Військовий госпіталь — місце, яке чомусь уявляєш похмурим, окутаним болем та сумом, та журналісти ГЛУЗDу побували в такому, де атмосфера наповнена братерством і, як зазначив головний лікар цього медичного закладу, сімейним теплом.
Щоб передати вам атмосферу, ми поспілкувалися з працівниками закладу та провідали бійців.
1.
Ще з вулиці з госпіталю тягне характерним лікарняним запахом. Під кабінетом головного лікаря чекаємо, коли можна буде зайти. Голоси з інших кабінетів, важкі подихи очікуючих, шепіт відвідувачів між собою, лиш раз через раз з прилеглих коридорів чути розмови медсестер… З одного коридору в інший жваво крокує чоловік у формі, зупиняється біля кабінету, прочиняє двері й запитує, чи лікар у себе.
Обертається й у тому самому темпі крокує в інший кінець коридору. За мить повертається з головним лікарем. Володимир Євгенійович кидає погляд на жінку, яка перед нами, й запитує причину візиту:
— Я порадитись…, — відказує жінка несміливо.
— А ви? Журналісти? — переводить погляд на нас, — Теж порадитись?
—Ну тааак, — протягую.
2.
“Обласні заклади не можуть існувати в районних центрах”, — так казали Володимиру Федоришину, коли він хотів створити військовий госпіталь на базі лікарні.
У вересні 2014 року його призначили головним лікарем, а 1 січня він дізнався, що залізничні лікарні ліквідовують. Тоді написав три листи: міській, районній та обласній раді. Районна виявилась безсилою, у міській мали свій погляд на приміщення, в обласній проголосували на сесії, щоб зробити заклад відновлювального лікування.
В області не було ні військового, ні ветеранського госпіталю. З комісією лікарів поїхали у Вінницю. Володимир не говорив, що саме хоче показати. Вже з поїздки комісія поверталася з думкою, що замість лікарні має бути тільки госпіталь.
— Тут як в анекдоті: якщо хочеш продати слона, то треба його хвалити. Так само я сказав, що все супер, і це “супер” доганяю до нинішнього дня. І не за рахунок держави. Як на початку створення госпіталю, так і зараз найбільше допомагають меценати. 80 % коштів — народні, — розповідає лікар.
Ремонтні роботи, які гарантувала держава, тривають від 2018 року.
3.
На початку вторгнення головний лікар дав клич у мережі, і на нього відгукнулися медики з-за кордону. Приїздили самі швидкими, привозили гуманітарну допомогу, медичні препарати. Цим госпіталь ділився з іншими лікарнями, містянами, дещо передавали військовим.
Такої завантаженості, як в інших містах, немає: 75 ліжок зі 115. Людських та медичних ресурсів вистачає, готові діяти і в надзвичайних ситуаціях.
— Різнимося ми від інших госпіталів теплотою душевною. Це не просто медичний заклад, а сімейний. Військові відчувають себе своїми, — розповідає про відмінність головний лікар.
У госпіталі надають допомогу не лише військовим, а й їхнім родичам. Територіального обмеження нема: звернутися може мешканець будь-якого населеного пункту. Тут надають усю терапевтичну допомогу, приділяють увагу й ментальному здоров’ю.
4.
Двоє молодих військових з Миколаївщини якраз повернулися з перекуру. Легкий тютюновий запах розріджує запах післяопераційної.
— Ой. Щас, я тут наговорю, — віджартовується Катана (позивний).
Перш ніж опинитися в цьому госпіталі, він був ще в кількох. В армії опинився, як тільки йому виповнилося 18 років, пішов служити за контрактом. І так уже 7 років.
— Всюди був, навєрно, — каже.
Поранення в хлопця вже друге, про них нагадує кілька уламків в тілі.
Другий військовий з Миколаєва в тій самій бригаді, що й Катана. Михайло розповідає: ще до вторгнення задумався, що в житті треба щось міняти, і 24 лютого вирішив піти в армію. Ще з дитинства він мріяв потрапити в ДШВ, захищати країну. Поранення отримав 23 вересня біля Мар’їнки.
— Пройшов учєбку, попав на першу лінію, якраз наступ почався, і трохи покоцало нас, поки відступали, — згадує Михайло.
Після бою з пораненням вибиралися в сусіднє село, та місцеві нас зустріли з вигуками: “Забирайтесь звідси! Ми хочемо в росію”.
— В такій ситуації не розумієш, що ти тут робиш, кого ти захищаєш. З’являється думка: нащо мені їх захищати, якщо моя область окупована, а я можу лягти на полі бою за тих, хто не хоче рятуватись?
У військового двоє братів також воюють, один під окупацією разом з батьками. Особиста мотивація в тому, щоб швидко прогнати росіян з усіх територій та повернутися додому.
Військовий з Франківська поволі крокує коридором. Поранення отримав ще 20 березня і відтоді він на лікуванні.
— Перших пару днів дивився, що в нас твориться і вирішив піти захищати Україну. На початках у нас були проблеми з ПВО, тому вирішив, що буду корисним там, — розповідає чоловік.
Бойові завдання Віктор виконував у парі з побратимом. На одному із чергувань напарник помітив бойові вертольоти. Один вдалося збити. Віктор отримав поранення, а напарник та ще 2 піхотинці загинули.
— Раз я лишився живий, то треба продовжувати жити і боротися далі…
5.
Зрозуміло, що стрес з’явився в кожного громадянина, де б він не був. Для медиків стало більше роботи. Зокрема, за словами психологині військового госпіталю, стало більше запитів на психологічну допомогу.
— Якщо раніше не так розуміли, для чого психолог та психотерапевтична робота, то після 24 лютого ставлення військових до терапії змінилося. Побільшало тривожних, депресивних станів.
Робочий простір Оксани Забронської по-домашньому затишний: великий диван, пуф, крісло, вазони, акваріум, картина осіннього лісу. У цій шумоізольованій кімнаті військовослужбовці діляться найщемкішим…
У роботу впроваджують нові підходи EMDR-терапії, а психологиня здобуває кваліфікацію травма-терапевта. Як пояснює Оксана Забронська, ці підходи більш ефективні. Це доказова психотерапія, вона полягає в переробленні інформації, що травмує, за допомогою очей — білатеральна стимуляція. Її доказана ефективність 95%.
— EMDR додали до переліку терапії психотерапевта. Люди, які пережили травматичні події під час війни, потребують саме її. Працювала з військовослужбовцем, який спочатку не йшов на контакт. Приходив і мовчав. За кілька консультацій він зміг розговоритись. Вони дуже сильні. Коли прослухала історії, які він пережив, самій стало важко. Напевно, потрібна й сімейна терапія, оскільки можуть також виникати проблеми в комунікації між близькими, — розповідає Оксана.
6.
Коли говорила з військовими, вони багато згадували про повернення й продовження служби, виборювання перемоги та відновлення країни… Захоплюючись їхньою міццю, запитую, що дає снаги, й чую репліку Віктора, після якої на мить забула, як дихати і говорити, стало сил тільки відказати: “Дякую”. Цим і завершу матеріал, бо, як на мене, це влучно резюмує наш візит сюди:
— Є розуміння, що велика небезпека, але й розуміння, що треба захистити. Тим більше у свій час я приймав присягу. Розумів, якщо зараз не піти захищати, то який шанс, що вони не посунуться далі. Я знав, що треба йти і більше ні про що не задумувався.
Цей матеріал створено завдяки ГО “Інтерньюз-Україна” в межах програми “Український фонд швидкого реагування”, яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є лише відповідальністю ГЛУЗDу і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX.
Журналістка: Ірина Блаженко
Фотограф: Василь Іваночко
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
