Кому потрібні столичні безхатьки

Він жертвує своїм часом, силами та молодістю, щоб не мати такої старості. А ще знає дуже багато історій. З них можна написати цілу книгу. Повірте, від першої до останньої сторінки вас пройме тремтіння та переосмислення цінностей. Олексій Кучапін разом з небайдужими волонтерами декілька років поспіль присвячує основну частину свого часу для допомоги, а інколи навіть порятунку безхатченків. Чоловік розповів нам обставини, за яких люди втрачають дах над головою, що таке “Дім Милосердя” та чому він присвячує цій діяльності основну частину свого життя?

Квартира номер 33
Зелений коридор п’ятиповерхівки, яка знаходиться на окраїні столиці, веде до дверей, що не виділяються нічим особливим з-поміж інших. Стороння людина, яка прийде в гості до когось із мешканців цього будинку, навряд здогадається, що за цими дверима живуть безхатченки.
Олексій відчиняє їх, вмикає світло – і я бачу коридор звичайнісінької квартири. Чоловік одразу запрошує у кімнату. Вітаюся та присідаю на стілець. Мене привітно зустріли три жінки, які вже зібралися відпочивати, та миттєво прокинулися і стали оглядати пізню гостю. У кімнаті розташовані три ліжка: два з них одине навпроти одного, інше – під вікном. Телевізор та меблі, нічого хитрого чи зайвого. На столі спиці, нитки блакитних відтінків та недов’язаний дитяча шкарпетка.

Із нього я і розпочала розмову.
Я: В’яжу тільки гачком, якось спробувала спицями, то всі петлі злетіли, після того до цієї техніки не беруся. Якась вона надто важка для мене.
п. Тетяна: Це зовсім неважко, можу показати.
Я: Я в Києві ненадовго, але іншим разом зайшла би. Хочу навчитися.
Для кого ви їх в’яжете?
п. Тетяна: Це для малесеньких діток, вони невеличкі. Олена, дружина Олексія, віддає їх у соціальний магазин.(Пані Тетяна тримає в’язання в одній руці, іншою погладжує кота Марсіка, який прижмурився і прогинається від дотиків жінки).
Далі зайшла розмова про наболіле:

“Я травмувалась, коли мене штовхнув шеф, – веде далі пані Тетяна, – Він був п’яним, а удар від падіння виявився доленосним”.

Після операції жінка не змогла працювати і оплатити житло. Якийсь час жила в подруги. Не зжилася з нею і вибралася на вулицю. Доньки пані Тетяни не квапляться їй допомагати. Обіцяли забрати, але вже декілька тижнів не даються чути. Олексій зараз клопочеться, щоб відновити документи жінки. А тим часом вона в’яже дитячі шкарпеточки та грається з котом Марсіком. Жінки не можуть ним натішитися, а Марсік скаче від однієї дами до іншої, воркочучи.

До чоловіків, які мають свою кімнату, я не заходила, було пізно, вони вже спали.
Усього у двокімнатній квартирі проживає шість людей: в одній кімнаті жінки, в іншій чоловіки. Тут є все необхідне для життя: ванна кімната, кухня, кімнати – окрема для жінок та чоловіків.

У квартирі кожен має свої обов’язки. Хтось відповідає за приготування їжі, хтось за прибирання коридору, інші – за чистоту кухні, ванної та окремих кімнат. Олена, дружина Олексія, щодня відвідує квартиру, часто готує. Вона читає стареньким та спілкується з ними, разом вони займаються рукоділлям (роблять шпильки для волосся та в’яжуть шкарпетки). Всі ці товари сім’я Кучапіних та волонтери здають у соціальний магазин. Виручені кошти теж витрачають на утримання людей, які проживають у Домі Милосердя. Увечері всі разом переглядають фільми.
Номер телефону Олексія знають лікарі, і коли бачать пацієнта, якого ніхто не забирає, то телефонують чоловікові. Нещодавно із ним зв’язалася жінка-волонтер, яка опікується тваринами. Вигулюючи собаку, вона наткнулася на чоловіка, що жив у наметі. Із таким способом життя та його фізичним станом ця зима мала стати для нього останньою. Вона зателефонувала у Дім Милосердя і попросила врятувати безхатька.

Чоловіка звуть Андрій, йому 44. Родом із Хмельницької області. Близько 10 років тому поїхав разом з дружиною на заробітки: займалися ремонтом квартир. Так сталося, що дружина Андрія потрапила у психоневрологічний диспансер. Андрій залишився сам. Захворів, переніс операцію на шлунку. Після лікарні було важко, але деякий час ще продовжував працювати. Ремонти робити вже не міг, влаштувався приймальником металу. Втратив документи, а трохи згодом у нього стався інсульт, після якого відмовили ноги, а сам Андрій став непрацездатним.
Рік прожив у лісі в наметі, біля гаражів, неподалік від колишньої роботи. Його підгодовували охоронці. За цей час на тілі чоловіка з’явилися пролежні. Розумів, що цю зиму вже не переживе. В першу чергу йому потрібно допомогти відновити паспорт, щоб оформити інвалідність. Цим зараз і займається Олексій.

Дім, де повертають віру в людяність
Олексій Кучапін вже три роки не просто глядач фільму із назвою “Життя”, а й частково режисер, а інколи – навіть герой першого плану для окремих безхатченків. Він, разом з іншими волонтерами, як може, корегує долі людей, які потрапили у скруту. Ці історії – одні із сотень.
Діяльність Олексія почалася, коли він вирішив допомогти своєму другу, що працював соціальним працівником. У той день він почув історію чоловіка єврейського походження, якого викинули на вулицю чорні ріелтери. У нього не було всіх необхідних документів, щоб довести, що квартира належала йому. Тоді він почав жити просто у під’їзді будинку, де колись мешкав. Про це повідомили соцпрацівників сусіди. Допомогти чоловікові не міг ніхто із соціальних служб, бо у нього не було документів.

Так Олексій розпочав допомагати людям, які того потребували. Особливо важкі історії розповідав на своїй сторінці у Фейсбуці. Згодом створив для цього окрему сторінку. Небайдужі пропонували допомогу. Історія із євреєм закінчилася позитивно. Олексій систематично навідувавася до центральної синагоги, яку відвідував дідусь, та просив допомогти чоловікові. Там познайомився із лікарем, теж євреєм за походженням – той погодився взяти старого під свою опіку.

“Ніколи не шкодував, що почав цим займатись, бо я – християнин, – ділиться Олексій. – Коли я починав, один знайомий мене попередив, що ця справа принесе мені 15% неймовірного кайфу, супер-радості від того, що я роблю. 15% – головних болей, стресу, а 70% – рутини і одноманітності. Тому, до цього я був морально готовий”.

Більше року на околиці Києва подружжя Кучапіних винаймає двокімнатну квартиру, де дають прихисток безпритульним, вона має назву “Дім Милосердя”. Подружжя, разом з волонтерами, забезпечують їм основне: дах над головою, їжу, тепло, при потребі ліки та затишок. Живуть тут люди від одного дня до декількох місяців, доки Олексій вирішує проблеми із їхніми документами. Потім шукає притулок, будинок престарілих чи християнський центр, який переймає на себе опіку над цими людьми.

Горді, злі і недовірливі

“Чому люди опиняються на вулиці? – починає Олексій – Шахрайство, алкоголізм, діти на вулицю вигнали після того, як батьки переписали на них квартиру. Причин безліч, але всіх цих людей об’єднує одне – важкий характер. Зазвичай, вони горді, злі та недовірливі. Нерідко мені доводиться вирішувати конфлікти у квартирі. Часто через дрібниці ці люди готові морально знищити один одного”.

Чоловік викладає богослов’я у одній із церков та адмініструє декілька сайтів. Цим і заробляє на життя. Основну частину свого часу Олексій з дружиною віддають “Дому Милосердя”. Нещодавно почали надходити пожертви від донорів та від окремих доброчинців. Близько десяти людей щомісяця підтримують притулок.

Євдокія та її троянди
Темний провулок із сірими стінами, які розташовані надто близько одна до одної, і складається враження, ніби вони стискають. А між ними стара жінка зі зморщеним, як сухе яблуко, лицем у блакитній куртці та яскраво-червоному шарфі. Через плече сумка.
Це пані Євдокія. У цьому районі вона мешкає місяць, ночує на центральному залізничному вокзалі. Їй Олексій допомагає відновити документи.
Євдокії близько вісімдесяти.

“Я із 43-го року, скільки це, сімдесят шість? – сміється вона, – Не хочу рахувати…”.

Приїхала із Новоархангельська Кіровоградської області, за фахом – вчителька хімії та біології. Більшу частину життя працювала у школі. Зараз продає квіти у переході метро. Бордові троянди “Гран Прі” – улюблені.

“Мені подобається займатися бізнесом, – розказує жінка. -У мене дуже позитивна енергетика. П’ятнадцять років тому, коли я сюди приїхала, був ще Ющенко – я прекрасно торгувала квітами. Янукович прийшов – ціни піднялися і та роза, яка коштувала гривню, стала коштувати сім. Я втратила роботу. Зараз продаю інші квіти, але воно не моє, я люблю троянди, тому мені важко”.

Живе Євдокія за пенсію – 1700 гривень. За ці кошти і купує квіти, а продає трішки дорожче. Торгувати тут можна тільки пізно ввечері – з восьмої до одинадцятої.

“Сьогодні я заробила тридцять гривень, – ділиться Євдокія. – Буває так, що цілими днями нічого не заробляю, бо немає торгівлі. Раніше було нормально, а зараз з кожним днем все важче”.
Питаю, коли квіти останній раз дарували їй.

“Мені не дарують, – відповідає бабуся, – Нема кому. Ви знаєте, в сільській місцевості це не заведено. У школі на 8 березня дарували”.

Місяць тому, розповідає Євдокія, у неї вкрали сумку з документами, а жінка, у якої вона знімала житло за вісімдесят гривень на добу, померла. Отже вже місяць доводиться ночувати на вокзалі. Обідом годують благодійні фонди, сніданок та вечеря – це вже клопіт Євдокії.

“Купую хризантеми у сільських сімей, які вирощують їх у теплицях за 30-40 гривень, а продаю за п’ятдесят. Якось прийшла пара, чоловік – француз, – посміхається Євдокія. – А я колись вчила французьку, то трохи з ним поспілкувалася. Він був такий радий!”.

Зараз жінка з допомогою Олексія та його організації відновлює документи та шукає житло. Вона не скаржиться. Навпаки – свої спогади розповідає із палаючими очима, особливо коли йде мова про троянди.

Це тільки декілька історій із життя мешканців Дому Милосердя. Кожен житель квартири має свою історію – усі вони болісні. Олексій, Олена та волонтери Дому Милосердя бачили чимало. Для волонтерського складу особлива радість, коли підопічні після них потрапляють не просто у будинок престарілих чи християнський центр, а у затишну домівку небайдужих людей, котрі забезпечують їм безтурботну та спокійну старість. Такі випадки теж траплялися.