Край, де ЙОкає серце: Репортаж із Полонинського літа

Сьогодні розпочну із рецепту:

“Вище в гори – ближче до себе”. Це не я придумала. Так звучить основний меседж Міжнародного форуму Східної та Центральної Європи Via Carpatia, який цього року відбувся вдруге. Локація – Верховина.

Я вибралася туди із трьох причин:

  1. Шукала прохолоди. Гори – це не тільки про свіжість, а ще й ковток свободи.
  2. Колорит. Гуцульські співанки, вишиванки, трембіта, оці плетені музичні мотиви, які видає скрипка, і говірка – просто one love.
  3. Таки вирішила спробувати: “ближче до себе” – це гучний лозунг конференції, чи чиясь дієва порада, якою варто користуватися.

Двадцять сьомий рік поспіль відбувається “Полонинське літо”, вдруге воно проходить в рамках форуму Via Carpatia. Все це тісно переплелося ще й із Зеленими святами. Тож масштаб свята був відповідно величним.

Мені вдалося потрапити на Полонинське літо

Шум, співанки та музики чути ще із дороги, яка круто тягнеться широкою лісовою стежиною вгору. При вході співає колектив жінок у гуцульському вбранні. Вони зустрічають гостей при великій брамі.

Від цієї брами, починаючи по два боки, розташовані саморобні столи та намети, там можна загубити очі: намиста,  сорочки, дитячі іграшки, молочна продукція, яку виготовляють тільки в горах, та ціла купа всього, що тільки можна собі придумати. Так, метрів, мабуть, 200 тягнеться лісом до галявини.

А там, здається, людей тисяча розсипалася і рухається хто куди. Майже всі вони у вишитому. Праворуч – сцена, звідти гучно лунають гуцульські мотиви.  Вище сцени, вгорі, розміщені дерев’яні будиночки, там представляють свій колорит села Верховинщини.

Голова іде обертом, бо не знаєш, в яку сторону бігти, щоб охопити та передати увесь масштаб та колорит “Полонинського літа”. Але я таки спробую:

“Свято дуже важливе для місцевих мешканців: це вшанування важкої праці людей, які літують в горах,  виходять, пасуть худобу, роблять сири. Цим самим ми проявляємо свою повагу до них, – розповідає голова Верховинської райдержадміністрації Олег Лютий. – У пастухів не просто робота – це стиль життя людей, які з року в рік впродовж не одного сторіччя цим займаються. Свято спрямоване на відродження вівчарського господарства, ну і це проводи на високогірні полонини.
На сьогоднішній день в районі працює 15 полонин. Знаходяться вони по Білому і Чорному Черемошу, ближче до Румунського кордону”.

“Думаємо, що все довкола нас є життям, а це – ілюзія” – і ще трохи Гуцульської філософії

Зустрічаю колоритного дядечка, років 45-50, не більше. Одягнений він у гуцульський стрій. Кольорова яскрава сорочка, поверху якої чорний розшитий киптар, на грудях навхрест перетягнуті два шкіряні паски. На голові чорний капелюх з яскравими прикрасами. Ніколи би собі не придумала, але оцей колоритний гуцул – голова районної ради.

Ну, думаю, все. Зараз почне штампові фрази про “наш особливий гуцульський край”, але розповів він мені дещо інше – про те, звідки коріння у цього Полонинського літа і що воно приховує насправді:

 

Іван Шкіндюк

“Коли пастухи підіймаються високо у полонину – запалюють ватру. Вона є оберегом, тому має не згаснути впродовж цілого сезону випасання овець та худоби, – розповідає Іван Шкіндюк.
Вогонь – символ життя, це божественна сила,  вогонь бореться зі стихіями, але при цьому теж є однією зі стихій. Він відлякував звірів.
Це була ціла містерія: кожна сім’я здавала худобу. Пасовищ у нас немає, а на полонинах, високо в горах, де висота більше, ніж 1500 метрів, є пасовища, і туди громада делегувала людей.
Пастуха, який збирав отару від людей, на селі називали депутатом. Вони ішли туди на 4-5 місяців і випасали на полонинах худобу та овець. Свого роду це був подвиг: за давніми традиціями пастухи не мали права в цей період мати відносини із жінками, це рахувалося оскверненням. Ці люди жертвували собою на період, поки знаходилися на полонині.
Зранку пастухи сходили і брали воду. Молилися, очищувалися – для того, щоб звірі не ходили.
Колись в районі у нас було 120 тис овець, а зараз, якщо тисяча-дві буде, то добре. Раніше були більші господарства і краща цінова категорія.
Люди продають цю молочну продукцію з полонин тут, на Гуцульщині, тепер передають її новою поштою і в інші міста”.

В ході розмови я звертаю увагу на вишиванку Івана Юрійовича.

Питаю про значення і символіку:

“Це той стрій, в якому я був, коли одружувався, його ношу тільки на великі релігійні свята. Коли вдягаю цей одяг, в мене міняються думки, змінюється світогляд. Я відчуваю зв’язок із своїми попередніми поколіннями, відчуваю їх поряд із собою. Та прадідівська кров тече в моєму серці, я відчуваю прямий зв’язок.
Червоні кольори вишиванки – це про земне, а фіолетові – колір небес. Земне поступово переходить у небесне, духовне. Людина народжується на землі і поступово піднімається вгору. Має відбутися трансформа, так, як в церкві, коли сходить Святий Дух. Ми готуємо підґрунтя, через яке іде живлення божественних сил, йде переродження людини. Дух Святий робить зміну людської свідомості і зміну людських почуттів, людина стає божественною.
У нас живуть два “я”: одне духовне, а інше – це наше его, яке наповнене емоціями і ментальними думками. Людина сильна, коли має зв’язок Божественного я, і свого фізичного.
Тут, на Гуцульщині, люди знали і розуміли, що через колір можна передати божественні знання. Ми маємо впустити у себе божественну природу. Люди в горах володіли цими знаннями, знали, як це зробити.
От гляньте зараз на гори, не помічайте людей, просто своїм поглядом з’єднайтеся зі смереками, з’єднайтеся з небом, хмарами і станьте частиною цього. Думки не має бути і не має бути емоцій. Ви і все, що бачите там (показує на гори), просто відчуйте. В гонитві за зовнішнім ми втратили внутрішнє. Думаємо, що все довкола нас є життям, а це – ілюзія. Життя тут, в серці, в душі. Там наша істинність.
Колись люди вміли через духовні споглядання прокладати місток до управління стихіями природи. Але це управління було у любові. Наша проблема в тому, що ми замінили Бога нашим єством. А воно не вічне”.

Виявляється, це свято і увесь цей колорит має глибший зміст і підґрунтя.

За словами місцевих, Полонинське літо відбувається у Верхньому Ясенові 27 років поспіль, не проходило свято всього раз – у 2014, окрім того, що рік був надзвичайно важким для України, у Верховинському районі в той період загинуло багато героїв, тому  свято вирішили відмінити.

На проведення фестивалю, який має статус обласного, цьогоріч заклали 40 тис із обласного бюджету. Також залучали спонсорську допомогу, підтримали і місцеві підприємці.

“Перед всіма сільськими радами стоїть завдання – показати, чим вони багаті. Кожна громада має своїх майстрів: художників, фотографів, хтось може похвалитися хорошим музичним колективом, а хтось показати, як вдягають молоду, чи щось готують таке унікальне” , – каже голова Верховинської райдержадміністрації Олег Лютий.

На “Полонинському літі” представили свій колорит 10 сільських рад.

Виступають колективи дитячої школи мистецтв, представники управління культури районної державної адміністрації, просто аматорські колективи Верховинського району, є гості-виступаючі і з інших міст.

 

Чим бринза від вурди відрізняється + технологія виготовлення:

Багато шуму підіймають довкола гуцульської бринзи. У когось і фестиваль із нею асоціюється. Далеко йти не довелося, щоб її знайти. Біля першого дерев’яного будиночка, де пише “Красноїлля”,  зустріла жінку у блакитному фартусі з хусткою на голові та у вишиванці, теж блакитній. Перед нею – стіл, на ньому – сир.

Це пані Оля із Красноїлля.

Питаю по чому бринза

  • 100 грн/кг

Ви самі бринзу варите?
– Бринзю не варят, варят вурду.
Скільки вариться вурда?
– Годинки півтори.
А чим відрізняється бринза від вурди?
– Для бринзи сир глєджут і мелют сир із сіллю, а вурду варют на молоці і додают жинтицу. Мішают таков великов ложков. Вурда солодка, а бринза солена.
Наша бринза із полонини, ми там літуєм.
Як це?
– У нас є своя полонина (шматок землі високо в горах, де випасають худобу), кілометрів 50 звідси. Там працюють люди, наймані працівники, чоловік мій цим сам завідує.
Худобу набираємо в людей, зараз там 45 корів. Люди на літо дають нам свою худобу в полонину – взамін забирають продукцію.
Чим Красноїлля вирізнається з-поміж інших сіл?
– Ніби скрізь всьо однаке, але кожде село має свою сільську раду і це всьо від сільської ради.

Та села таки вирізняються, у них різні рецепти баношів, різниться вишивка та й навіть підхід до презентації свого села на “Полонинському літі”. Окремі ятки, де представляються села, порожні: столи там повні, але людей (представників села) не видно, мабуть, дивляться концерт внизу. Інші навпаки – сидять всією громадою у хатинці і запрошують гостей.

“Полонинське літо” – колоритний захід, який збирає людей із різних куточків світу. Гуцульський колорит вабить не тільки українців, а й людей із інших держав.

Йду далі і бачу, що роблять селфі милі дами у білих сорочках, довгих смугастих спідницях та віночках. Вони добряче таки випадали із загальної картинки гуцульських жінок у жовтогарячих вишиванках. Йду знайомитися:

Добрий день, а у вас якісь дуже негуцульські костюми, звідки ви?
– На рускам. Із Латвії.


Йолкі. Думаю: “приплила”. Моя ламана російська рівно для того, щоб смішити голубів і москалів. Ну але то вже пізно кудись діватися. Та й питаю далі:
Ви каждава года прієжаєте сюда?
– Ні. Прошлава года билі в Грузії, етава к вам прієхалі.


Добре хоч далі питати не довелося, латвійців переповнювали емоції, тому ділилися вони без зайвої допомоги.


– Тут красіва, очень красіва, тіха, спакойна. Нам дают всьо национальноє, у вас очень хароше м’ясо.
У нас єсть свой українец, каторий за нами ухаживаєт, всьо нам паказиваєт.


Їхній стурбований українець, який загубив на традиційному святі своїх неукраїнських друзів, покликав їх, то нам довелося попрощатися.

Я все ще гублюся серед кількості людей, але вже якось уловлюю темп цього гуцульського заходу. І тут бачу іде жінка, вся у старовинному вишитому костюмі, на ногах вишиті постоли, які у таку жарінь не можуть не парити. На руках тримає дитину, їй близько рочку, по обидві сторони біля неї ідуть старші діти. Першу думку, яку вона викликала “це справжній образ української жінки-берегині”, із цими думками намагалася її наздогнати, щоб таки поспілкуватися. Добігла до будиночку, де пише “Бистрець”.

Добрий день. Вибачте, але я прийшла за вашим костюмом, він такий яскравий.
– Здається, оце моє “прийшла за вашим костюмом” жінка зрозуміла по-своєму:
Але я вам його не віддам (Усміхається).
(це мене розсмішило) Я не збираюся його у вас забирати, мені цікаво: вам не спекотно в оцих тапчурах?
– Та де не спекотно? Спекотно, але треба терпіти.
Ви самі все це вишивали?
– Ні. Одяг мені вишивала таки вишивальниця. Я не знаю чи вмію вишивати, ніколи не пробувала.
Я думала, що вишивати вміють всі гуцулки. А це, виходить, не так…
– Я на роботі і не маю часу.
Де ви працюєте?
– У сільській раді.
Ви встигаєте працювати на державній роботі із трьома дітьми?
– У мене лиш двоє. Це не моє. Показує на одну із дітей.
Скільки у вас сорочок?
– Сорочок дві – одна вишита хрестиком, інша низинкою. Є кофт дуже багато.
Чим сорочка відрізняється від кофти?
– Сорочка це є оце, довга така (показує на свою) і суцільна. А кофта – коротка.
Узір такий тут (показує на вишиті рукави і постоли) і такий самий на дарі ( рушник, який має наречена при вінчанні, його ще називають переміткою).

У цій же дерев’яній хатинці жінка поряд помішує банош. Ну таке то точно пропустити не можна, та й питаю:

Рецептом поділитеся?
Газдиня тільки рада. Помішуючи, повчально починає:
“Засипаємо сметану, чекаємо поки вона закипить, додаємо тоді кукурудзяну муку і чекаємо, поки отаке не випливе на гору (показує на жир, який виступив на каші, яку варить газдиня). І мішаєте. Увесь час мішаєте.
І що далі?
– Це уже готовий банош.
Ви не солите його?
– Солити. Солите відразу. Сметану якщо засипали, то зразу посолили.
На скількох людей вистачить оцього баношу, що ви наварили?
– Не знаю… Людей напевно п’ять.

Мені запропонували залишитися і спробувати його, але у таку спеку з такою кількістю людей я обираю поїсти ще трохи жовтогарячого  колориту і відправитися відпочити.

Про святість вогню і цінність Полонинської ватри

Крізь групи людей стрімко спускається від дерев’яних будиночків вниз, до сцени, статний чоловік. Видає його поважний вік хіба що декілька зайвих зморшок, бо постава у нього рівна, газдівська, поважна, а волосся, на мій подив, не сиве. Впізнаю місцевого краєзнавця, назвала би його навіть блогером, Івана Зеленчука. Він щодня закидає на свою фейсбучну сторінку про те, що цікавого відбулося у Верховинських селах, ділиться старими фотографіями і, цим самим, інформує своїх підписників-негуцулів, які хворіють горами та колоритом.

Рухається він таки дуже швидко і мені, щоб його впіймати, доводиться просто бігти із криками: “пане Іване, а підождіть хвилинку, будь ласка”. Кажу йому, що ми дружимо на фейсбуці і мені би хотілося, щоб він розповів трохи більше як краєзнавець про традиції “Полонинського літа”.

“Ви не йдете на ватру? Її зараз будуть розпалювати.
Якщо ваше “Полонинське літо” буде без ватри – ви втратили автентику. Це собі концерт концертом.
Це то, що збереглося в нашому краї ще з найдавніших часів, коли люди не знали Бога і обожествляли природу, все було святим: сонце, вода, вогонь. І ото що лишилося від старої традиції – це буде горіти вогонь”.

Він не збавляє темпу ні на хвилю, йде і з такою ж швидкістю видає цю інформацію. Я із відкритим ротом всі ці знання ковтаю:

“У старій традиції було навіть таке, що вівця світа. Бджола – це світа мушка, бо вона нам мед дає, навіть за бджолу не можна було казати, що здохла, а вмерла. А серед тварин світою була вівця, бо казали, що вівця ни лиш їсти дає нам, але ще й вбирає. Тобто вівця – це щось унікальне, уявляєте, ми їмо її та й ще й одягаємося вівцею, тому вівця у нас вважалася святою, як і бджола.
Ватра горит, – каже пан Іван, – Ідім туда”.

На цьому наш діалог обірвався. Ми щодуху полетіли вниз, але через великі групи людей пішли різними дорогами і загубилися. Знайти пана Івана після мені так і не вдалося. Він спочатку фотографував, а потім зник з поля мого зору.

“Ех, – думаю. – Він же ж тільки почав, а ще скільки всього міг розказати. Ну окей ми на фейсбуці дружимо, знайдемося там. А скільки людей у житті так різними доріжками розбіглися”.

Мої філософські роздуми перебила ватра. Одна із іскорок залетіла в мою долоню і примусила відчути, що я ще жива. В ту мить я крутилася в колі, щоб впіймати кадри гуцулів, які кружляли довкола ватри, і від цього вогняного поцілунку я ледь не випустила телефон, але воно того коштувало. Думаю, це було не просто так, ця іскорка мене ввімкнула –  і я відчула, що у самому серці гір. Ближче до себе. Навіть не так: близька, як ніколи до своїх відчуттів, як ніколи справжня.

Ватру запалив старий гуцул у старовинному строї.

Велетенське коло розтягується і моментами розривається. Все це під гуцульські мотиви коломийки, яку тут називають гуцулкою.

Палюче сонце нещадно лупить по людях, якщо така спека високо в горах, то я просто відмовляюся спускатися вниз. Тепер до цієї спеки додайте ще вогню. Все це смачно поєднується із запахом ватри, доносяться і запахи страв. Я увесь день чую в повітрі запах баноша. Мікс баноша і ватри  – смак мого дитинства. Банош завжди варила бабуся, коли ми приїжджали до неї на Косівщину під час літніх канікул. Це ж треба, за скільки років все повторити.

Місцеві розповідають, що колись це свято називалося “Полонинська весна”, але вийшла накладка, бо щось схоже було у Путильському районі Чернівецької області. Зараз там відбувається “Полонинська ватра”. Вона приурочена саме виходу пастухів на полонини.  Полонинське літо – свято, яке об’єднує людей всередині літа і дозволяє тим же пастухам, які важко працюють – відпочити, а гостей – оцінити труд пастухів, відчути колорит та спробувати молочну продукцію, яку вони виготовляють.

Коли потрапляю високо в гори  – помічаю, що вони зливаються із хмарами. Стають одним цілим. Складається враження, що хмари – дим, який виходить із гір.

Забула сказати вам, що тут є фотозона із надписом “Верховина – Край, де серце ЙОкає”. Згадався цей надпис тільки після того, як серце забилося скоріше.