ГЛУЗД

Світлана та Андрій уже декілька місяців мешкають у Дорі, що поблизу Яремче, у шелтері від “Карітас Коломия”. Саме тут вони нещодавно взяли шлюб.

Розповідаємо їхню історію.

Неочікуване знайомство

Якось приїхала на конференцію косметологів в Одесу. Я працювала дерматологинею в лікарні, а потім пішла в косметологію, дуже люблю цю роботу: роблю дівчат красивими. Там, біля оперного театру, випадково познайомилися з моїм другим чоловіком. На конференції я була три дні. Він дізнався мій номер телефону в когось із колег, і так ми почали листуватися. 

Андрій — одесит, військовий у відставці, воював на Карабасі, займався маленьким бізнесом.

Якось я їхала до дітей у Київ. Андрій побачив через геолокацію (вона була ввімкнена в мене), де перебуваю, і, коли вийшла з маршрутки, подав мені руку, зробив такий сюрпризик. Ми ще трохи листувалися, а потім потрібно було приймати якесь рішення, і в серпні 2015-го він переїхав до Києва. Восени ми розписалися. 

Я киянка в сьомому поколінні, але жила на батьківщині першого чоловіка, в Бучі, де ми відкрили велику СТО. Залишилася вдовою після 28 років шлюбу: чоловік пішов із життя через інсульт. 

Нам пощастило, ми залишилися живі

Під час вторгнення ми були в Бучі, разом з нами й діти, вони приїхали з Києва ще під час карантину.

Нам пощастило, ми залишилися живі, бо багато наших сусідів не залишилися… З Бучі ми вивезли всі свої три машини, вони стояли в гаражах і вціліли. 

Через камери СТО бачили, як зайшли кадирівці. Ми сиділи в підвалі, на межі з Гостомелем. Потім почули вибухи — й інтернет зник. Ці записи я надала поліцейським. 

Ми бачили, як зривалися сусідські будинки, як летіли вікна…

10 березня нам дали евакуаційний коридор. 9-го, коли ми ще побоялися їхати, пішли із зятем у розвідку в бік СТО, бо в нас закінчилися продукти, а в мене там кухня.

Нас дивом пропустили через російський блокпост, а наступного дня мені сусідка сказала: “Якщо ми з тобою не виберемося, то не виживемо”. Зараз вона із сім’єю в Польщі, бо її дому, що через вулицю від нашого, уже немає. 

“У нас було враження, що ми приїхали сюди повінчатися”

Коли  ми приїхали в Дору, отець Тарас зустрів нас, як удома. 

Сіли вечеряти і внук питає: “Де тут підвал? Де ми будемо ховатися?”. Йому п’ять з половиною. Ми лише недавно змогли йому й іншим дітям, які тут живуть, пояснити, що це наші літаки літають, не потрібно бігти, ховатися, кричати. 

Із собою привезли трьох котів, собаку Лайку і кролика. Друзів у війну ми не кидаємо, забрали всіх. Отець Тарас дозволив нам зробити вольєр для собаки. 

Тут працює дуже хороший психолог з Карітасу, пан Андрій. Він відновив багатьох. От в Альони діти пережили в 14-му році травму від війни і тепер знову. Він їх відновив.

Я не знала, що є така благодійна організація, як Карітас. Вона нас настільки професійно оберігає. Ми дуже їй вдячні. Коли буду займатися бізнесом, коли все відновиться, буду допомагати Карітасу.

Досі ми не говорили про шлюб. Коли приїхали в шелтер, мій чоловік Андрій, побачивши, що тут є музей Андрея Шептицького, сказав: “Може, це знак?”. Сам домовився про шлюб. У нас було таке враження, що ми приїхали сюди повінчатися. 

Коли ти береш шлюб у такому віці, то хочеш із цією людиною зустріти старість.

Дай Боже здоров’я настоятелю місцевого храму, отцю Тарасу, він дуже гарно це все організував. Нас вінчав владика. Дуже допомогла нам місцева мешканка, пані Ганна, вона забезпечила нас вишиванками і всім необхідним, бо ми нічого не мали. У мене такого свята ніколи не було.

Після вінчання наші стосунки стали ще міцнішими. Ми прийняли це рішення усвідомлено. Поруч були донька, зять, онук, радісні такі. Онук не розумів: у бабці свадьба, де нівєста (Сміється). 

…є тільки майбутнє

Ми хочемо, щоб якнайшвидше все відновилося і ми повернулися додому. Я ще не можу перейти цю межу, щоб повернутися в Бучу. Маю там бути, коли приїде комісія, але дуже боюся це все побачити…

Зараз ми дистанційно запустили бізнес, але, враховуючи комендантські години,  бандитизм…, СТО не працює, тільки невеличкий шиномонтаж, бо все розікрали, усе, до останнього ключа, станки не винесли, бо вони по 350 кілограмів, але якби мого Андрія там не було, то і їх, мабуть, забрали б. 

Коли з Бучі прогнали росіян, чоловік одразу поїхав туди. Поліція, яка стояла на блокпостах, вирішила впустити тих, хто повертався. Наш двір розмінували.

Один з наших будинків знесуть, бо прилетіло прямо в дах. У другому пошкоджено дах, повилітали вікна і двері. У третьому немає комунікацій. Наш будинок біля Гостомельського аеропорту, на наших очах горіла Мрія… Там поки що нічого не відновлюють, електрики немає, води теж, а будинок стоїть, дякувати Богу. 

Там дуже велика розруха. Вікна Андрій позаклеював скотчем, живе зараз у підвалі, воду бере із сусідського колодязя. До нього прибилося кошеня… Туди потрібно було поїхати, бо розкрадуть усе, що залишилося.

Перше, що зроблю, коли повернуся, піду в бізнес, щоб забути все, що було. Ми зі своєю сім’єю вирішили — і взагалі тут, у монастирі, такі правила, — що ніхто про війну не говорить. І це правильно. Ми не будемо згадувати те, що було. У нас така смуга в житті, що немає минулого, є тільки майбутнє. 

Ми будемо вкладати у внука, у бізнес, головне, щоб був мир. Зараз я дуже переживаю, щоб не сталося вторгнення з Білорусі, щоб не було наступу. Я так хочу додому… 

Нікуди звідси не поїду

У мене було багато можливостей поїхати з України першого дня, в Америку, у Фінляндію, але я дуже люблю нашу країну і нікуди звідси не поїду. Хіба буде дуже гаряче, що не буде куди повертатися. Якщо тут є хоч якась можливість за щось зачепитися, то залишаюся. 

Я не знаю, коли Андрій спав, як почалася війна. Він оберігав наш сон, мій і моїх дітей, хоча вони йому не рідні. Вони із зятем чергували.

Нас два рази обшукували орки, і Андрій їх перший зустрічав на ґанку. Перевіряли все: телефони, карточки… Що шукали  —  ніхто не знає. 

Люди пізнаються в складних ситуаціях. 

Журналістка:  Олена Гелетюк

Фотограф: Саша Рожко

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери