Невеличка стара хата в самому центрі Тлумача, біля неї сад із розлогою калиною та гномик, виготовлений із ялинкових гілочок, перед входом висить віночок — усе вказує на те, що тут перебувають люди мистецтва. Сьогодні тут відкриття творчої майстерні. При вході зустрічає господарка Світлана Буценко-Федоришин, проводить екскурсію й розповідає про свій головний проєкт — «Тлумацьку палітру».
«Рік тому в мене виникла ідея об’єднати творчих людей. У нашому районі та області теж є дуже багато таких, але когось у творчості не підтримують удома, хтось не знає, куди звертатися, а хтось банально соромиться виставляти свої вироби на презентацію чи продаж. Мені ж у цьому сенсі дуже пощастило — чоловік Юра підтримує, він і допомагав готувати майстерню до відкриття й робити ремонти».
«Хочете знати, як це мати настільки творчу жінку? — втручається Юрко в розмову, — Це ніби рік за три, — сміється, у цієї немолодої пари гумору вистачить на все місто, зауважую про себе. А Юрко веде далі: «Я у всьому її дуже підтримую, а вона мене. У неї завжди дуже багато ідей».
У першій кімнаті: стіл із ноутбуком, стелаж до стелі, де сушаться заготовки до майбутніх шедеврів — віночки із виноградної лози, поряд кольоровий папір для квітів, пакувальний папір та інструменти.
«Тут кожен може прийти й попрацювати, якщо вдома немає місця. Є ноутбук і вай-фай, щоб ми могли швидко зв’язатися з майстром, якщо хтось хоче купити його виріб, або просто з ним поспілкуватися».
Щоб потрапити до іншої кімнати, варто йти за сонечками, намальованими на підлозі. «Просто підлогу міняти не було змоги, то ми вирішили скреативити й намалювали сонечка та квіти», — пояснює господиня. Схоже, кожен кутик їй рідний.
Наступна кімната слугує виставковим залом. Тут стіни всіяні картинами, а на столах усюди творчі вироби — коралі, намисто, віночки для дітей, а в кутку стоїть дідух. Таке собі поєднання сучасності і традицій.
Світлана розповідає про кожен виріб із любов’ю та майстерністю справжнього мистецтвознавця — тут картини художника, аксесуари для дітей колежанки по організації, розмальовані камінці дітей зі школи… Жінка володіє багатьма видами мистецтва, та найбільше часу приділяє бісеру. Із нього плете намисто для жінок, де поєднує бісер із натуральним камінням — корал, агат, місячний камінь, бірюза.
«Кожен камінь для мене особливий. Буває так, що куплю котрийсь і він стоїть пів року, рік просто тому, що ще час не настав для нього. Буває, що перероблюю по кілька разів, розплутую й починаю заново. Мій улюблений — агат. Як би його не вкладав у виріб, він кожного разу розкривається по-іншому».
У житті цієї жінки багато творчості, але як би це не звучало, наштовхнула її до цього втрата близьких людей. Крізь біль до творчості.
«У мене колись був старший брат, він умів виготовляти дуже гарні вироби з дерева, займався інтарсією — це картини зі шпону (тонкий лист деревини — ред.). Я завжди бігала за ним хвостиком, хотіла так, як він. Проте він пішов в армію, і, що там сталося, ми досі не знаємо… Був на варті, десь зник, знайшли у водоймі неподалік зі слідами насильницької смерті. Я дуже важко це пережила. Мені тоді було 11, йому — 20.
Потім був мій учитель Олександр Волков. Він навчив мене малювати, розрізняти кольори, поєднувати їх. І якось розмальовував церкву і впав із висоти через проблеми із серцем. Це був чоловік, захоплений творчістю. Він залишив великий слід у моєму житті.
Я майже 20 років працювала в пенсійному фонді й була сухим озлобленим державним службовцем, ні про яку творчість не йшлося. Та тут мама захворіла на рак. Я мала постійно сидіти з нею, і мені потрібно було «медитувати», так потрохи почала в’язати й малювати. Потім робила щось для себе, для дочки, для сусідів. На роботу мене не брали — вік уже не той, потрібно було чимось займатись. І так поєднала своє життя із творчістю».
Так, крізь монолог жінки пробігає час. Світлана веде далі, ділиться, що надихнула й додала впевненості їй виставка в Києві, на яку жінка поїхала з презентацією своїх виробів.
«Мене так здивувало те, що в мене повірили, навіть трохи насварили, мовляв, надто низькі ціни ставлю для своїх коралів, ручна робота майстринь зараз дорого вартує».
Та це була тільки одна виставка — перша. Трохи згодом у Київ зі своїми виробами вона їздитиме часто, ще й допомагатиме молодим майстрам виставлятися і навіть домовиться про поїздку для творчих дітей.
З майстерні йду не з порожніми руками: маю тепер улюблене намисто з маленькими перлинками. Запитую про плани і про те, чи не боїться Світлана, що Тлумач — надто мале місто для творчості.
«Ой, планів у нас багато, хочемо проводити майстер-класи для дітей, організуємо виставку відомих і не дуже майстрів, разом із благодійним фондом «НЕБАЙДУЖІ» плануємо організувати виставку робіт жінок, які перебувають у психоневрологічному пансіонаті. Улітку у дворику зробимо такий собі дитячий табір, щоб діти тут малювали, гралися та виготовляли різні вироби. Моє завдання — розвивати місто, зокрема в мистецтві».
Планів у цієї жінки купа, креативних ідей — більше, аніж фарб у палітрі художника. Пані Світлана продовжує штовхати творчий механізм Тлумача і збирає довкола себе яскравих людей. Це той випадок, коли величина міста неважлива, якщо людьми рухає творчість.
Журналістка та фотографка Ростислава Мартинюк
Отримувати сповіщення з новими матеріалами можна в нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)
