Вона впізнала його… Він був Добрим… Це історія кохання Лєди Космачевської та Валентина Доброго. Історія, у якій народилася Радість. Історія, про яку не зніме серіалу Нетфлікс, але яка відображає те, що сьогодні переживають українці.
Вони могли б разом ростити донечку, натомість Лєда бореться із системою, відвойовуючи Радославі Валентинівні прізвище Добра, а ще зберігає світлу пам’ять Валіка… Але про все за порядком.
ВзаємоДІЯ
До 2014-го року Лєда із сином мешкала в Криму. Допоки там не з’явилися зелені чоловічки.
“Після 14-го року я для себе принципово обрала працювати на державу. Я розуміла, що не можу служити, що в мене немає грошей донатити чи якимось чином допомагати, волонтерити, тож своїм інструментом я обрала державну роботу. Це були такі місця, де я відчувала, що дотична до розбудови та зміцнення отієї нової України, класної, за яку боровся Майдан”.
Сьогодні Лєда — провідна спеціалістка з комунікацій Малої академії наук України. Її фейсбук рясніє дописами: раніше життєві події та рефлексії, сьогодні — це дописи, що бережуть пам’ять про її коханого, що зник безвісти, — Валентина.
Валентин Добрий працював у видавництві “Український пріоритет”, волонтерив, відвідав 42 країни і планував побачити стільки ж. Був активним учасником подій на Майдані. Він любив життя, постійно досліджував світ та був відкритим до нього, але під усіма своїми постами з подорожей зазначав: #кращеукраїнивсеоднонезнайду



На перший погляд здавалося, вони зовсім різні, та збігалося їхнє бачення світу:
“У нас були схожі цінності, розуміння всього, що відбувається. Тільки, як виявилося згодом, у Валіка вже лежав бронік під ліжком”, — задумано каже жінка.
Лєда з Валіком зустрілися в Українському інституті книги, де вона працювала. Він прийшов туди по роботі.
“Він одразу мені був рідний. Наче я його впізнала”, — каже Лєда.
У них усе могло би вийти, але тоді вона була неготовою. Та незабаром їхні шляхи знову перетнулися.
Згодом вона зрозуміла, що кілька років до цього вони наче ходили поряд і не зустрічалися. Він працював у Криму в міцях, де вона жила, потому обидвоє перебралися до Києва.
“Ми були десь поруч, але жодного разу не перетиналися, бо не були готові до цього, не були достатньо сформованими. І я б його не впізнала, можливо, або не змогла б оцінити”.
До вторгнення Валік мешкав в одному будинку із музикантами “Топоркестра”. Він любив середовище творчих людей, хоч сам і не грав на жодному музичному інструменті. У цьому великому творчому будинку Валентин дбав про облаштування побуту та безпеку, а ще піклувався про те, щоб завжди горів камін, біля якого вони з Лєдою грілися…
Про той період життя Лєда згадує:
“У цьому бентежному світі, над вечірками та музикантами, десь під дахом великого будинку існували ми з Валіком”.
І додає: “Він постійно шукав можливості відчувати життя на повну… Намагався все встигнути”.

“Валік дуже круто мені допоміг, бо всі три роки нашої комунікації він чітко і спокійно говорив мені дуже важливі речі, він ніколи не повчав, не ліз у чужі справи, тим паче в мої, ніколи нічого не радив, але він міг щось сказати так, що я потім думала і робила з цього висновки. Я як особистість за три роки поруч із цим чоловіком сильно змінилася на краще.
Він казав, що реальність треба сприймати реальною: якщо не будуєш ілюзій, то потім не розчаровуєшся. Так він говорив і про наші відносини, тому ми просто от існували одне поруч з одним. Я ніколи не фантазувала собі нічого: ні освідчення, ні білої сукні, нічого. Лиш на самому початку відчула, що була б щаслива народити від нього дитину. І в голові просто одразу виникло її ім’я. Я записала його, і все. А, ні, якось в розмові про нашу взаємодію я сказала Валіку, що знаю, як буде звати нашу доньку”, — ділиться Лєда.
Добрий
Валентин вважав, що зараз найкращий час, вперше в історії, найреальніший шанс перемогти і позбутися ворога. Він дуже добре знав історію, аналізував і пішов на захист країни, все розуміючи, добровільно, бо усвідомлював, скільки людей вже загинуло заради цього.
“Він був небагатослівним і дуже скритним, ніколи не говорив нічого зайвого, але коли говорив — робив це змістовно та чітко.
У нього була мета — перетнути екватор, побачити полярне сяйво та водоспад Вікторія і ще щось. Був перелік планів, які він мав намір реалізувати до 30 років. І частину він реалізував”, — каже Лєда.
У перші місяці вторгнення Валентин активно волонтерив, розвозив тактичне спорядження, яке власник компанії, де працював чоловік, дозволив роздавати та продавати зі знижками там, де у цьому є найбільша потреба. А 22 вересня 2022 року — мобілізувався.
“Кожен відповідає за свій пеніцилін — така філософія була у Валіка. Він робив те, що вважав за правильне і на що був спроможний, не слухаючи нікого. Він дуже цінував своє життя і свободу й розпоряджався ними так, як вважав за потрібне”.

“Валік мав прооперований у дитинстві порок серця, тому кардіолог під час ВЛК написав йому “не годен”. Але він повернувся в кабінет і сказав: “Ви мені не те написали””.
Долучитися до лав Збройних сил йому вдалося тільки через воєнний стан внаслідок вторгнення. У 2014-му, попри бажання чоловіка, до війська його не взяли. Він засмутився, але згодом активно зайнявся волонтерством.
Лєда знала, що рано чи пізно Валентин долучиться до оборони країни.
“Я кілька днів ходила кругом, усвідомлювала все, що може статися. А потім подзвонила йому і сказала, що кохаю і поважаю його і вибір, який він прийняв, кохатиму і поважатиму його, навіть якщо він загине. Мені було важливо йому це проговорити і я це зробила. Він відповів — «добре». Ну і, власне, на цьому питання було закрито”.

“Я кажу, що Валік примусив державу себе мобілізувати. Спочатку пройшов навчання в «Госпітальєрах», потім його прийняли до однієї бригади, але щось наплутали з документами і вже після проходження КМБ виявилося, що він не в штаті. Тоді він знову пішов в ТЦК — і там йому запропонували долучитися до ДШВ. Уже з розподільчого пункту він писав: «За мене дають десять літрів соляри та трьох солдатів». Це такий внутрішній жарт про цінність кадрів. Так він опинився в новоствореній 77 ОАеМБр ДШВ. Спочатку в розвідбатальйоні, а за два тижні до фатального виходу — був призначений ротним медиком. Я дуже раділа цьому призначенню, думала: нарешті він спалився, що вміє багато чого, і командири вирішили задіяти його більше в організаційній роботі. Але Валіку було важливо «топтать». Так він говорив. Насправді ж він ніколи не міг стояти осторонь, йшов туди, куди інші відмовлялись. І кілька разів побіжно розповідав: «Там хлопці лежать, придумую, як їх забрати»”.
На думку Лєди, у Валентина були широкі перспективи у лавах Збройних Сил України, та обрав він інше:
“Знаю, що його запрошували і в «Азов», і в ССО, і я сподівалася, що він піде, він мав усі якості, щоб бути дуже крутим бойовим командиром, але його самосприйняття звучало якось так — «я ще мало каші з’їв»…”
За час, який Валентин провів на фронті, Лєда надсилала те, що було необхідне. Їй вистачало простого запиту від коханого — і вона діставала з-під землі навіть те, що, здавалося, отримати просто неможливо. А напередодні зникнення чоловіка Лєда відкрила збір на омріяний ним евакуаційний автомобіль. Тепер ним їздить інший бойовий медик, який ставиться до цього евака як до продовження Валентина. Це ще одне місце, де зберігають світлу пам’ять про нього. Він інколи залишає солодощі, зізнається — щоб задобрити Доброго.


“Не можу нічого стверджувати, і в нас ніколи не було таких розмов, він не ділився якимись своїми емоційними думками, але, наскільки я його знала і відчувала, мені здається, він очікував, що піде на війну і там буде оце відчуття Майдану, і такі люди.
З часом я бачила, що він змінюється, переоцінює, але його позиція лишається незмінною”
Він служив понад рік, 21 жовтня 2023-го року зник безвісти під час штурму між Часовим Яром та Бахмутом.
Зі слів побратимів, вони бачили тіло і намагалися його забрати, але через постійні сильні обстріли їм це не вдалося. Сьогодні територія, де зник Валентин, — окупована.
Про те, що при надії, Лєда повідомила Валентина за два тижні до його зникнення.
“Тоді, на 6-му тижні вагітності, серце дитинки почало битися, а його перестало…”
“Вона має бути Добра”
Схожість Ради з батьком було видно уже на перших скринінгах.
“Я жартую, що не жінка, а ксерокс, — усміхається Лєда. І додає: — Це вона нас обрала. Я тут просто її провідник. Вона дуже впевнено зайшла у цей світ. Вона знала, куди йде і у який час. Це був вибір її душі. Я маю просто її супроводжувати.
Радослава — донька розвідника і піарниці, і це просто шалений мікс буде, я думаю”, — зізнається жінка.
Окрім всього пережитого, тепер перед Лєдою постав новий виклик — відвоювати прізвище для Радослави Валентинівни. Наразі з цим питанням є певні труднощі через те, що Лєда з коханим не були офіційно одруженими.
“Щоб Рада отримала прізвище Добра, ми маємо доводити батьківство через суд, і це буде доволі складно.
У свідоцтві про народження ім’я її тата написано з моїх слів — Валентин Валентинович, а от прізвище зазначено моє (бо коли батьки не одружені, дитина отримує прізвище матері, якщо не прийшов чоловік і не затвердив, що він її батько). Тут треба врахувати, що за документами в мене прізвище колишнього чоловіка, а в нього прізвище його батька — кримського колаборанта, і виходить абсурдно — поставити поруч імені Валіка прізвище колаборанта.
Щоб довести його батьківство, треба порівняти ДНК мами Валіка та Ради, а ще надати скріни переписок, переказів грошей, свідчення побратимів, що вони нас бачили разом, — потрібно просто вивертати назовні абсолютно чужим людям своє особисте життя і доводити, що ми були у відносинах. Для мене це все виглядає як моральне зґвалтування пам’яті чоловіка, якого я кохаю. І при тому, що мені треба тільки одне — прізвище, тому що це її прізвище, бо вона його єдине продовження роду, вона має бути Добра”.

“Для мене ще найбільша втрата — усвідомлення, що в Ради міг би бути найкращий тато у світі…
Я зараз читаю книгу про втрату батька і розумію, що мені доведеться ще працювати, щоб не нав’язувати свою травму доньці, бо вона хоч не знає, що вона втратила, а я знаю і можу собі уявити. Я не просто хотіла дитину, я хотіла дитину саме від нього, хотіла, щоб він офігів. Уявляла собі його обличчя, коли він зустрінеться зі своєю дитиною. Він був би неймовірним татом…”
“Дуже дивне відчуття — отримувати подяку від мами за те, що ти кохаєш її сина”
Мати Валентина — Світлана Добра — дізналася одночасно дві новини: про те, що її син зник безвісти, і про те, що незабаром вона стане бабусею.
“Один із перших меседжів, які вона мені сказала, — «я колись так боялася, що його ніхто не покохає». Я кажу: «Світлано, я так сильно його кохаю. Я обцілувала його всього, за ці три роки я віддала йому стільки любові… я тобі клянуся…»
Дуже дивне відчуття — отримувати подяку від мами за те, що ти кохаєш її сина”, — каже задумливо Лєда.
Жінка ділиться, що з мамою свого коханого вони мають схожий складний життєвий досвід, тому і здатні зрозуміти одна одну:
“Вона сама ростила двох синів, сама зводила будинок. Вона дуже багато, без упину, працювала все своє життя, щоб виростити цих двох синів. І ми якось тримаємося одна за одну. І виношували разом — я брала її майже на всі скринінги, щоб вона дивилася на УЗД, бачила Раду”.
Лєда каже, що одне з найціннішого у їхній взаємодії зі Світланою Доброю — те, що вони не міряються своїм болем, а розуміють різницю між тим, що переживає кожна:
“Я зараз живу спільно з мамою Валіка, вона приїхала допомагати мені з малою, ми складно проживаємо щомісяця ту дату, коли загинув Валік, і періодично, по черзі, нас обох криє…
Вона — мама, вона проживає це горе у свій спосіб, я — у свій, але ми дозволяємо одна одній цьому відбуватися, ділимося якимись висновками”.

Про Світлану Лєда розповідає як про частинку сім’ї, говорить про жінку з повагою і каже, що завжди питає у матері Валентина дозволу на публічні згадки, пов’язані з чоловіком.
“Для нас це єдиний інструмент зараз, щоб проживати горе, — нагадувати про Валіка, бо в нас немає могили і невідомо, чи взагалі буде. І немає місця, куди б ми ходили і згадували, в нас немає навіть можливості, за релігійними законами, поставити свічку за його душу, бо ми його не ховали”.
Між статусом “живий” та “мертвий”
“Мені боляче не так за себе, як за маму Валіка… .
Зникла безвісти людина не отримає нагород, її неможливо поховати, про неї до кінця неможливо говорити як про загиблу — виходить, що вони зависають між статусом живий і мертвий, і їхні родини так само
Найбільше від цього страждають мами”
Лєда каже, що родини зниклих безвісти мають свою закриту спільноту у фейсбуці, де діляться своїм досвідом, а також емоціями та переживаннями — тим, що не можуть писати назагал.
“Я знаю, що багатьох жінок дуже засуджують, бо переважно перше, що роблять жінки, які втратили коханого, до чого вони намагаються прагнути, — це знайти сенс і відновити своє життя. Але це дуже складно. Дехто зависає у стані фрустрації на рік чи кілька, просто застрягають у небажанні жити, вставати зранку. Це страшний стан, він у мене теж був і періодично повертається”, — ділиться Лєда.
За словами жінки, дуже обурює та засмучує і ставлення представників влади до питання безвісти зниклих, а особливо комунікації з їхніми рідними:
“Представники координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими повністю знецінюють статус зниклих безвісти і кількість цих людей, а їх невимовно багато. Це просто знущання. Я, наприклад, не можу показати інтерв’ю з представниками штабу мамі Валіка, бо це дасть їй можливість фантазувати про те, що він повернеться. Не можна так чинити з живими людьми.
Мені здається, що всі ці чиновники не усвідомлюють, що таке жити зі статусом безвісти зниклий, з очікуванням”

За даними Міністерства внутрішніх справ України, станом на 9 вересня вУкраїні 55 829 тисяч людей зникли безвісти, 46 285 тисяч — розшукуються, встановлена та задукоментована інформація тільки щодо близько 7 тисяч людей. Про це повідомляє Міністерство соціальної політики України. Попри ці дані, представник координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко у інтерв’ю проєкту ТСН “Спостережний пост” сказав:
“Усі наші громадяни, які зникли безвісти — зареєстровані, ми про них знаємо. Жодної невідомості тут немає. Є цифри, є національно-інформаційне б’юро — це база даних, де родичі 24/7 можуть подавати дані. І ми, як представники держави, знаємо про кожного, хто вважається зниклим безвісти”.
Петра Яценко у цьому ж інтерв’ю також зазначив:
“Переважно статус зниклий безвісти у людини буде до кінця бойових дій, до того часу, поки пошукові команди зможуть потрапити на розміновані території, щоб провести пошук. Або ж, згідно судового порядку, через півроку після зникнення людини можна подавати до суду і визначати статус загиблий”.
Також він наголосив на важливості для родичів зниклих безвісти здавати ДНК тести та зазначив, що в моргах станом на тепер зберігаються тіла українських військових, які досі не опізнані.

Лєда ділиться, що через відсутність адекватної комунікації родина потрапляє в обставини, коли має питати, перепитувати, примушувати працювати всі відповідні органи, ходити, доводити, просити… При цьому переживаючи втрату.
“Звідки ти дізнаєшся про координаційний штаб, якщо про нього майже немає інформації? Хіба що телеграм-канал, де вони публікують, які вони молодці, і ще згадки про них у новинах про обміни полоненими — все. І ніхто звідти не подзвонить”.
За словами Лєди, з офіційним представником, мамою Валіка, не контактувала жодна людина з частини. Все, що дізналася Лєда, було неофіційно, через побратимів. Після була заява до поліції та ТЦК, офіційне повідомлення від ТЦК, і аж тоді, у відповідь на офіційний запит, військова частина надала результати внутрішнього розслідування. Це була перша офіційна комунікація частини з мамою Валіка. На той момент минуло понад три місяці з дня штурму.
“У розслідуванні написана брехня. Два «свідки» вказують, що Валік спочатку йшов у першій групі, а після — лишився позаду і не відгукувався, а пораненим чи загиблим його не бачили. Насправді ж усі знають, що він загинув, по нього ходили кілька разів, але винести не змогли через сильні обстріли ворога. Є у русні така розвага — намагатися вбити тих, хто приходить забирати тіло побратима”.
Окремим підвидом душевних страждань є заповнення анкети координаційного штабу, де потрібно вказати усі можливі ознаки людини, що зникла. Анкета містить близько сотні питань. Лєда самостійно знайшла і заповнила її, щоправда, не з першого разу, бо робити їй це було важко:
“Світлана просто не знайшла б і не заповнила би цю анкету, бо навіть технічно, з телефона, це нереально. Нікого не запрошують в офіс координаційного штабу надати додаткові відомості, ніхто не дзвонить звідти. Жорстоко те, що вона втратила дитину, а військова частина їй написали брехню в розслідуванні — і до побачення”.
Що робити, коли хтось із близьких зник безвісти — читай у матеріалі “Життя у невідомості: як дізнатися про долю безвісти зниклих”
Про людей і просту математику
Лєда зізнається:
“Мені навіть снилося кілька разів, що Валік повертається… Іноді ми з його мамою фантазуємо на тему, що раптом щось… Але я в цьому питанні більш реалістична, і якби в мене була хоч маленька якась надія, наприклад, ніхто не бачив тіла і він просто пропав під час штурму, я би сподівалася до останнього.
Кілька разів у мене було це відчуття, коли я дозволяла собі повірити «а раптом…», але я не вивезу сподіватися, бо якщо дозволю собі жити в ілюзіях, то перестану вивозити реальність. Іноді я думаю, що, може, мені було би легше чекати і сподіватися, не знати точно і жити в очікуванні, що він повернеться… Але йде час, я вже народила, в мене росте донька, а вона виросте і буде жити з відчуттям втрати, бо в неї не буде батька і я ніколи не заміню його. Але я маю бути тією людиною, яка створить для неї умови, в яких вона максимально екологічно проживе цю втрату. Для неї це теж буде повноцінна втрата, як і для нас, бо…
…це не той випадок, коли тато кинув маму, — тут тато загинув, і він тебе навіть на руках не тримав жодного разу”.
А ще Лєда каже, що якби Валентин залишився живим, то за цей час, зі своєю винахідливістю, точно знайшов би спосіб повідомити про це близьких. А ще він із тих, що радше обрав би померти, ніж потрапити в полон. А ймовірність, що він залишився пораненим на полі бою і тимчасово втратив свідомість, зійшла до 1% уже наступного дня після його зникнення.
Валентин був людиною, яка робила усе, щоб повернути загиблих побратимів рідним, він усвідомлював важливість цього. Лєда пригадує, що навіть у відпустці він складав плани та будував стратегії, як це можна зробити.

“Я не можу зрозуміти, чому в розслідуванні військової частини не написали правду. Розумію, що це питання відповідальності. Були випадки в тій самій бригаді, коли думали, що людина загинула, а вона згодом поверталася з полону. Це тягне за собою купу відповідальності, бо на жаль, в цьому світі все міряється відповідальністю та грошима. Валік казав: «Математика є всюди, шукай математику»”.
“Коли ти дуже-дуже дорого заплатив за цю незалежність, в тебе закінчуються слова про неї писати”
Відчутно, що Лєда сумує за Добрим, але звучить вона чітко, впевнено, зібрано. Запитую, як вона справляється.
“Ніяк… Я не справляюся. Нещодавно у мене був страшно важкий день, і Світлана мені сказала: «Все, заспокойся, кинь, не роби нічого, в тебе пропаде молоко». А що робити, якщо більше нема жодної людини, яка би могла це робити? Нема, мовчать всі друзі, а я, як дурна, пишу ці пости, бо не можу їх не писати. Усі ці люди, які називалися Валіковими друзями, мовчать, вони не згадують. От якби він загинув, вони б на річницю писали якісь пости, а так його ну просто нема — Валік пропав, і мені від цього страшно. І злюся я, бо це дика несправедливість, бо всім є що згадати і маємо ми лише такий спосіб збереження пам’яті про нього. Немає могили, немає доведеного факту загибелі, щоб встановити десь меморіальну дошку, назвати сквер, організувати вечір пам’яті. Тільки писати і говорити. Видавець Володимир Шовкошитний, з яким багато років працював Валік, присвятив йому передрук своєї книги «Кров свята». Там і раніше, у фіналі, була історія їхнього знайомства на Майдані, а тепер на обкладинці присвята. Сьогодні ховають молодшого сина пана Володимира, Георгія Шовкошитного. Здається, його біль я відчуваю не менше за свій.
Коли ти дуже-дуже дорого заплатив за цю незалежність, в тебе закінчуються слова про неї писати, а треба… Я пишу, говорю і погоджуюсь на інтерв’ю, бо якщо ми замовкнемо, то дуже швидко станемо ізгоями у цьому світі. Я постійно говорю про те, що проактивна частинка суспільства завжди буде меншою, але наша задача — її посилювати, об’єднувати, покращувати і давати їй голос. Поки в мене є голос — я буду говорити. Я не відкидаю, що рано чи пізно договорюся, але це єдине, що я вмію”.
До психотерапевтів Лєда не зверталася, обійшлося і без антидепресантів.
“Валік казав: багато страждають ті, кому нема чим зайнятися. От просто мені є чим зайнятися, тому я не займаюся психологами, діагнозами і пігулками. Кожен собі знаходить свій інструмент, мій — поратися. Ще до вторгнення я придбала хатину на Закарпатті, зараз ми проводимо тут час, ростимо Раду. Я жартую, що Валік попіклувався, аби нам зі Світланою було чим зайнятись, — залишив доньку. Їй потрібен дім, а тут ще багато роботи”, — каже Лєда.

“Валентину я дуже сильно довіряла, довіряю досі, я відчуваю, що про якісь питання він піклується й зараз. Я зберегла цю довіру… Він був єдиною людиною, поруч з якою мені якраз було безпечно. Я в цьому житті встигла багато різного побачити, а поруч з ним це була точка безпеки, а я дуже тривожна, очікую небезпеки з усіх боків. Поруч з ним мені завжди було спокійно, я спокійно спала поруч з ним у Києві під час перших обстрілів, їздила в Павлоград, в Петропавлівку, в Житомир — я не боялася нічого.
Поряд з ним я наче це життя проживала дуже смачно, а без нього просто зник якийсь смак. Я бачу ту саму картинку, бачу різні події, але в мене немає внутрішнього відчуття захоплення від життя, яке було поруч із ним”.

“Кожного ранку я прокидалася і питала себе: чи кохаю я цього чоловіка сьогодні? Казала «так» і йшла жити цей день. Це був мій свідомий вибір. У нас не лишилося нічого недосказаного. Це той випадок, коли людина пішла в інший світ, а мені навіть пред’явити йому нема що, я на нього не серджуся…
Можливо, мені такі почуття до нього були дані, щоб народилася Радість”.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Текст: Оленка Гелетюк
Фото: архів Лєди Космачевської, світлини Максима Стельмаха та Артема Семенюка
А щоб у твоєму житті було більше ГЛУЗDу — підписуйся на нас у:
