Кілька днів тому соцмережі сколихнув допис чоловіка, який повертався із Києва до Тернополя та став свідком того, як через нетипову поведінку військового пасажири зв’язали йому руки й ноги та знімали усю ситуацію на відео. Що насправді трапилося у потязі та як діяти у схожих ситуаціях, коли військові поводяться надто емоційно чи виглядають загрозливо, — ГЛУЗD з’ясував у цьому матеріалі.
“Чоловіки просто сиділи мовчки, а жінки знімали цю ситуацію на відео”
Автор допису Віктор Перфецький розповідає, що прийшов на допомогу військовому не одразу.
“Справа в тому, що я сидів в іншому кінці вагона й одразу не зрозумів, що потрібно втрутитися. Як тільки чоловік зайшов у потяг, він вголос промовляв своє місце. Я тоді подумав: “Ну з ким не буває?” Але згодом він почав кричати, що зараз почнеться обстріл і щоб ми всі перебігли в сусідній вагон. Це був такий дикий панічний крик. Спочатку цього військового заспокоювали провідники вагона. Принаймні я так думав… Проте через деякий час військовий знову почав кричати, і тоді я побачив, що біля нього зібралися чоловіки, і я вирішив також підійти”, — пригадує Віктор.
Як виявилося пізніше, військовий побачив на одязі одного з чоловіків щось схоже на шеврон, почав розпитувати про це і розмахувати руками до нього.
“Коли я прийшов до них, то виявилося, що чоловіки зв’язали йому руки та ноги скотчем… Військовий почав кричати ще голосніше, і найбільше мене вразило, що чоловіки просто сиділи мовчки, а жінки знімали це на відео.
Віктор пригадує, що військовий жалівся на начальників медичної служби, мовляв, не пробачить того, що вони зробили.
“Коли я намагався з ним поспілкуватися та довідатися, що ж його так засмутило, військовий не розповідав. Що не так зробили ті начальники чи яке його ім’я, я теж не знаю. Єдине, що він сказав, що він із ДШБ — десантно-штурмового батальйону. Час до часу цей чоловік викрикував якісь фрази, якби шматочки зі своєї свідомості, які його боліли. Наприклад, починав запитувати, де його жінка і щось про неї. Я так зрозумів, що дружина на нього ображена”, — припускає автор допису.
Віктор каже: звісно, людям було страшно, діти повідходили від цього чоловіка в інший кінець вагона, однак це не привід знімати все це на відео.
“Та жінка в коментарях до мого допису написала, що робила це, аби показати, що саме відбувається в країні. Вибачте, але це не зовсім те, що треба робити, коли бачиш військового у такому стані. Йому не буде приємно, що його знімають, що до нього стільки уваги, на мою думку. Це тільки загострює той стан, в якому він перебуває, а користі від цього буде нуль. На жаль, це поширене явище — люди знімають на відео, коли щось відбувається”, — переконаний чоловік.
“Я вдячний своїй інформаційній бульбашці, в якій я живу”
Віктор розповідає, що бачив дописи у своїх знайомих про те, як варто поводитися в ситуації, коли в людини ПТСР чи панічна атака.
“Я вдячний своїй інформаційній бульбашці, в якій живу, бо саме завдяки цьому я знав, як поводитися в такій ситуації. Хоча, з іншого боку, навіть якщо не читати такі поради, усе ж в кожного є якесь розуміння, як заспокоїти інших. Достатньо тільки емпатії. Ми і так в житті час від часу заспокоюємо людей. Ця ситуація відрізняється від інших тільки тим, що особа гостріше реагує на події. Також не потрібно забувати, що це військовий, і думати і про свою безпеку. Люди в коментарях писали, що у цього чоловіка міг бути ніж або граната, але коли його зв’язали, я спокійно із ним розмовляв і мені нічим він не міг нашкодити”, — пояснює чоловік.
Віктор каже, що намагався привести до тями військового своїми словами.
“Я пояснював йому, що ми в поїзді, йому нічого не загрожує, усе спокійно, нема обстрілу. Робив це, щоб усі слова пробивалися у його свідомість та заспокоювали його”, — пояснює чоловік.
Автор допису зізнається, що у нього чимало друзів військових і деякі уже, на жаль, загинули…
“Місяць тому загинув мій друг, з яким ми виросли. У нього не було таких різких реакцій, але він був дуже пригнічений через те, що загинув його близький друг. Вони разом воювали, йому було дуже складно емоційно. Не міг спокійно повертатися в цивільне життя чи відпустку, врешті він загинув”, — із сумом ділиться Віктор.
“Нам ці рани доведеться зализувати не один десяток років”
Олександр Осьмак — один зі свідків, які зв’язували чоловіка. Він переконаний, що іншого виходу в такій ситуації не було.
“Я проти стигматизації ПТСР, адже цей стан може бути не тільки у військових, а й у цивільних. І, на жаль, нам ці рани доведеться зализувати не один десяток років. Це з одного боку. Якщо люди реалісти і не живуть тільки інстаграмом, то вони розуміють, що не всі котики ЗСУ — котики. Для цього й існує військова служба правопорядку. Це така реальність. Моя дружина — військова, і коли я розповів їй цю ситуацію, вона була вражена та обурена через таку поведінку військовослужбовця”, — пояснює Олександр.
Чоловік пригадує, що військовий зайшов у потяг у Вінниці. Одягнений був у звичайне вбрання, із військових речей мав тільки тактичний рюкзак. Чоловік віком 45-50 років. І спочатку Олександр не особливо звернув на нього увагу.
“Я сидів тоді в навушниках і дивився серіал. Думав, що спокійно доїду до Львова. Я тоді якраз повертався із перекомісії. Він привернув мою увагу тим, що зненацька я в гарнітурі почув стукіт пляшки. Це був стукіт пустої пляшки горілки об стіл, де я сидів. У той момент мене напружило, що цей чоловік почав ходити по вагону і дуже голосно кричати. У свої 38 років я не розумію такого прояву комунікації з іншими людьми”, — зізнається Олександр.
Чоловік каже: військовий був п’яним і саме тому його градус емоцій тільки підвищувався.
“Він почав усім нам погрожувати: я щось зроблю або витягну — і ви всі згорите. Я не вважаю, що ми з провідником та ще іншим чоловіком зробили щось надзвичайне. Ми зробили те, що зробив би кожен. На той момент третина пасажирів — це були бабусі, молоді дівчата та діти, а ще частина чоловіків, які відводили погляд в інший бік. То що тоді робити?” — пояснює чоловік.
Олександр Осьмак розповідає, що провідники справді намагалися заспокоїти чоловіка, проте це не надто дало результат. Рюкзак у військового відібрали і залишили у пустому тамбурі, адже ніхто не знав, що може бути всередині.
“Провідники справді намагалися допомогти: посадили його посередині вагона, де були порожні крісла. Дуже добре, що провідник одразу зрозумів ситуацію і пішов по бланк для протоколу, який ми як свідки заповнили та підписали. Але цей незнайомець і надалі продовжував агресивно поводитися. І до Хмельницького, де на нього вже очікували поліція та Військова служба правопорядку України, ми вирішили його зв’язати”, — пригадує Олександр.
“Поки провідник та другий чоловік його тримали, я побіг шукати якийсь матеріал, щоб зв’язати його. На щастя, це інтерсіті і в буфеті між вагонами у працівниці був моток широкого скотчу. Я спочатку зв’язав йому ноги, а тоді руки. Військовий намагався мене вкусити, але провідник не дав цього зробити. На мою думку, якщо у людини проблеми, наприклад ПТСР, вона повинна звернутися до спеціаліста, а не випивати пляшку горілки”, — акцентує Олександр.
Аж тоді до них підійшов Віктор — автор майбутнього допису, який намагався словами привести до тями зв’язаного військового.
“Але чому ж він в інстаграмі не розповів, як цей нетверезий чоловік називав його нецензурною лексикою? І взагалі, легко заспокоювати військового, коли він не погрожує і не може завдати тілесних ушкоджень”, — наголошує Олександр.
“Ми ще й на один автобус квитки мали”
Вероніка — одна з тих, хто залишила коментар під дописом Віктора і поділилася історією, яка трапилася з нею.
Вероніка Лавренті розповідає: “Мала схожий досвід на автовокзалі. Я психолог і розумію наслідки ПТСР, тому знала, як діяти в такій ситуації. Перед собою бачила військового, який просто вибухне від емоцій, а люди не давали поспілкуватися з ним і казали: “Ми викликаємо швидку та поліцію”. Та мені таки вдалося поговорити із тим чоловіком, зрештою йому стало легше і він подякував мені та сів в автобус. А інші пасажири дивилися на мене, наче на неадекватну, бо я вирішила допомогти”, — пригадує Вероніка.
Жінка каже, що спочатку вона розпитала причину його занепокоєння, вислухала всю історію, не ставила додаткових питань.
“Коли він все розказав, йому стало легше, і аж тоді я запитала, що він планує робити у майбутньому. Він усміхнувся і почав розповідати про сім’ю та дітей. Я також запитала, чи він не проти пропрацювати ці травми із психотерапевтом, і скинула йому безкоштовні центри допомоги для ветеранів. Після розмови з’ясувалося, що ми ще й на один автобус мали квитки”, — ділиться спогадами психологиня.
Повернення до реальності
Військовий психолог Андрій Козінчук пояснює, що військового, який вживає нецензурну лексику, погрожує, в жодного разі не можна заспокоювати цивільним.
“Це може призвести до такої реакції, на яку ніхто не може сподіватися. Також не можна застосовувати силу і заборонено проявляти щодо людини агресію: бити, заламувати руки, в’язати. Якщо людина просто стривожена і проявляє негативні емоції — це нормально, навпаки потрібно, щоб така людина плакала чи тривожилася. Не тримала емоції у собі. Слова: “Та все нормально”, “Будь мужиком”, “Не плач” — заборонені! Нам просто неприємно, коли хтось у суспільстві скиглить чи плаче, тому ми намагаємося заспокоїти, проте це хибний крок і надзвичайно важливо не робити таких помилок”, — акцентує Андрій.
Психолог каже, що така агресія або надмірні емоції у військовослужбовців з’являються через якийсь тригер: людина могла щось почути або побачити.
“Найперше, що потрібно зробити цивільним, якщо вони в такій ситуації, як у потязі, — це збільшити дистанцію між ними та військовим — вийти із зони “удару”. Варто пояснити, що ви по одну сторону барикад і бажаєте йому тільки добра. Якщо це не допомагає, то викликати правоохоронні органи та пояснювати ситуацію”, — наголошує Андрій.
Іще один спосіб допомогти стривоженому військовому — нагадати йому, де він зараз перебуває.
Не клеїти ярликів на людей
Психолог пояснює, що ПТСР — це медичний діагноз і ставити його мають право тільки спеціалісти.
“Ви не можете знати, з ПТСР він чи ні. Має бути дуже багато симптомів, які доволі складно зауважити пересічній людині. У людини із ПТСР, як правило, нав’язливі стани, флешбеки, може згадувати ситуацію психотравмувальної події, наприклад, як його командир загинув. Втрата сну, дуже різка зміна емоційного стану — від спокою до агресії. І це дуже рідко проявляється зовні”, — розповідає військовий психолог Андрій Козінчук.
Найголовніше, що люди довкола повинні усвідомлювати, — що стан ПТСР в когось іншого не є обов’язково небезпечним для них.
“Це насамперед дискомфортний стан для носія цього стану. ПТСР досить складно діагностувати, адже, щоб виявити його у людини, потрібне діагностичне інтерв’ю або тестер. Такі тестування проводять психіатри або психотерапевти, які пройшли спеціальне навчання. Якщо ви прочитали статтю в фейсбуці або журналі “Cosmopolitan” про цей стан, це не означає, що ви розумієте цю проблему. Прохання до всіх: не клеїти ярликів на людей і не діагностувати ПТСР там, де вас не просять”, — пояснює психолог.
Експерт наголошує: якщо рідні або близькі люди зауважили зміни в характері військовослужбовців, не варто відправляти їх силоміць до психолога.
“Скажіть такій людині, що ви її любите, що вона в безпеці. І, що б не трапилося, ви її не залишите. Якщо ви хочете відправити людину із війни до психолога, запитайте себе, чи у вас все добре, чи дійсно ви хочете допомогти людині. І, як варіант, можете запропонувати піти разом до спеціаліста”, — пояснює Андрій.
Якщо ж рідні переконані, що їхня близька людина не змінилася після повернення із фронту, тут теж не все так однозначно.
“Якщо військовослужбовець не змінився у характері, то це вам лише так здається. Це нормально — повернутися іншим після подій на війні. Якщо у такої людини підвищена тривожність, реактивність, агресія, загострене відчуття справедливості — це ті наслідки, які наздоганяють військових у цивільному житті. Із такими емоціями живуть від місяця до трьох, потім вони спадають. Якщо військовий прийшов із війни і почувається у безпеці, то нічого не буде, не потрібно на нього тиснути та нервувати одними й тими самими питаннями чи проханнями”, — наголошує Андрій Козінчук.
Психолог каже: “Суспільству важливо усвідомити, що ПТСР буває не тільки у військових, а й у людей, які пройшли психотравмувальну подію. Цей стан може бути у будь-якого. Нам потрібно навчитися комунікувати, щоб повернути відчуття безпеки людині, що постраждала”.
“Фахівці є, а системи нема”
Військовий психолог пояснює: за допомогу військовослужбовцям щодо ПТСР та інших емоційних станів відповідає громадський сектор.
“Громадські об’єднання, благодійні фонди або організації, в яких є гранди на це, збори людей — саме вони допомагають. Якщо говорити про державу, то або нема ресурсу на це, або фінансування. Проте є центри, які відкрили завдяки муніципалітетам: у Миколаєві є “Ветеранський простір”, який відкрило саме місто, але працюють там здебільшого ветерани”, — акцентує Андрій.
Найбільшою проблема, на думку психолога, в підтримці військовослужбовців у скрутні для них емоційні періоди, а не в браку експертів із таких ситуацій.
“За десять років війни в Україні вже є доволі багато кваліфікованих фахівців, які мають відповідну освіту, а головне — досвід. І в таких людей досі не пропало бажання працювати. Психологія, попри мегатехнології, повинна проводитися офлайн, а не онлайн. Дуже важливо, щоб у кожному районному центрі був кабінет або простір, в якому буде фахівець, психолог або ветеран, який пройшов спеціальне навчання. Наприклад, у Коломиї відкрили такий хаб — і всі з Коломийського району їдуть туди, щоб поспілкуватися та попрацювати. І це називається система: необхідно, щоб у всіх таких просторах були однакові протоколи, аби спеціалісти обмінювалися досвідом. На жаль, зараз такого в Україні немає: фахівці є, а системи нема”, — констатує Андрій Козінчук.
Саме тому, на думку психолога, в Україні потрібні не так психологи, як менеджери з управління, проєктного менеджменту, котрі це все організують.
“Вважаю, що стратегією допомоги для військовослужбовців мало б зайнятися Міністерство у справі ветеранів. У нас просто склалася така ситуація, що два роки міністеркою у справах ветеранів була Юлія Лапутіна, яка нічим не допомагала військовим, а ми писали і писали скарги на неї. І тільки нещодавно тимчасовим виконувачем обов’язків міністра у справах ветеранів призначили Героя України — Олександра Порхуна. І він взагалі по-іншому працює: ми дуже задоволені, адже він чує громадськість, а не просто угукає. І він сам ветеран, який воював, має інвалідність. Тому ми сподіваємося, що в стратегії допомоги військовослужбовцям усе налагодиться”, — наголошує військовий психолог.
Журналістка: Мар’яна Гнот
Фото: RDNE Stock project:
Дизайн: Юлія Мостова
