Куди веде шлях Якова

 Сантьяго-де-Компостела –  це іспанське місто, до якого  з усього світу йдуть паломники  до мощей апостола Якова, що зберігаються у соборі. Є кілька маршрутів, найкоротший – 118 км, найдовший – 800 км (французьке каміно). Особливістю є те, що, звідки б ти не вирушив, маєш йти пішки чи їхати велосипедом і обов’язково дійти до Сантьяго. Мета у кожного своя:  духовне паломництво, спортивний інтерес, мандрівки для пізнання незвіданих земель, хтось в пошуках себе, а хтось шукає Бога. 

Пройти та завершити паломницький шлях Якова за першим разом дається не кожному пілігриму (так називають паломників). Влітку 2018 року Тетяна Лукань, не вагаючись ані хвилини, вирішила: вона збирає найнеобхідніші речі і летить до Варшави.  Каміно де Сантьяго стає її  домівкою на 28 днів.

 Чотири  роки тому  я прочитала книгу Пауло Коельо «Щоденник мага» або «Паломництво»(так ще називають цю книгу), в якій розказував про  шлях Каміно де Сантьяго, яким він пройшов. До речі, після цієї книги шлях Якова став популярним. Тоді у мене зародилась думка пройти цим шляхом. А після перегляду  фільму «Шлях» (американсько-французький фільм), який оповідає про подорож чотирьох паломників шляхом Якова, моє бажання стало ще більшим. Ця подорож потребувала чималих затрат:  і часових, і фінансових (переліт, проживання, харчування), тому тоді це було неможливо.

«Точне рішення пройти шляхом Якова  виникло через мої життєві обставини»

Останні три роки  мого життя були емоційно важкі: постійні гойдалки в плані пошуку себе, я не розуміла,  чим хочу займатись. Робота задоволення не приносила, навпаки – висмоктала з мене всю енергію. Терпіти важкі умови праці  більше не могла, я звільнилась.

«У житті для мене основне –  зберегти внутрішню гармонію та баланс. Я ніколи не женусь за кар’єрою та грошима. Для мене щастя – це те, що я відчуваю всередині» 

Я добре пам’ятаю той момент, коли прийшло остаточне рішення паломництва. У червні 2018 року в одну мить я купила квиток. Було відчуття, що шлях мене кликав. Від моменту подорожі й до її закінчення, все, що я бачила  на своєму шляху і людей яких зустрічала, – викликало відчуття дежавю.   

 «Я не думала, як фізично буду йти,  не було остраху, коли я готувалась. Рішення до мене прийшло спонтанно» 

 Від моменту купівлі квитка і до поїздки було два тижні. Вивчила маршрут, за один день зібрала найнеобхідніші речі. Загалом  рюкзак важив 6 кг.

   4 липня 2018 року  я приїхала до Сен-Жан-Пье-де-Пор. Це маленьке французьке містечко, розташоване за кілька кілометрів від іспанського кордону.  Наступного ранку я зареєструвалась в паломницькому центрі, отримала паспорт пілігрима з першою печаткою, карту з прокладеним маршрутом на 32 дні та список всіх альберге (місце для ночівлі пілігрима). Це була детальна інформація про альберге, номери  телефону для бронювання, вартість ночівлі, час поселення та час виселення, відстань від одного альберге до іншого. 

Волонтерка вказала мені на корзину з мушлями різного розміру. Я одразу зрозуміла, яка моя мушля, вона  дивилась просто на мене. Згідно з переказами, після мученицької смерті апостола його останки були покладені в човен, замотані в саван і пущені по хвилях Середземного моря. Через деякий  час човен викинуло до берегів Іспанії, а останки апостола були покриті мушлями ( черепашками). Тому мушля – це символ Каміно де Сантьяго. 

 «У мене не було мети пройти марафон»

Першого дня я пройшла 27 км. Тоді я вийшла з хостелу о 8 годині ранку. Температура повітря була  +35 градусів, дорога пролягала через гори. По дорозі були вказівники у вигляді жовтих стрілок та зображень мушлі. 

     По всьому шляху є альберге (хостели для пілігримів) та кафе, де вони представляють печатки в паспорті, підтвердження того, що паломник дійсно іде шляхом Якова.  Пілігрим на власний розсуд обирає місце ночівлі та відстань, яку йтиме щодня.

Біля четвертої години дня я прийшла до Ронсевальського монастиря, позаду якого знаходиться великий хостел для пілігримів на 183 особи, а справа – ранньоготична католицька церква. 

        Біля рецепшину було велике скупчення людей. Я не розуміла, що відбувається.  Готельєр повідомив, що вільних місць немає, оскільки хостел забронювала група іспанських туристів. Сказав, що викличе таксі, і нас відвезуть до сусіднього села, де є готель, номер коштує 100 євро. Для мене це було дорого, я відмовилася від пропозиції. 

 За окрему плату в альберге я прийняла душ та попрала речі. Магазинів в околиці не було, з їжею було скрутно. Все, що у мене було, – 2 пакетики чаю і сухе печиво. О 22.00 год. монастир закривають. Я вирішила заночувати в спальному мішку біля брами монастиря. Раптово небо затягло дощовими хмарами, стало прохолодно. Я розхвилювалась, дощ в мої плани не входив.

      В церкві до мене підходить чоловік на вигляд 50-55 років, високого зросту, сиве волосся і сива борода. Це був госпітальєр з альберге. Він сказав, якщо нікого не буде на екстрамісце, я зможу ним скористатися. А ще на вулиці  показав мені запасний вхід, який ніколи не закривають, там є комірчина, де можна переночувати на спальнику, на випадок, якщо екстрамісце буде зайняте. Він попросив про це нікому не говорити, за таке звільняють. Як виявилося, в кожному альберге є екстрамісце (одне ліжко)  на випадок, якщо прибуде хворий чи травмований пілігрим. Таке ліжко вільне до 22.00 год.

 По обличчю котились сльози, це було чудо. Ангел прийшов в обличчі людини. З такого натовпу людей він вибрав саме мене. Тієї ночі я спала на екстраліжку. 

«Каміно для мене – медитація. Це був період безмежної радості»

В середньому щодня  я проходила 35 км, найбільший мій рекорд був близько 50 км. Виходила з альберге о 6 ранку, йшла 8-10 годин до наступного альберге. Поселення, душ, прання,  вечеря та сон стали для мене пілігримським ритуалом наступних 26 днів. Єдине, що змінювалось, це люди, яких я зустрічала, і мальовничі пейзажі. Іспанія дуже колоритна країна, а іспанці дуже привітні. Я проходила виноградниками, евкаліптовими лісами, лавандовими,  оливковими та сінокісними полями, полонинами, горами. Заходила до всіх церков молитись на вервиці. Перших десять днів було важко фізично. Боліли всі м’язи ніг, періодично нагадувала про себе стара травма коліна. Я бачила людей з великими ранами і мозолями на ногах. Я дякувала Богу, що на моїх  ногах немає ран. Більше часу я йшла на самоті. Хтось мене наздоганяв, когось я переганяла.

Пригадую 8-й день… шлях пролягав польовою  місцевістю, сонце дуже пекло. У мене був сонячний удар, боліла голова, нудило, вода закінчилась, а до найближчого села 8 км. Я  плакала. В молитві просила допомоги та сили. В той день я пройшла небагато шляху. Зупинилась в найближчому селі.

 До села Граньйон я пройшла 222 км, це був 11-й день. Я ночувала в унікальному альберге за пожертву. Це будинок в три поверхи, на 20 людей, підлога, стіни та стеля – все  зроблене з каменю. У вітальні лежить товстезна книга відгуків і скринька для пожертв. Позаду будинку є дворик та сад, росте лаванда, м’ята, лимони. Тут немає фіксованої плати, відсутня реєстрація, тут не ставлять штампів. Госпітальєра звати Джошуа,  балакучий та привітний іспанець. Ввечері він готував на всіх вечерю та пригощав гарячим шоколадом. Тут кожен пілігрим розказував свою історію та причину, через яку він тут. Там було затишно і по-домашньому тепло. Джошуа порекомендував мені відвідати Мушію (в народі називають “край світу”). Це містечко – ніби  острівок, який можна обійти за годину. 

Якось ввечері, це було місто Фроміста, спілкуючись з пілігримами, дізнаюсь, що завтра буде найважчий  відрізок шляху. Попереду 17 км шляху, де немає нічого: жодного дерева, куща, води, людей, поселень, перевалочних пунктів. Це справжня пустеля.

«Здравко – людина послана Богом»

О п’ятій ранку я розпочала шлях. Більше двох годин  я йшла в цілковитій темряві, це було екстремально. Я дуже боялась, що пропущу вказівний знак. Але коли я підводила очі вгору і бачила небо, густо всіяне зорями, шлях немов малювався сам. Світало, позаду було майже 10 км. У невеличкому селі я запаслась водою і сіла перепочити на галявині під височезним дубом. До мене підійшов хлопець, зав’язалась розмова, він запропонував далі йти разом. Високий та красивий болгарський хлопець Здравко вирушив в  подорож через спортивний інтерес. Йому 30 років, він займається спортом, практикує йогу та працює на сімейному виробництві шнапсу. Він дуже цікавий співрозмовник. І пустеля, якої я найбільше боялась, далася мені легко та швидко. Того дня ми разом пройшли 43 км. Якби я йшла сама, мені було б тяжко. Дуже вдячна Богу, що Здравко був на цьому шляху. Ми полегшили шлях один одному. Пізніше ми ще декілька разів зустрічались. 

 Біля альберге ми попрощались, він пішов далі. У альберге місць не було, а до наступного села 13км.  Біля церкви я перепочила, з’їла “Снікерс” – і знову в дорогу. Й досі не розумію, звідки в той момент були сили.  Того дняя пройшла понад 50 км, це був рекорд.  

     Запам’яталось Вільяфранка – красиве село в оточенні гір.  До нього я йшла 40 км, молилась останніх 8 км. Молитва має велику силу. Шлях був через  виноградники, було дуже спекотно, закінчилась вода. Пам’ятаю, прийшла в село і перше, що зробила,  взяла колу з автомату. П’ю колу і кайфую , це було божественно.  

      На 19-й день я ночувала в горах, село Педрафіта-до-Себрейро, яке мало тільки одну вулицю. Вийшла з альберге десь о п’ятій ранку, йшла лісом, було страшно. Через дві години ліс закінчився, попереду був пагорб, на вершині якого знаходилося кафе з терасою, а поряд оглядовий майданчик.  Я купила каву і яблучне тістечко. На терасі було людно, хтось пив каву, а хтось бавився ґаджетом. Я попрямувала до оглядової тераси, це було надзвичайно круте місце: хмари на рівні моїх очей. По щоках текли сльози. Це найпрекрасніший схід сонця в моєму житті.

Підходить до мене хлопець, поляк, просить вибачення і каже, що я була, як ангел. Показує фото, які щойно зробив. 

   Останні дні я йшла з львів’янкою Анною.  Ми всю дорогу говорили. В Сантьяго прийшли після обіду. Це місто розташоване на схилах. Тут неймовірна архітектура середньовікового стилю та багато кам’яних статуй,  вузенькі кам’яні вулички, облагороджені квітами, затишні кафе. 

   О 12-й годині кожного дня в Соборі проводять месу за пілігримів, які завершили шлях. Посеред храму розміщена статуя Якова, а в підвальному приміщенні зберігають мощі святого. Під час меси священники читають уривки з Біблії на кількох мовах та називають країни, з яких прибули паломники. А потім десять монахів в одному ритмі підіймають до верху і розгойдують півтораметрове кадило з ладаном. 

   Усі пілігрими збираються на площі перед Собором Святого Якова. Тут завжди багатолюдно. Я зняла рюкзак і лягла на кам’яну бруківку посеред площі. То був момент цілковитого щастя…

Журналістка: Іванна Гнатюк

Фото із архіву Тетяни