У його соцмережах можна прочитати глибокі рефлексії та філософські думки про армію та домедичну допомогу на війні. Євген Спірін, чиї дописи викликають дискусії у коментарях, є молодшим медичним працівником Національної гвардії, колишнім головним редактором Бабеля, військовим журналістом та письменником. З початком вторгнення чоловік волонтерив у Бучі, де допомагав з ексгумацією тіл загиблих, опісля доєднався до армії, де служить зараз й ділиться своїми історіями. Про початок журналістської кар’єри в Луганську, волонтерство та службу в армії — розповідаємо далі.
Журналіст, медик чи філософ?
Я хотів бути медиком ще з юності, усі мої родичі працювали у морзі чи дотичних сферах. Мріяв вступати на медичний, але батьки були проти, оскільки казали, що лікарі в дев’яностих не мали що їсти. Так, у 16 років мене “запхали” в Академію внутрішніх справ. Через два роки казарми я звідти втік, але рівно через 20 років знову у цій сфері — я повернувся в Нацгвардію.
Після втечі з Академії, вступив на філософський. Мені терміново потрібна була робота, а в Луганську з цим складно. Родичі допомогли влаштуватися в морг, де я успішно пропрацював п’ять років на найбруднішій роботі — санітаром. Паралельно, у свої 19, працював в похоронному агентстві.
Згодом розпочалась Революція Гідності і в той час я пішов працювати позаштатним журналістом, писав новини. Мені все життя здавалося, що писати — це моє. Я завжди думав, що треба бути медиком або журналістом, а отримав фах викладача філософії. А з початком Революціїї мені бракувало нормальних новин у місті, всі вони були якісь нецікаві, як в Радянському Союзі. Я сконтактував із знайомою журналісткою —мене взяли позаштатним кореспондентом без досвіду і першим завданням було фотографувати написи про Революцію на парканах міста. Згодом почалися захоплення СБУ, міліції, і я почав працювати у штаті. Писав, що відбувається в Луганську для Києва, їздив на Майдан і дописував, що відбувається в Києві — для Луганська.
Одного дня я знімав захоплення обласної держадміністрації, і хлопець, який добре знав мене та мої погляди, показав на мене пальцем. До мене підійшли чуваки, запакували в автобус з брендингом комуністичної партії, надягнули мені та іншим “майданутим” мішки на голову і відвезли на Луганку (ред. — район поруч з заводом імені Жовтневої Революції). Там нам довго пояснювали, що відрізатимуть пальці, щоб не “печатали” багато, що мали адреси всіх причетних до Луганського Майдану. Так я переїхав до Києва, де почав писати новини, потрапив на Громадське, Суспільне, згодом став головним редактором Бабеля.
З початком вторгнення, після деокупації Бучі, мені зателефонував знайомий і сказав, що потрібна допомога з тілами: “Я знаю, що в тебе є досвід роботи з мертвими”. Комусь треба викопувати тіла, то краще це буду я, ніж волонтери, для яких це вперше і кому снитимуться кошмари. На той час, я думав, що на мене це не вплине, втім страшні картини після волонтерства ввижалися ще довго. На цю меморіалізацію я витратив півтори роки, потім ще три місяці працював на Радіо Свобода, а після вирішив мобілізуватися і потрапив до Нацгвардії.
З будь-чого можна зробити історію, особливо якщо ти військовий медик
Під час роботи в журналістиці я багато часу провів на прифронтових територіях, бо сам з Луганська і це моя тема. Ми з командою їздили від нуля до всіх можливих точок: робили репортаж про морську піхоту, переселенців, поранених. Ми постійно шукали цікаві людські історії: одного разу в прифронтовому селі зробили портрет вагітної матері з донькою, трохи брудними, бо нещодавно в селі була пожежа. Через п’ять років їхали тією ж вулицею і зробили таке саме фото, тільки мати вже не вагітна, а доньці 5 років. Тоді це було шоком — як люди намагаються жити далі в залишках будинків, де нікому до них нема справи.
Що журналістика, що військова медицина — дуже цікава пригода, бо найгірше, коли людина нудиться і не знає, що їй робити. Мені ніколи не було скучно. Усюди це було про взаємодію з людьми та комунікацію: під час ротації, в операційній, з пораненими, і в журналістиці — постійно треба до когось докопуватись, вмовляти, шукати контакти. Тому мені не складно було переключитися з журналістики на медицину, навпаки —цей досвід допоміг згодом помічати купу деталей та писати медичні історії, описувати все, що бачу. Насправді, безліч лікарів мають що розповісти, але часто вагаються чи писати або вважають, що не вміють це робити. Я вірю, що з будь-чого можна зробити історію, особливо якщо ти військовий медик.
Я став медичною сестрою
У перші дні вторгнення, я, чесно кажучи, трішки “злякався”, тому не мобілізувався одразу. У квітні долучився до ексгумації масових поховань в Бучі, почав роботу з ДНК, щоб ідентифікувати загиблих і вирішив довести цю роботу до логічного завершення. На це ми витратили півтори роки, і досі ще є кілька тіл, які не можемо ідентифікувати.
Я думав: оскільки мав п’ятирічний досвід роботи в моргу, то матиму “імунітет” до побаченого і нічого снитися не буде. Коли минула активна фаза, родичів знайшли, майже всіх ідентифікували, мозок починає це все знову згадувати, думати, як тих людей вбивали і закопували. Це все так вплинуло на мене, що довелось звертатися до психіатра. Але з того часу минуло два роки і зараз я почуваюся краще.
Коли роботу з ексгумацією завершили, всіх поховали, меморіал побудували, зрозумів, що моя робота там закінчена і я можу йти в армію. Так звільнився з посади головного редактора, знайшов собі місце в Нацгвардії і мобілізувався. Я не йшов у медійку в армії, бо за десять років мені так набридла журналістика, що я вирішив повернутися до своїх медичних бажань. Я став медичною сестрою: той, кому кажуть “скальпель”, “зажим”, “тампон” тощо. Чому я медична сестра? Тому що в нас офіційно немає класифікації медичний брат і мені це дуже подобається, бо є люди, яким недобре від фемінітивів, то думаю, що я їх ще більше бішу, коли кажу, що я не медбрат, а медсестра.
Мене на посаду медика не брали, а на санітара медичної освіти й не потрібно. Увесь свій досвід здобував просто на ротаціях: і спершу спостерігаєш за медиками, а потім й сам починаєш включатися. Вчуся на досвіді, і, як на мене, це краще за будь-які курси. Не можу сказати, що я класна операційна сестра, але працював з двома хорошими хірургами, а досвід роботи з ними кращий за будь-який університет.
Емоцій завжди багато. Будь-яка історія — це про емоції, можна накрутити себе на все, що завгодно. Але я не бачу нічого екстраординарного у тому, щоб вийти після операційної на 20 хвилин в кімнату поплакати.
Наша казарма — це маленька Україна
Армія — це мікс людей: хтось приїхав з села, хтось з міста, хтось менеджер, хтось тракторист, а хтось власник бізнесу. Це все маленьке суспільство в рамках однієї казарми. Я думаю, що люди, які потрапляють в армію, навіть, якщо це найвідбитіший ухилянт, який ховався і його зловили на вулиці, може стати найкращим солдатом, бо розуміє, що назад дороги немає і треба щось робити.
Це розшарування насправді гарно впливає: хтось може бути добрим в комунікаціях, хтось в налагодженні автомобіля — кожен має свої функції. Ми колись жартували, що наша казарма — маленька Україна. Є дядько, який всіх задовбав, бо постійно говорить по телефону, є чувак, який взагалі ні з ким не говорить, є той, в кого постійно є печиво і кава, тощо. Хоч усі різні за статусом ніби, але разом ходимо в туалет. У армії усім треба швидко і без проблем перелаштовуватися до сучасних викликів чи до теперішнього життя.
Мене нервує вираз “Гине цвіт нації”. На війні гинуть всі. В армії є дуже різні люди і те, що хтось може бути гарним солдатом, не означає, що він точно гарних моральних якостей в цивільному житті. Якщо людина військовий, це не означає, що йому можна творити дурню у цивільному житті. Військовий він — коли воює, а в суспільному житті — звичайний громадянин. Коли зараз кожен другий воює, порівнювати особисте і військове життя — немає сенсу.
У нас третина військових страждає від того, що їх кусають собачки і котики, яких вони знаходять поруч з бліндажами. Це означає, що люди хочуть тепла та обіймів, рятувати тваринок і бути людьми. Коли навколо смерть і бомби, людяність виходить на перший план, бо ми намагаємося компенсувати все те, що відбувається довкола: смерть — бажання мати дитину, горе — бути близьким до людей. Коли довкола смерть та війна — з’являється бажання бути добрішим, більш коханим та почутим.
Попаяло всіх
У війську тема психотерапії — табуйована. Вважається, що “чоловік повинен бути мужиком”. Він не може плакати та жалітись, а повинен мовчки страждати і терпіти все, що з ним відбувається. Це велика проблема, бо люди не розуміють, що попаяло всіх: когось більше, когось менше. Армія — це не місце, де в тебе здоровий психологічний стан, це про постійний стрес.
Єдині, хто є хорошою психологічною підтримкою в армії — це капелани. Для мене це важко зрозуміти, бо я атеїст, але капелани приїжджають, проводять час з військовими в окопах, постійно в підрозділі, тому військові їм довіряють і починають з ними розмовляти. Це, так би мовити, психологічно-релігійна служба.
У нас є проблема із якісною психологічною допомогою, до неї немає ніяких вимог і будь-хто в Інстаграмі може створити акаунт і сказати, що він психолог. У мене було близько десяти терапевтів: коли я поділився із однією, наприклад, тим, що мені сниться — як розкриваю пакет і бачу мертву жінку, просто перестала виходити на зв’язок. Я продовжую шукати, але постійно не успішно.
Якщо б її не було, то мене би вже не було теж
У мене було декілька дружин, остання пішла через рік після початку повномасштабного вторгнення. У тому році мені було дуже погано, а потім я потрапив у свій медичний підрозділ і познайомився із Серіз — фотографинею з Франції. Нещодавно був рік, як ми разом. Я думаю, якщо б її не було, то мене би вже не було теж. Саме вона пояснила мені, що важливо піклуватися про себе. Завдяки їй я звернувся до терапевта, пішов у клініку здати всі аналізи, почав займатися спортом. Раніше завжди думав: “Усе одно ракетою вб’є, то можна й дві пачки сигарет в день курити”.
Ми спілкуємося англійською —це нейтральна мова для нас обох. А коли сваримося, то я матюкаюся українською, а вона французькою і всі щасливі. Живемо разом в Києві, маємо свій сад з помідорами. Серіз — моя єдина близька людина, оскільки всіродичі померли або на окупованих територіях, і я не маю з ними зв’язку.
Помітив, що людина на війні і особливо в армії дуже самотня. Здається, ти спиш із 120 мужиками, але серед них жодної рідної душі. Можливо, не погодяться зі мною, але я не розумію оцього “всі ми браття та сестри”, для мене армія — це важка праця, а люди в армії — співробітники. Я не сумую за ними під час своєї відпустки.
Скажу, може кліше, але людина — соціальна тварина. Ми всі хочемо бути щасливими і щоб нас хтось любив. Тому постійно шукаємо когось, кому подзвонити, щоб нам сказали, які ми гарні, красиві і дуже розумні.
“Дякую, ви дали мені надію”
У мене вийшов великий роман про морг та мій досвід роботи там. Зараз працюю над другою книжкою, поки написав тільки третину, проте передзамовлення у Фейсбуці вже оголосив. Вона про те, як люди потрапляють на війну випадково, коли не хотіли, але коли вже там — розуміють свою задачу і працюють в стабілізаційному пункті. Паралельно із цим з’являється багато інших героїв та подій.
З початком вторгнення всі почали писати книжки. Але це треба вміти робити, а не з наміром —“давай опублікуємо, бо війна і все одно куплять”. Тому в мене є страх і хочеться зробити щось дійсно вартісне, а для цього потрібен час. Сподіваюся, що другий роман буде готовий у вересні.
Мені здається, що моя відповідь на все, що я роблю — це про надію. Бо, коли я щось пишу, мені в особисті повідомлення відгукуються люди: “Дякую, ви дали мені надію”. Для мене це найбільша нагорода.
Ми щось робимо, ми когось кохаємо, хтось кохає нас. Ця надія на завтрашній день — те, що я б хотів, щоб відчували люди. Коли я пишу про щось погане, то хочу, щоб вони, розуміли: те, що з ними відбулося — не найгірше, що могло б відбутися. І щоб від цього їм ставало легше.
Журналістка: Каміла Чернєцова
Фото: архів Євгена Спіріна
