Магія карантину

Хоч карантин і  послабили, та все-таки він триває.

Понад 50 днів ми сидимо вдома. Перемили вікна, пройшли онлайн-курси, дочитуємо річний запас книг… Так не у всіх, та сценарії схожі.

Ми знайшли людей, які під час карантину відкрили свої нові вміння і зробили нетипові для себе речі.

Надія Швадчак

Надія — журналістка та фотографка. Пише для сайту “Нова українська школа”. Нещодавно стала мамою. 

“Карантин забрав у мене прогулянки парком і зустрічі з людьми, але з розуму не зводить”. 

Фото: Надії Швадчак

Надія давно займається фотографією, але не любить постановок та надає перевагу фоторепортажу. Карантин змінив її підхід до фотомистецтва. Жінка робить фотосесії овочам та фруктам. 

“Я багато часу проводжу на балконі, бо колишу там дитину. І поки вона засинає (а це буває довго), доводиться розглядати все навколо. Почалося все з того, що в мене некрасиво проросла цибулина — так, що вона не годилася на салат. І взагалі, здавалося, ні на що не годилася. Вона собі стояла приречено в банці, поки я не помітила, як заломлюється крізь ту банку світло. Ну, а потім подумала: якщо інших варіантів на карантині нема — розважуся, зроблю цибулині фотосесію. Так і продовжую фантазувати, поки колишу, а коли дитина спить —  фотографую”. 

Фото: Надії Швадчак

Ярина Семчишин

Ярина — журналістка “Громадського радіо”. Дівчина каже, що під час карантину роботи на радіо не поменшало, просто трішки змістився фокус і теми. А вона почала займатися незвичною для себе справою.

“Захотілося терміново облаштувати хату: накупити картин, вазонів, свічок, подушок, посуду, дзеркал — усього красивого, і якомога більше! Організувати робочий куточок та зону відпочинку, а з балкона зробити їдальню”. 

фото: Ярини Семчишин

Усе почалося з вазона, який Ярина назвала Зеленим (насправді це заміокулькас). Потім посадила м’яту й мелісу.

“Мрію після карантину запросити друзів на лимонади та коктейлі. Уже уявляю, як грає музика, усі компаніями спілкуються, а я відриваю листочок свіжої м’яти й кидаю в бокал із льодом (помивши руки з милом, звісно)”.

“Я так захопилася, що згодом на балконі з’явилося ще два пакети землі, горщик і різне насіння. Тепер це паростки салату, руколи та базиліку. Хочу ще лимонів удома, але я читала, що давати плоди дерево в таких умовах починає на восьмому році життя, тож я ще в роздумах”. 

Для Ярини це дивно, вона зізнається, що ніколи б не подумала, що буде порпатися в землі й носитися з горшками по балконі на Подолі.

фото: Ярини Семчишин

“У дитинстві садівництвом займалася мама з бабусею. Я ж доглядала квіти лише тоді, коли хтось зі старших говорив: “Ярино, та полий ту фіалку, бо скоро вмре!”. І це було для мене радше обов’язком, а не задоволенням. 
Тепер мій ранок починається не з кави, а з догляду за розсадою. Неймовірно спостерігати, як паросток, що ще два дні тому був зернинкою, пробивається крізь ґрунт, тягнеться до сонця й росте. Прості істини, які раніше бачила, але не помічала. Розуміла, але не усвідомлювала. Дякую карантину бодай за це”.

Восени Ярина почала вести свій блог, де радить дамам, як створити образ. Модою дівчина захоплюється давно, та через роботу не завжди могла часто дописувати. 

“Люди під час карантину значно більше часу проводять у соцмережах і тепер я отримую багато відгуків. Це свідчить про те, що їм цікаво та важливо, а мені додає натхнення. Тож зараз я намагаюся більше ділитися красивими образами й порадами в сторіс та виховувати стиль. Адже якщо ми будемо свідомо підбирати гардероб, то навчимося купувати менше, але краще. А гаманець і планета нам за це подякують”.

Альона Вишницька

Альона журналістка  видання “Заборона”.

Донедавна Альона була редакторкою “О, Море”. Вона переживала вигорання, тому зробила паузу в роботі. Зібралася в Грузію з квитком в один кінець. 

Фото: Альони Вишницької

“Я залишилася там на півтора місяця: гуляла по Тбілісі, їла, пила, інколи зустрічалась із якимись людьми й майже нічого не писала. Почувалася виснажено і хотіла просто відпочити та відновити своє бажання щось хотіти. За кілька днів до вильоту в Київ я сиділа на набережній у Батумі — і мені стрельнула в голову думка, що я дуже хочу сплести з вовни килим. Ця ідея прилетіла нізвідки, а наступні кілька днів я шукала верстати, дивилася годинами відео, як люди плетуть килими, у якихось перських блогерів і шукала в Карпатах жінок, які прядуть нитки. Словом, я все це замовила, прилетіла в Київ, почався карантин, а в мене  —  нова робота в “Забороні”. І всі пазли зійшлися: фактично плетіння килимів стало однією із визначальних речей, які залишили мене в професії та додали балансу. Тепер у мене є робочий день, коли я пишу, і є вечір та вихідні, коли я плету”.

Килими Альона плете з овечої вовни за допомогою верстата. На її рахунку майже десяток робіт. Щоб сплети один килим, дівчині потрібно декілька днів або ж тиждень, усе залежить від того, наскільки завантажена вона роботою.

Христина Тимків 

Христина зараз працює онлайн, а у вільний час веде у своєму інстаграмі рубрику “Очєньважниєпєрєґавори, або хто він!”.

“Карантин штовхає на дивні дії. Інколи навіть на розслідування з вікна.
Якось одного разу звернула увагу на годинникаря, який працює поряд із моїм будинком. Чоловік приходить на роботу о 10.00 і до 17.00 вдає, що ремонтує годинники. Теоретично він працює в маленькій жовтій будці на кшталт кіоску, але фактично  —  ніт. Увесь час чоловік проводить на вулиці, збираючи довкола себе людей. Він зачіпає кожного: сусіда, який іде з магазину, власника ресторанчика, який під час карантину висаджує квіти, чоловіка, який проповідує євангельські ідеї. І все б нічого, якби не карантин!!! 
Коли всі співбесідники зникають, він іде до охоронців супермаркету “АТБ” або просто зачіпає людей. Чоловік, якого звати Василь, у блакитній куртці, тому в моїй рубриці він так і називається “чоловік у блакитній куртці”. Мешканці будинку кажуть, що в годинникаря такий “активний день” (він, окрім того, що збирає людей на районі, нічим не займається) ще від 1985 року. 
Виникає багато підозр стосовно того, хто він насправді. Мої підписники припускали, що це наркоторгівля, шпигунство, таємне агентство, співпраця зі зловмисниками або поліцією. Я ж лише спостерігаю. Але інколи здається, що долю нашого світу визначають не масони, не царські сім’ї, не мільярдери на кшталт Рокфора, а компанія чоловіків біля мого будинку, які проводять очєньважниєпєрєґавори”.

Фото: Христини Тимків

Фото: Архів героїв.

Основна світлина: Надія Швадчак

Щоб краще чути серцебиття нашого медіа – підписуйся на наш Telegram-канал.