ГЛУЗД

Сирени, новини, відчуття напруження та страх… Часто можна прочитати дописи про те, що життя вже не буде попереднім, і всі ми це розуміємо. Однак у всіх нас свій фронт: у когось військовий, у когось волонтерський чи інформаційний. Так чи інакше, нам потрібно мати ресурс на боротьбу з ворогом. Наша команда поділилася своїми лайфхаками: як нам вдається тримати під контролем свій емоційний коктейль та зберігати здоровий глузд. Сподіваємося, ти знайдеш тут цікаві ідеї.

Оленка Гелетюк

24 лютого змінило наші життя. Від того дня в мене не перестає пищати телефон. І якщо в перші дні адреналін не давав відчувати втому, то за декілька днів догнало… Увечері 1 березня мені зателефонувала подруга і сказала, що має для мене подарунок, а вже за годину вона стояла на порозі з цуценям. Так у моєму житті з’явилася Джесіка. Я завжди мріяла про собаку і тільки чула, який це клопіт та яка відповідальність, тепер маю змогу переконатися. Скучати не доводиться. Раніше, коли я не працювала, мене накривало від розпачу, безсилля, відчуття несправедливості, ненависті до ворога, переживання за наших військових, оплакування невинного цивільного населення і т. д. Тепер я стежу, щоб Джесіка знову не перегризла зарядку до ноута (бо я залишуся без рук), мушу гуляти (вигулює вона мене, а не я її), а ще можу забути поїсти, але треба нагодувати її. Це відповідальність про когось меншого і слабшого, відповідальність за того, кого я приручила… Я вчуся не злитися (у мене це погано виходить, бо я звикла до життя в тиші) і пригадую, що таке безумовна любов.

У мене з’явилася ідея вишити сорочку комусь із наших захисників. Я ще не знаю, коли мала б її вишити, але дуже хочу, тому просто залишу цей намір тут, щоб таки вдалося. Ну і, можливо, це стане для когось хорошою ідеєю…

Фортепіано… Днями мені вдалося заграти “Обійми мене”, і це подарувало неабияку радість… Мабуть, сусідам ця пісня вже проїлася, але я ніяк не спинюся. Щоразу, коли до горла підступає ком, вмикаю синтезатор і відводжу душу. 

А коли настає комендантська година і доводиться вимикати світло, я запалюю свічі і затягую старого доброго Скрябіна “Давай виключим світло і будем мовчати…”

Бо ще дуже трохи і мовчати не доведеться, будемо пищати від радості перемоги, “а поки ще темно є в нашій кімнаті, давай з тобою будем просто…”

Ірина Блаженко

Здається, я перейняла все те, що любили мої родичі, бажаючи тримати їх у своєму житті. Через певні заняття я можу відчувати зв’язок з ними, коли їх біля мене вже немає. 

Від вуйка я перейняла готування.

Від тітки — любов до рослин. 

Від бабці — в’язання. 

І, здається, так вони мені допомагають триматися. 

Зараз конкретно про те, що я перейняла від бабусі. В’язання якось так несподівано передалося мені. Ніхто більше в нашій родині цим не цікавився, і я великого захоплення не мала, коли ба мене вчила.

— Оксаню, набери петлі мені на шкарпетки, — гукала баба Катя мою старшу двоюрідну сестру, бо сама не могла зробити це через важкість у руках і не такий уже гострий зір. 

Кликала вона так її ледь не через день. Відколи фізична праця не давалася легко, єдиною її розрадою було в’язання та догляд за внуками. Вона плела шкарпетки всій родині і навіть роздавала їх сусідам. 

Це заняття приносило їй справжню насолоду. Пара шкарпеток могла бути мінімум за 3 дні. А поміж цим вона розповідала казки, історії про війну та співала тужливі пісні нам, онукам. Війна застала її дитиною, і вона добре пам’ятала, як німецький солдат знущався з українців. 

Вона ладна була сидіти так цілими днями — поряд клубок ниток, руки автоматично виконують роботу і годинами звучать монологи.

— Як ви мене роз’їли, збитошники. Йду я плести, — казала вона, коли ми її сильно виводили. 

Не знаю, чи це те саме, але, здається, воно заспокоює й мене.

І хай мої шкарпетки дещо недолугі, і плету пару вже кілька місяців, таке заняття не просто фокусує мене на чомусь конкретному, а й нагадує, що війна закінчується й обов’язково складеться все на добре.

Також читай:


✔️ Як подбати про своє психологічне здоров’я.


✔️ Що робити під час панічної атаки чи ажитації.


✔️ Що коїться з психікою під час війни.


✔️ А тут безкоштовні лінії психологічної допомоги.

Юля Варчук

Практикую декілька речей, які не дають з’їхати з глузду. 

Прогулянка. Зазвичай один раз на тиждень я виходжу з дому і просто гуляю з близькими людьми. Це допомагає відволіктися, забути про гаджети і просто насолодитися спілкуванням, природою, людьми…

Булкін. Коли відчуваю, що рівень тривожності зростає, йду шукати свого кота Булкіна. З ним граюся, говорю чи слухаю спокійне муркотіння. тоді все стає на свої місця. 

Спорт. Позбутися негативних емоцій мені допомагають фізичні навантаження. Все те, що накопичується за день, я виплескую тренуваннями.  Можливо, це банально, але дієво. Після фізичних навантажень я швидко засинаю та почуваюся щасливою.

Уляна Сторощук

Велосипед, ліс, захід сонця — цей набір мене найбільш заспокоює. Коли їжджу велосипедом, то й стає, як каже моя ба, “легше на голову” і так я трохи “провітрююсь”. У лісі менше думаю, більше прислуховуюся до всіх звуків і почуваюся ментально краще. А якщо додати сюди захід сонця — тоді потрійний ефект заспокоєння готовий.

Будь-яка робота з тістом відволікає від важких думок: ліплення вареників, випікання печива, пляцка чи намазування вафель вареним згущеним молоком.

Прибирання. Ганчіркою протираю не тільки поверхні меблів, а й злегка стрес. Водою вимиваю не тільки підлогу, а й зайвий неспокій та переживання.

Додатково: основне під час будь-якої справи — вимкнути сповіщення на телефоні, щоб підзарядити його та й заодно себе. 

Каміла Чернєцова

До 24 лютого я чула сирени тільки у фільмах про війну. Коли вперше почула наяву, уявила себе героїнею одного з них. Але ж ми всі добре знаємо, що фільми завжди мають хорошу кінцівку, тож і я з нетерпінням очікую завершення цього реалістичного серіалу. Ніколи б не могла подумати, що колись відчуватиму так багато стресу і тривог водночас. Річ у тім, що до того страху, який зараз переживає більшість, мені додалася ще тривога за те, чи встигну я добратися до безпечного місця: тільки місяць тому мені зробили операцію і я ще ходжу на милицях

Проте знайшла для себе вирішення і невеликий лайфхак, як усе-таки триматися при здоровому глузді. Я щодня граю на укулеле і так на трохи тікаю від реальности. Віднаходжу гармонію із собою, відчуваю кожну струну і насолоджуюсь миттю. 

А ще почала писати вірші. Кажуть, що починаєш писати, коли так сильно болить, що не знаєш, як по-іншому сказати. Так і для мене: вірші — вид саморефлексії. Я обдумую кожне слово, проживаю кожен момент ще раз і відпускаю його, перетворюючи на мистецтво. Так фіксую історію, хтозна, можливо, колись ці вірші будуть у книжках з української літератури як згадка про ці часи. 

Ще тікаю у фільми і книжки, зазвичай це психологія, щоб краще розуміти свою поведінку в цей час, або фантастика, щоб відволіктися від новин і прислухання, чи не звучить сирена.

Над добіркою працювала вся команда Глузду.


А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
🔸телеграмі 
🔸 вайбері
🔸 вацапі
🔸 фейсбуці
🔸 інстаграмі
🔸 твіттері