Кілька десятків учасників, серед яких люди з інвалідністю, внутрішньо переміщені особи, ветерани та їхні родини, впродовж шести місяців зустрічалися у межах ініціативи «6 розмов про стійкість». Цей проєкт в Івано-Франківську започаткувала громадська спілка «Ліга Сильних» у межах проєкту «Empower Ukraine».
Учасники ініціативи мали змогу комунікувати з експертами та психологами, а також поспілкувалися та поділилися своїм досвідом переживання війни.
Чому такі проєкти є необхідними для суспільства та як вони допомагають долати непорозуміння між військовими та цивільними людьми — ГЛУЗD з’ясовує у матеріалі.
Місце порозуміння військових та цивільних
«6 розмов про стійкість» — це ініціатива, метою якої є підтримка українців у непрості часи. У межах проєкту відбулася серія із шести безкоштовних зустрічей учасників проєкту з професіоналами в галузі психології, соціальної роботи та комунікацій. Ініціатива почала свою діяльність з Івано-Франківська.
Програма надає учасникам можливість навчитися дбати про своє психічне здоров’я в умовах тривалої небезпеки, долати емоційні втрати, спричинені війною, і знаходити способи перетворювати труднощі на нові можливості для особистісного зростання.
Формат зустрічей базується на принципі груп самодопомоги, де кожен може отримати підтримку й надихнутися досвідом інших, керуючись підходом «рівний — рівному». Це не лише про подолання труднощів, а й про створення спільноти, яка об’єднує людей заради взаємної допомоги й психологічної рівноваги.
Комунікаційниця обласної лікарні, координаторка простору «Мрія. Дія» — Надія Шегда наголошує, що ініціатива «6 розмов про стійкість» є надзвичайно важливою, адже знижує напругу в суспільстві.
«Під час цих зустрічей використовували різні формати: психологічні тренінги, кола підтримки, а також аналітичні ознайомчі діалоги на тему “літератури війни”. Учасники проводили паралелі між подіями минулого й сучасністю, аналізували тексти, які відображають наслідки війни. Якщо подібні майданчики та зустрічі відбуватимуться частіше й у різних локаціях, це сприятиме зменшенню напруги, яка виникає через те, що ветерани мають серйозні психологічні травми, які важко зрозуміти суспільству. Ці заходи дозволяють не лише підтримати військових, а й уникнути серйозних соціальних і психологічних наслідків через відсутність діалогу та порозуміння між військовими та цивільними», — пояснює Надія.
За спостереженнями комунікаційниці, завдяки такому проєкту учасники почали розкривати свої таланти та більше ділитися емоціями.
«Самі учасники на зустрічах відзначали, що проєкт був справді необхідним. Він додав життєвої стійкості всім, хто брав у ньому участь, і відкрив нові горизонти. Наприклад, після основної частини нашої першої зустрічі, коли завершилося модероване коло, учасники залишилися у неформальній атмосфері. Під час розмови з’ясувалося, що троє із них пишуть поезію. Вони раніше не розповідали про це публічно, але в тому колі відчули натхнення і вирішили поділитися своїми віршами. Так, у нас на одній із зустрічей відбувся імпровізований поетичний батл. Серед учасників була жінка-переселенка і двоє військових, які почали писати поезію в окопах. Це стало справжнім відкриттям для всіх присутніх і зробило вечір надзвичайно особливим», — ділиться спогадами комунікаційниця обласної лікарні, координаторка простору «Мрія. Дія».
Так почали роздумувати над тим, щоб видати збірку творів учасників програми.
«Один із військових уже має значний творчий доробок, тож ідея об’єднати поезію війни у збірку здалася дуже перспективною. Ми вирішили збирати такі твори поступово, щоб публікувати їх і зберегти для майбутніх поколінь», — розповідає Надія Шегда.
Найбільше комунікаційницю зворушила активність однієї мами, яка робила все можливе, щоб її дитина була в соціумі, брала участь в розмовах.
«Її син має інвалідність, пов’язану з ментальним здоров’ям. На таких заходах вони отримали не лише підтримку, а й можливість бути почутими, що є надзвичайно важливим для інтеграції в суспільство», — пояснює жінка.
Учасники поділилися своїми враженнями від ініціативи та розповіли, що знайшли в проєкті “6 розмов про стійкість” людей, із якими вони б хотіли продовжити спілкування і після завершення проєкту, підтримку експертів (зокрема психологів) та розуміння нових для них тем.
«З’явилося відчуття включеності у певну спільноту»
Зустрічі відвідували не тільки ветерани, а й цивільні, з-поміж них були внутрішньо переміщені люди, які шукають своє ком’юніті у новому середовищі. Один із них — викладач Херсонського державного університету Володимир Гуріч.
«На всеукраїнському форумі, який відбувся в Івано-Франківську у 2023 році, я познайомився з Ольгою Максимович, керівницею FrankoLytics (вона також регіональна координаторка проєкту Empower Ukraine Ліги Сильних. — Ред.) — Карпатського інституту аналітики при ПНУ імені Василя Стефаника. Ми обмінялися думками: я — викладач Херсонського державного університету, який працював в умовах окупації та був змушений виїхати, вона — соціологиня, яка очолює групу дослідників і шукає нові наукові теми. Згодом пані Ольга запросила мене на зустріч із колегами, а потім запропонувала долучитися до проєкту “6 розмов про стійкість”. Для мене це було важливо, адже я, як професіонал, який скучив за офлайн-спілкуванням, шукав у новому місті можливості для обміну досвідом та застосування своїх знань. Тож із задоволенням погодився на її пропозицію», — розповідає Володимир Гуріч.
Доцент Херсонського університету зізнається, що під час зустрічей йому найбільше сподобалася відсутність обмежень для учасників.
«Я брав участь у зустрічах і як модератор, і як учасник. Перше, що мене вразило, — це різноманіття людей. І за віком, і за станом здоров’я, за досвідом і за рівнем комунікабельності. Можна було просто слухати їхні історії чи репліки і вже чогось навчитися, щось узяти для себе», — наголошує Володимир.
За словами Володимира, участь у проєкті «6 розмов про стійкість» подарувала йому впевненість у собі та нове розуміння ситуацій, з якими він зустрівся.
«Знаєте, завдяки цій ініціативі мене стали впізнавати на вулицях чи у магазинах. З’явилося відчуття включеності у спільноту. Я зрозумів, що мої проблеми — це просто виклики, які підкидає життя. І ось ти можеш вчинити так, як зробила одна людина, чи як інша. Я став краще розуміти логіку місцевої поведінки: чому щось прийнятне, а щось — незвичне. Де треба ставитися до ситуації з гумором, а де — чітко пояснювати й захищати власні кордони», — пояснює доцент.
Участь у проєкті дала змогу Володимиру проаналізувати, що спільного між його рідним Херсоном та Івано-Франківськом.
«Івано-Франківськ і Херсон мають певні спільні точки дотику в суспільному житті. Що більше ми дізнаємося (як про міста, так і про людей), то краще розуміємо одне одного», — додає викладач.
Доцент також зазначає, що ці зустрічі допомогли йому знайти себе у новому місті.
«Мені потрібне спілкування — я відкрита людина. Вступати в small talk для мене не проблема, це частина інтеграції у локальне середовище. Коли я спостерігаю за розмовою зі сторони, а потім долучаюся, це для мене як підживлення. Під час зустрічей я навчився слухати чужі історії, розуміти причини та логіку інших людей. Я зрозумів, що емпатія у групі — це основа будь-якої розмови», — розповідає Володимир.
На думку Володимира Гуріча, такі зустрічі — це можливість адаптуватися для нього в новому місті.
«Мені потрібне спілкування — я відкрита людина. Вступати в small talk для мене не проблема, це частина інтеграції у локальне середовище. Коли я спостерігаю за розмовою зі сторони, а потім долучаюся, це для мене як підживлення. Під час зустрічей я навчився слухати чужі історії, розуміти причини та логіку інших людей. Я зрозумів, що емпатія у групі — це основа будь-якої розмови», — розповідає Володимир.
На думку Володимира Гуріча, такі зустрічі — це можливість адаптуватися для нього в новому місті.
«Як соціальний працівник, я міг порівнювати умови та реакції людей із різних регіонів країни. Чути, як вони будували своє життя у новому місті. Це своєрідна перевірка теорії на практиці. Ти маєш свої навички виживання, але їх завжди можна збагатити. Навчатися одне в одного — це цінний урок. Спочатку на зустрічах ми були обережні у висловлюваннях, але з часом відкривали спільні спогади, історії, досвід. Емоційна підтримка була на першому місці, інформаційна — на другому. І навіть після завершення проєкту ми часто зустрічаємося з учасниками на вулиці чи спілкуємося онлайн. Життя триває, і ніколи не знаєш, хто може допомогти чи дати добру пораду», — підкреслює Володимир.
Завдяки участі у проєкті доценту вдалося поглянути на сучасну ситуацію через призму історії.
«За першою освітою я філолог, тому мені цікаво було порівняти досвід адаптації ветеранів після Першої світової війни з досвідом сучасної України. Звісно, війни були різні за характером, але психотравми та зміни у звичках залишаються схожими. Це те, над чим варто працювати. У світі вже є практичний досвід у таких питаннях, і його треба впроваджувати системно. Зараз ми маємо змогу досліджувати історії як цивільних, так і військових. Але збір і аналіз такої інформації залишаються неоднорідними. Часто багато чого приховано через особисті чи суспільні причини. До того ж війна триває, тому ми можемо лише будувати моделі на основі часткових даних. Що більше матеріалів для аналізу, то яснішою буде загальна картина. Поки ж ситуація залишається динамічною», — резюмує викладач.
Викладач Херсонського університету зізнається, що його зворушили різні історії під час зустрічей. Але найбільше — це готовність учасників спілкуватися та обговорювати навіть складні теми.
«Не можу виділити якусь одну історію, яка запам’яталася під час зустрічей, але, коли бачив, як батьки разом із дітьми на кріслах колісних активно включаються в обговорення “не своїх” питань, як вони працюють командою, одразу з’являлося відчуття, що твої проблеми — це не проблеми. Це виклики. Потрібно видихнути й подивитися на ситуацію без емоцій. Не соромитися запитати поради чи попросити допомоги. Сказати, що є складнощі й щось не вдається. Важливо не соромитися приймати допомогу, якщо вона потрібна», — наголошує Володимир.
«Якщо в Херсоні я знав усі “підводні течії”, хто чим займається у моїй сфері, з ким варто говорити, то в Івано-Франківську для мене все починалося з нуля»
Володимир зізнається, що участь у цьому проєкті навчила його не лише чути та слухати інших, а й бути почутим.
«У новому місті я зазвичай роблю дві речі: купую мапу й, за можливості, йду на ринок або до якогось “народного закладу”. Там можна послухати людей або самому стати співрозмовником. Згодом це коло треба розширювати, тому проєкт “6 розмов про стійкість” став для мене такою новою нішею для комунікації. Ці зустрічі дали можливість знайти своїх людей у новому місті. Якщо в Херсоні я знав усі “підводні течії”, хто чим займається у моїй сфері, з ким варто говорити, то в Івано-Франківську для мене все починалося з нуля. На мою думку, завдяки таким ініціативам поступово вибудовуються нові зв’язки, мережі контактів, накопичується база інформації про те, що, де і як відбувається. Це відкриває можливість по-новому втілювати свої задуми й амбіції. Інша справа, що тут тебе поки що ніхто не знає, і це виклик, бо місцеві, здається, ретельно ставляться до рекомендацій через знайомих чи рідних. Тому групи взаємодопомоги можуть виконувати роль таких собі мініспільнот, із яких виростають нові проєкти чи активні ініціативні групи. Мені б дуже хотілося, щоб цей проєкт тривав і далі, залучаючи дедалі більше людей для зустрічей та комунікації», — розповідає викладач Херсонського університету.
«Ми не повинні закривати очі на їхнє (ветеранів) існування»
Лілія Процак — учасниця зустрічей проєкту «6 розмов про стійкість» — дізналася про ініціативу від координаторки проєкту Наталії Басараб. Вона переконалася, що така ініціатива необхідна.
«Мене ця тема зацікавила, адже ми живемо в нестабільний час. І зараз, як ніколи, важливо віднайти свою внутрішню стійкість. Найбільше мені запам’яталася зустріч з психологинею Мирославою Любінець, з якою ми розмовляли про природу стресу. Я дізналася багато цікавої інформації про те, як і чому виникає стрес, як його подолати. Найважливіше для мене було почути, якими методами можна зменшити вплив стресу на людину. Завдяки проєкту я усвідомила, що потрібно більше турбуватися про себе, зважати на свої емоції та потреби», — розповідає Лілія.
Ініціатива «6 зустрічей стійкості» допомогла учасниці вчитися долати тривоги та страхи.
«Багато порад психологині пані Мирослави я запам’ятала і намагаюся застосовувати. Зокрема, коли я починаю нервувати, намагаюся перемикати свою увагу на щось інше. Наприклад, в моменти тривоги я згадую сюжет останньої прочитаної книги. Роздумую над характерами головних героїв, їхніми вчинками та діями. І тоді потрошки тривога відходить на другий план. Мій емоційний стан покращився. Завдяки рекомендаціям психологині я почуваюся спокійнішою, навчилася краще контролювати свої емоції та переживання», — розповідає Лілія Процак.
На думку Лілії Процак, українські ветерани зустрічаються віч-на-віч з подібними викликами адаптації в суспільстві, що й головні герої в творах Ремарка. Це є одним із прикладів адаптації ветеранів через призму «літератури втраченого покоління».
«У наш час інколи теж можуть звучати образливі вислови стосовно ветеранів на кшталт “контужений, емоційно нестабільний”. А ще дуже часто чую: “От повернуться хлопці — наведуть порядок”. На мою думку, це перекладання відповідальності. Військові роблять максимум — захищають нашу державу! А вже наша відповідальність — робити все, аби працювала економіка і всі дотримувалися законів», — наголошує учасниця зустрічей.
Для Лілії під час обговорень про адаптацію військових найціннішою була тема спілкування з військовими, які повертаються із зони бойових дій.
«У мене є знайомі, які повернулися зі східної частини України. І тут важливо розуміти, що у хлопців та дівчат можна питати, а про що не варто, на які теми можна вести розмову, а яких моментів не варто торкатися. Ця тема дуже важлива для суспільства. Адже всім нам потрібно зрозуміти, що у нашій країні війна. І поруч з нами живуть ветерани. Ми не повинні закривати очі на їхнє існування. Навпаки, маємо робити все, що в наших силах, щоб забезпечити їм комфортне життя, з доступною інфраструктурою, робочими місцями і толерантним ставленням. Я думаю, що у рамках такої програми варто впровадити ще консультації з представниками юридичного спрямування, представниками надання освітніх послуг і центру зайнятості», — акцентує Ліля.
«Життя триває, і заради них ми маємо боротися»
Тамара Куцик — мешканка Івано-Франківська — також долучилася до ініціативи «6 розмов про стійкість» завдяки координаторці Наталії Басараб. Ці зустрічі допомогли жінці відчути себе впевненіше та комфортніше.
«Пані Наталя допомогла мені отримати матеріальну допомогу, оскільки я вдова і виховую сина з інвалідністю I групи. Я погодилася на цю пропозицію, і ми із сином відвідували зустрічі. Під час розмов із психологом я відчула впевненість у собі. Крім того, мене дуже зацікавили тренінги, які допомагали кожному учаснику розкритися», — розповідає Тамара.
На цих зустрічах жінка не лише дізналася про історії інших учасників, а й мала змогу поділитися своїм досвідом.
«Завдяки цьому проєкту я познайомилася з батьками та молодими людьми, які мали подібні історії та проблеми, як у мого сина. Ми могли не лише вислухати одне одного, а й ділитися порадами. Це було дуже цінно, адже ми підтримали одне одного», — підкреслює Тамара.
Особливо жінці запам’яталася зустріч, на якій до групи завітав військовий із Коломиї.
«Уявіть собі: цей чоловік читав нам власні вірші, написані на фронті. Це було надзвичайно зворушливо, захопливо і цікаво! Кожен тренінг залишав у мені теплі спогади», — зазначає Тамара.
У майбутньому жінка мріє не лише брати участь у схожих проєктах, а й створити простір для людей з інвалідністю та їхніх родин.
«Я дуже хочу, щоб у нас було приміщення або офіс, де ми могли б зустрічатися за горнятком чаю чи кави, а наші діти з інвалідністю мали б свої ігрові кімнати. Також важливо, щоб батьки могли відпочивати, а діти мали своє коло спілкування. Це надзвичайно важливо для розвитку та соціалізації. Ми не повинні опускати руки, адже маємо дітей, які потребують нашої підтримки. Життя триває, і заради них ми маємо боротися», — наголошує Тамара.
Тамара зазначає, що цей проєкт — не лише спілкування між учасниками, а й цінна допомога та поради від експертів.
«Однією з найпам’ятніших для мене стала зустріч із реабілітологом і масажистом Олександром. Він навчив нас, як правильно виконувати вправи з гумовими стрічками для зміцнення м’язів. Також він проводив масаж для молоді, яка проходила реабілітацію. Я для себе запам’ятала кілька вправ і рекомендацій щодо використання велотренажера та стрічки-еспандера, які використовуватиму на практиці, коли робитиму масаж синові», — розповідає Тамара.
Цікавою і повчальною, на думку жінки, була також зустріч із військовим Михайлом.
«Він дуже точно показав паралелі між досвідом післявоєнної адаптації ветеранів у сучасному суспільстві та у творах “літератури втраченого покоління”, зокрема в книгах Ремарка. Ми разом аналізували ці історії й переконалися, що наші військові також стикаються з нерівністю та недостатньою забезпеченістю. Це вкотре показує, що суспільство має приділяти більше уваги й підтримки ветеранам у мирному житті», — підсумовує Тамара.
“Відбудувати краще, ніж було”
Директорка Європейського форуму з питань інвалідності Кетрін Нотон переконана, що проєкт «6 розмов про стійкість», який реалізує Ліга сильних в Україні, демонструє, наскільки важливо дотримуватися принципу «Нічого про нас без нас» під час планування, розробки та впровадження програм гуманітарної допомоги.
«Створення таких просторів для людей з інвалідністю та експертів у сфері психічного здоров’я, де вони можуть спілкуватися, навчатися й обмінюватися досвідом, допомагає долати стереотипи та дискримінацію. Це також має позитивний вплив як на особистому рівні, так і на рівні спільнот. Використовуючи локальний підхід, ми формуємо більш стійкі особистості та громади, що є життєво важливою метою в ці часи. Взаєморозуміння має бути пріоритетом, адже воно відіграє ключову роль у забезпеченні незалежного життя людей з інвалідністю в Україні. Через зростання кількості ветеранів та цивільних осіб з інвалідністю внаслідок війни ми, організації людей з інвалідністю, продовжуватимемо відстоювати їхні права, зокрема право самостійно приймати рішення й жити незалежно. Медичні працівники, які розуміють ці проблеми та права, зможуть ефективніше співпрацювати з людьми з інвалідністю, щоб захищати їхні права та свободи. Це особливо важливо зараз, коли ми працюємо над планом “Відбудувати краще, ніж було” для України», — акцентує Кетрін Нотон.
Від редакції:
Проведення таких ініціатив, як «6 розмов про стійкість», є, без сумніву, важливим фундаментом ментального здоров’я та взаєморозуміння у суспільстві. Саме тому ми повинні підтримувати такі проєкти та робити все можливе, щоб якнайбільша кількість людей їх відвідала. Ось декілька важливих причин, чому і надалі варто організовувати такі ж ініціативи:
1. Підтримка вразливих груп населення: Люди з інвалідністю, ветерани, переселенці та їхні родини отримують безпечний простір для спілкування, емоційної підтримки та можливість поділитися своїми історіями. Це допомагає зменшити ізоляцію та створює відчуття спільності.
2. Зниження соціальної напруги: Такі проєкти сприяють розумінню проблем людей, які пережили важкі життєві ситуації, і допомагають суспільству краще інтегрувати їх. Це зменшує напругу та конфлікти між різними соціальними групами.
3. Реабілітація ветеранів: Учасники отримують можливість адаптуватися до мирного життя через творчість, психологічну підтримку та обговорення літератури, яка відображає їхній досвід.
4. Розвиток творчого потенціалу: Подібні ініціативи відкривають нові горизонти для самовираження учасників — написання поезії, участь у творчих заходах чи спільних проєктах, як-от видання поетичних збірок.
5. Опанування нових навичок: Завдяки тренінгам і майстер-класам люди отримують знання та практичні інструменти для фізичної, психологічної та соціальної реабілітації.
6. Створення культури підтримки: Такі зустрічі формують атмосферу взаємодопомоги та емпатії, що є основою для побудови стійкого суспільства.
7. Запобігання емоційному вигоранню: Важливо давати можливість людям із складним життєвим досвідом відпочити, обговорити свої проблеми та знайти способи їхнього вирішення у підтримувальному середовищі.
Цей матеріал створено за фінансової підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини (GFFO), CBM та Європейського Форуму з питань осіб з інвалідністю. Погляди, висловлені в цьому матеріалі, належать їх авторам, і тому жодним чином не можуть вважатися офіційною думкою фінансового партнера та Європейського форуму з питань інвалідності.
Журналістка: Мар’яна Гнот
Фотографії: архів громадської спілки “Ліга Сильних”
