Лікування любов’ю, або аутизм не вирок

2 квітня відзначають Всесвітній день поширення інформації про аутизм.  Наш наступний матеріал про жінку, яка підтримує, навчає, любить та допомагає соціалізуватися діткам-аутистам.  

Тетяна Вікторівна Левицька-Цимбалюк за фахом вчитель історії та правознавства, але 10 років тому почала працювати в одному з приватних дитячих садків міста. Власники закладу оплатили Тетяні Вікторівні навчання, і вона здобула спеціальну освіту за системою педагогічного виховання Монтессорі, яка дає можливість працювати з дітьми, що мають особливі потреби.

За час роботи педагог стикалась із різноманітними нозологіями (діагнозами) і розповідає, що багато діток  могли майже повністю соціалізуватись та жити звичайним життям. Проте, щоб досягти такого результату, потрібно багато терпіння, зусиль та основне – часу. Дуже важливим фактором, який впливає на якість результату, є робота батьків, і пані Тетяна ділиться, що натрапляла на дуже різні ситуації.

 

«Коли батьки приводять до мене дитинку, то перш за все я починаю працювати з ними, бо саме від них залежить, зможе їх дитина подолати ці труднощі чи ні. Я одразу бачу по дітях, чи батьки виконують завдання, які я раджу робити вдома.

Якщо батьки вчасно виявляють відхилення в дитини і одразу звертаються до спеціалістів, а це вік 1-2 роки, підтримують діток, вірять в них, працюють із ними, то ці діти зможуть соціалізуватись. Піти в 7 років у перший клас, будуть бігати, навчатися, їсти, гратися з іншими дітками. Якщо байдуже батькам, то в дитини просто немає майбутнього», – розповідає Тетяна.

Жінка ділить батьків на три категорії: ті, які розуміють і приймають стан своєї дитини; є такі, що приймають, але  не хочуть розуміти, чому це сталось із ними. І найважчі – ті, що не хочуть ні приймати, ні розуміти. З останніми Тетяна відмовляється працювати, оскільки вважає, що це марно.

За роки практики педагог не може порахувати кількість дітей, з якими займалась, але тішиться, що є багато досягнень. Були дуже тяжкі випадки, навіть такі, що лікарі не вірили в позитивний результат, але Тетяну це не зупиняло: в дітей були істерики, вони пищали, могли навіть битись головою об стіну і протестували на будь-яку пропозицію вчителя. Але спільна довготривала праця давала хороші результати.

Тетяна знаходить індивідуальний підхід до кожної дитини, шукає різні способи та методи, але вище всіх методик ставить любов. Саме вона є найголовнішим способом достукатись і навчити:

«Коли я починаю працювати з дитинкою, то забуваю, що вона не моя. Я відчуваю кожного із них, ніби я їх народила, я вростаю в них. Люблю їх –  і це основна моя методика.

Використовую методику Монтессорі, вона зараз актуальна в Україні».

Тетяна працює в одній із шкіл Коломиї,  в її класі є хлопчик-аутист, з яким вона займається від двох років. Він навчається в звичайному класі, найкраще серед дітей знає таблицю множення, вивчає одразу дві мови – англійську і польську, добре комунікує зі своїми однокласниками – повністю соціально адаптувався. Та на початку, коли батьки тільки привели його до пані Тетяни, вона не могла припустити, що зможе досягти такого результату, оскільки випадок був не з легких. Тетяна Вікторівна не є людиною із надможливими здібностями. Все це просто велика праця, здобуті знання та роки практики.

Педагог вважає, що для таких діток просто необхідно якомога більше перебувати в соціумі, а він зараз всяко сприяє цьому. Якщо дитина із відхиленнями знаходиться в середовищі звичайних дітей, то вона намагається копіювати їх поведінку, мову, навички, просто проривається і починає швидше видавати те, що в неї закладено природою.

У такому процесі не обійтись без конфліктів, але Тетяна знає, як їх вирішити:

«Коли між дітками в моєму класі виникають якісь конфлікти чи непорозуміння, я проводжу зі звичайними дітьми невеличкий експеремент: зав`язую їм очі і прошу щось зробити(взяти пинал чи принести мені книжку). Потім запитую, які були враження, коли з них сміялись чи допомагали, було важко чи смішно. А потім пояснюю, що діти, які мають відхилення, живуть ціле життя, ніби із заплющеними очима. Після такого всі питання і конфлікти просто зникають. Але мушу сказати, що тут теж важлива робота батьків».

Аутизм це не вирок. У світі є багато спеціалістів, які готові допомогти, щоб дитина могла жити звичайним життям. Необхідні терпіння, підтримка та довготривала праця. І найосновніше, те, що впливає найбільше – любов!

Журналістка: Адріана Ковальчук

Фото: Оксана Санагурська