Коли цифр недостатньо: жінка, яка творить невеличкі дрібнички

Олена Лутчин ― жінка з математичним складом розуму, усе життя вона поміж цифр та рахунків: працювала бухгалтеркою. Проте зовсім нещодавно відкрила майстерню, де у вільний від роботи час виготовляє невеличкі цікаві речі. Ці дрібнички зовсім не прості ― екологічні. Жінка використовує незвичний матеріал, як-от тканина з парасоль чи старих сумок, і шиє те, що допомагає трішки зберегти навколишнє середовище: екосумки, багаторазові бахіли, ялинкові прикраси. 

Сьогодні розмовляємо з Оленою та дізнаємося важливі «дрібнички» її життя та захоплення.

– Олено, скажіть, як сталося так, що бухгалтерка з більш ніж двадцятирічним досвідом раптом береться за таку мистецьку справу?

 – Я б не сказала, що це було «раптом», до цього я йшла поступово. Ще в школі нас навчали шити, тому я цю справу добре засвоїла. Потім допомагала батькам: удома завжди є що підшити чи поремонтувати. Також доньці своїй я завжди шила речі. Тому можна сказати, що роблю це все своє свідоме життя. 

А буквально рік тому виникла творча майстерня «Невеличкі дрібнички». 

– Чому саме така назва? 

– Вона говорить сама за себе. Тобто це маленькі милі дрібнички, які легко шити, швидко виготовити, але вони подобаються кожному.

Які вироби можна знайти у вашій майстерні і як їх можна використовувати?

– Я шию бахіли, їх можна прати й використовувати багато разів. Зараз така передсвяткова лихоманка, що я вирішила шити ялинкові прикраси із тканинних ролет.

Окрім того, я пошила вже дуже багато екоторб. Тільки в мене вдома їх є 15 штук ― для покупок, для зберігання круп чи муки. Коли збираюся в поїздку, то складаю речі окремо в торбинки, щоб не перемішалися у валізі. Також можна зберігати аксесуари ― зарядні, навушники, прикраси.

Ваші вироби можна придбати? 

– Так, придбати можна через нашу сторінку в інтернеті, зараз якраз є кілька ялинкових прикрас, які я пошила на продаж. А ціни коливаються від 30 до 40 гривень, якщо це іграшки на ялинку, 50 коштують багаторазові бахіли, а екоторби ― від 100 гривень і вище.

– Ви згадали про речі, пошиті зі старих ролетів, також знаю, що ви шиєте із тканин від парасоль чи непотрібних речей. Тобто це класичний ресайклінг (процес вторинного перероблення речей, течія, що зараз на піку популярності у світі ― ред.). Як вам спало на думку шити з таких матеріалів?

 – Річ у тім, що в більшості тканинних магазинах відрізають мінімум пів метра. Для маленьких дрібничок цього забагато. Купляти тканину було непрактично, тому я почала думати, де взяти матеріал, щоб це було економно. Виникла ідея пошити з тканинних ролет, потім підгледіла в інтернеті, що можна використовувати матеріал із парасоль.

Я шию з тих тканин, які для людей уже не мають жодної цінності, але для моїх дрібничок вони потрібні. Тому це так особливо.

–  А яка була перша річ, пошита з відходів?

 – Сумка, пошита з іншої сумки.

 Колись усі носили такі великі сумки з переплетенням, клітчасті… То я взяла її, розпорола й пошила велику сумку для своїх батьків, щоб вони могли носити овочі та фрукти.

Якщо ми вже заговорили про батьків, то розкажіть, як сім’я ставиться до такого…

 – Мої батьки зараз на пенсії, тому їх потрібно залучати до активності, а в зимовий час із цим скрутно, тому я вигадала їм завдання ― вони  допомагають розпорювати парасолі. І замість того, щоб провести 6 годин із телевізором, вони зайняті чимось цікавим. Окрім того, під час роботи ми з ними розмовляємо. І це не п’ятихвилинка, як зазвичай діти говорять із батьками, ми можемо розмовляти довго: обговорювати неродинні питання, планувати наступні завдання.

Вони – частина моєї команди.

– А як щодо інших членів родини, вони теж допомагають?

– Мені допомагає дочка: вона користується всім,  що я виготовляю (бахілами, екоторбами), критикує мене часом, подає ідеї, підбирає кольори, але не шиє.

А у вас узагалі поліетиленові пакети вдома водяться?

 – Як не дивно, але пакетів у мене вдома мільйон ― вони самі «приходять». Знайомі часом приносять або чоловік із магазину. Але я придумала їм використання ― поліетиленовими пакетами я наповнюю серединку ялинкових іграшок.

Якщо можна хоча б так мінімізувати їх використання, тоді це вже, хоч і маленький, але крок. Я намагаюся такої екосвідомості вчити свою дитину: показую, що багаторазова торба ― це не соромно, навіть прикольно, а її торба ― унікальна, вона може бути з різними візерунками.

То ви почали цю справу, бо це екологічно чи тому, що це практично?

 – Я почала шити, бо це прикольно. Ця справа непоширена, вона унікальна, і це те, у чому я можу реалізувати себе, воно виділяє мене з-поміж інших. Але й екологічна складова тут теж є ― якщо я можу щось зробити для довкілля, навіть якщо це маленький крок, я це роблю.

Не можу назвати себе екоактивісткою ― їжджу машиною, а не велосипедом, але роблю те, що в моїх силах. Не примножую споживання поліетиленових пакетів, не використовую того, що не розкладається.

Окрім цього, мені цікава тема «food sharing» ― течія, що пропагує ділитись їжею. Навіть на роботі в нас є така традиція ― ми ділимося їжею одне з одним. Наприклад, якщо я чогось напекла і воно залишилося ― я пригощаю колег, а не викидаю. 

– Чи плануєте масштабувати свій проєкт?

– Монетизувати проєкт, щоб заробляти на цьому, мені не вдасться. Я ж фінансистка ― уже все порахувала. Але продовжувати свою справу  буду, бо мої невеличкі дрібнички приносять мені задоволення. 

Журналістка: Ростислава Мартинюк

Фото: Архів Олени Лутчин