ГЛУЗД

21-й день війни. 

Тривала активність нервової системи веде до виснаження і втоми, зниження пильності. Якщо в перші дні, почувши звук сирени, люди негайно шукали укриття, спускалися в них, то тепер усе більше людей починає ігнорувати сигнал небезпеки, продовжуючи займатися звичними справами. Про це розповідають психологи в рамках проєкту “Розкажи мені”.

Реакції байдужості до небезпеки виникають внаслідок:

1. Звикання 

Сирени звучать десятки разів на день, проте обстрілів чи ракетних ударів людина на своїй території не чула та не бачила. Тому вже можна почути легковажні виправдання, на кшталт, “скільки разів вже лунала тривога, а нічого не відбувається, тож можна не реагувати”.

2. Втоми і виснаження

Тривале перебування в стані тривоги призводить до виснаження захисних сил організму. Виникає втома, яка зменшує протидію небезпеці. Відчуття, що просто немає сил бігти у сховище. 

3. Апатії

“Станеться те, що має статися, від мене нічого не залежить”.

Зрідка можливі й інші:

  • переоцінка сил, власного досвіду, “безтурботність” — “зі мною нічого не трапиться”, “я вмію поводитися в небезпеці”. Так кажуть люди, чия професія в мирному житті була пов’язана з небезпекою, вони забувають про те, що сьогодні маємо справу з небезпекою зовсім іншого рівня.
  • схильність “бути, як всі” — “інші не ховаються, і я не буду”. Навіть у стресових ситуаціях дехто намагається подобатися навколишнім. 

Та наразі саме пильність і реагування на небезпеку потрібні, щоб:

  • вижити самому та допомогти вижити близьким
  • не просто вижити, а зберегти сили, щоб працювати, бути корисним, бо після перемоги потрібно буде багато зусиль для відновлення того, що було зруйновано 
  • бути прикладом для навколишніх. Діти та люди старшого віку часто губляться у небезпеці та не можуть швидко орієнтуватися.

Глузд поспілкувався з українцями, щоб почути, як вони реагують на повітряну тривогу.

Володимир, Коломия:

“Зараз я спокійніше сприймаю воєнні дії, ніж в перший день війни. Плюс до того, ризики загрози життю мінімальні при моїх умовах проживання. Як і в більшості людей на Західній Україні, я проживаю в одноповерховій забудові. Це спальний район невеликого міста, який розташований далеко від військових об’єктів. До цього ж відсутність підвалу і вікна, які виходять на інші будівлі з невеликою відстанню. Тому як такого укриття в мене немає”.

Марія, с. Дубівці (Івано-Франківщина):

“У моїй сім’ї від початку війни є три варіанти реагування на сирени. Перший  — вимкнути світло і газ та йти в підвал. Другий  —  вимкнути світло і газ та йти в коридор. Третій, що є тепер,  —  ніхто нікуди не йде, всі займаються своїми справами і нічого не вимикають. Я думаю, що якби ми жили в місті, то реакція була б інша. Тепер я впевнена в тому, що в село просто не поцілять”.

Юлія, Івано-Франківськ:

“В укриття не ходжу, бо під час війни перебуваю в селі і тут у нас немає відповідного приміщення. Сирени чую із застосунку “Тривога”, оскільки в нашій місцевості немає системи сповіщення. Стараюсь перебувати якомога далі від вікон. Мені байдуже на сирени хіба вночі, я тоді на них не реагую. Організм виснажується від кількості інформації за день і мені хочеться відпочити, адже зараз дні минають тільки за переглядом новин. Серед інших людей я справді помічаю байдужість. Можливо, вони вірять, що їх це омине, і я, напевне, не виняток”.

Ярослав, Івано-Франківськ:

“Не йду в укриття, коли є повітряна тривога, тому що живу на 5 поверсі і тут є місце з подвійними стінами. До сирени ставлюся насторожливо, тому мені не байдуже”.

Анна, Івано-Франківськ:

“Мені не байдуже на сирену, бо не байдуже на своє життя. Нічне чотиригодинне перебування в підвалі кожного дня виснажують і фізично, і морально”.

Марта, Львівщина:

“Останні два дні я не спускалася до підвалу, але до сирен мені не байдуже, а от моя подруга, яка жила в Києві трохи по-іншому до цього ставиться. У перші дні вони ходили до сховища, а потім, коли тривога стала постійною, просто перестали і сиділи в будинку. Вона увесь день сиділа і дивилась серіал. Але це байдужість скоріше від виснаження, а не від того, що все одно на сирену”.

Анастасія, Львів:

“Я не спускаюся в підвал, бо укриття  далеко і воно зачинене. Сусіди спускаються до паркінгу, але там немає ні води, ні вентиляції. Я користуюся правилом двох стін та сиджу у ванній кімнаті. У квартирі немає плитки, а блоки кам’яні, тому їх не розтрощить. Деякий час у нас жили харків’яни. Їм після того, що вони пережили, дійсно байдуже на сирени. Один хлопець від вікон узагалі не відходив. Другий сидів у коридорі, але через пів години повертався в кімнату. Один з них казав, що в Харкові під час сирен спокійно курять на балконі. Мовляв, усе найгірше трапляється тоді, коли сирен немає”.

Анастасія, Вінниця:

“У моєму районі немає укриття. Якщо лунає сирена, я її пересиджую в коридорі, хоча в цей час пів району спокійно гуляє. Людям байдуже. У нашій області постійно збивають ракети”.

Олександр, Сміла (Чернігівщина):

“Мені байдуже на сирену. Я не спускаюсь в укриття. Це мій вибір. Я вірю в Бога і гадаю, якщо настав мій час, то, де б я не був, це мене не врятує”.

Руслан, Київ:

“Я не виїжджав з Києва від першого дня. Тут мало хто може бути обережним, адже це справа випадку та везіння. Особисто я жодного разу не пішов у бункер, сирени по 20 разів на день. Я взагалі безстрашний: як тільки звучить сирена чи чути вибухи — йду на балкон і не маю ніякого страху”.

Журналістка: Уляна Сторощук

За оновленням стеж:
🔸телеграмі 
🔸 вайбері
🔸 вацапі
🔸 фейсбуці
🔸 інстаграмі
🔸 твіттері

Наші партнери