос буде готовий до цього.
“Я б хотів зробити собі ім’я. Хотілося би в майбутньому писати пісні, серйозні тексти, щоб зачіпали до мурашок, викликали емоції. Збирати стадіони так, щоб з ліхтариками. Я відчув від цього кайф.
Коли ми з подругою співали на конкурсі краси і люди увімкнули ліхтарики – тоді я чітко зрозумів, що мені це потрібно”.
Зараз Андрію 19, він викладає, не покидає розвитку у вокалі та “халтурить” із музичним гуртом, також нещодавно розпочав співпрацю з однією компанією із продажу товарів. Його не покидають думки про переповнені стадіони шанувальників, але водночас він не зарікається, хлопець каже, може, таки ще доведеться увіковічнювати людей, пам’ять про них…
Журналістка: Христина Семенишин
Фото: Архів Андрія Янкощука
