ГЛУЗД

Своєю густотою маленькі домівки наче промовляють: “Тихо, тут вчаться”. Але, повірте, тихо тут просто не буває. Школа-табір “Кам’яниця.Вільна” міститься біля івано-франківського “Пласту”. 

Зайшовши в приміщення, можна побачити, як десяток дітей метушиться біля м’яча. Зліва від мене, біля вікна, грається чотири дівчинки. Натягнувши на шию фотоапарат, підходжу ближче й розпитую: “А що ви тут робите?”. З-під лоба усміхнено відповідають: “В больніцу іграємо”. Здивовано продовжую далі: “Справді?”. А вони: “Да-а-а-а-а-а, — простягуюючи, мов ехо. — У нійо малиш будєт”. 

“Чи розуміють діти, що зараз війна?”

Тендітна Дарія Горшкова завжди працювала з дітьми. Вона дитяча тренерка. 

“У цей час потрібно віддавати свої сили або на підтримку тилів, або на волонтерство. Наразі для нас це діти. Треба батькам дати час, щоб вони могли попрацювати або відпочити”, — каже вихователька.

У суботу та неділю школа-табір не працює.

“Якось в суботу дитина так хотіла піти до нас, що мама просто не подивилась, який це день. Діти самі сюди біжать. Вони прокидаються без будильників і мчать до нас, адже тут є спілкування”, — розповідає Дарія Горшкова. 

Діти розуміють, що триває війна. “Якщо лунає тривога, ми її називаємо переможна сирена, на неї діти реагують адекватно і ніхто не розбігається”, — додає вихователька.

Коли ми з Дарією спілкувалися, поруч бігали діти. Вони мегаактивно гралися й час до часу вигукували:

  • Ого, Захар! Та ти шоооо!
  • Гррррррррр, — додає, мов масло у вогонь, темноволосий Захар.
  • Мяяяуууууу, — завершує карусель хлопчина.


Мою увагу перебиває дівчинка Христя з ніжними рисами обличчя та чорною кепкою, родом зі Слов’янська. Вона обережно підійшла до мене та враз міцно обійняла. До Івано-Франківська приїхала з батьками, бабусею та дідусем.

“Мені подобається, що тут весело. У мене тут много подружок, очень много Сонь. Ми їздимо в різні поїздки. І ще мені подобається в цьому місті річка та озеро. Там є такі машинки, і ти можеш на них покататися. Озеро таке красіве. А іщьо у меня єсть прапор”, — ділиться Христя.

Адаптація до навчання

Окрім того, що Олена Манів-Головецька є наставницею дітей, вона — співзасновниця “Робоклубу” (початкова ІТ-освіта) та координаторка активності від “Франколо”.

“Дорослі вміють натягувати маски, а діти цього не роблять. Ця робота для мене є можливістю проявити себе, навіть в неочікуваних для мене галузях, бо діти — це наші найкращі вчителі, які відкривають в нас те, про що ми самі не знали, і те, на що ми раніше не були спроможні”, — каже вихователька. 

Наставники непомітно впроваджують дітям у квести навчальну складову: природознавство, географію, історію, математику, літературу.

Спершу планували зробити табір категорії 6–10 років. Поки що набрали дітей молодшої вікової категорії. Щоб їм було весело і легко, вихователі з ними співають українські та англійські пісні, проходять квести, виготовляють різні цікавинки.

“Діти нам жодного разу не сказали, що вони чогось не хочуть чи їм нудно. Помітно, що вони “зголодніли” за своїми ровесниками. Їм так круто разом, навіть разом поїсти, разом накрити на стіл, разом прибрати…”, — розповідає Олена Манів-Головецька. 

Діти кажуть, що скучили за домом, розповідають доволі страшні історії навіть для дорослих, хоч вихователі їх ніколи про це не розпитують. 

«Ми сидимо всі за столом під час обіду, і враз хтось так по-дитячому говорить: “Ой, я пам’ятаю, як ми сиділи в підвальчику. Але в нас був такий гарний підвальчик. Він був теплий. Ми там не мерзли. Ми там сиділи 11 днів”. Діти, на відміну від дорослих, сприймають війну як реальність, у якій вони опинились», — ділиться вихователька. 

“Ми говоримо: підтримуйте економіку, працюйте, намагайтеся відновлювати життя, але як піти на роботу, якщо нема куди подіти дітей?”

 Жінку з ледь кучерявим волоссям, яка злегка ступає червоними кросівками по підлозі, одразу ж помічає декілька дітлахів. Мов разюча блискавка, вони вишивали своїми рухами обійми. Жінка, щиро посміхаючись, підловлює дітей і кружляє з ними в непомітному для інших танці.

Засновниця дитячих походів “GoЙra” Ірина Гищук до війни займалася організацією наметових таборів.

«Я, займаючись альпінізмом, 2014 року почала організовувати дитячі походи. Це були спочатку мої похресники, племінники, двоюрідні братики. Коли вони підросли, тусовка поширилась між сусідськими дітьми. Якось мій знайомий сказав: “Слухай, візьми дітей. Ми тобі заплатимо. Вивези їх десь”. Я так і зробила. Такі табори я організовую вже десь 5 років», — говорить Ірина Гищук.

 
Зараз вона активно відновлює свою діяльність і паралельно координує проєкт “Кам’яниця.Вільна”.

“У моєму розумінні денні табори — це три в одному: те, що дуже потрібно дітям, батькам і викладачам, які не працюють. Переважно наші інструктори — це представники приватної освіти, приватного позашкілля або альтернативної освіти. Це ті, які тепер залишилися без роботи”, — розповідає координаторка.

Для більшості дітей найкращий спосіб уникнути стресу — вибігати його, бо вдома і вони дуріють, і їхні батьки. 

“Ми говоримо: підтримуйте економіку, йдіть на роботу, працюйте, намагайтеся відновлювати життя, але як піти на роботу, якщо нема куди подіти дітей? Табір дає їм змогу проводити нормальне дитинство і почуватися дітьми, бо тут для них звична атмосфера. Вони займаються потрібною для них діяльністю: бавляться, бігають, спілкуються з іншими дітьми”, — говорить Ірина Гищук.

У школі-таборі немає уроків чи занять, але є чимало активностей, у які вплетено навчальні елементи.

Ірина Гищук, як представниця альтернативної освіти, вважає, що навчання — це не лише про парту і зошит з ручкою, це про все, що є довкола нас. 

“Діти дуже багато вчаться через тілесний і зоровий контакт, спілкування, тому в нас немає уроків. Ми їздили на екскурсію в “Парк історії землі”, що біля Богородчан, де їм розповідали про мамонтів, доісторичних тварин, про те, як воно там усе утворилося. Вони облазили всі ті статуї і тепер точно знають, що єдиноріг мав реального прототипа, це не просто міфічна істота”, — розповідає Ірина Гищук. 

Щоденні активності

Від спортивних естафет та екскурсій до творчої роботи руками — кожного дня вихователі придумують різнопланові й цікаві уроки-інтенсиви для дітей-переселенців. 

Вихователька Дарія Горшкова каже, що вони не змушують дітей або сидіти, або бігати.

“Їм подобається бігати, але немає такого, щоб діти від чогось відмовлялись. Ми по-різному плануємо час. Якщо постійно бігати, діти все одно схочуть або помалювати, або щось пов’язати. Тому немає конкретного, що їм подобається. Діти у всьому беруть участь”, — розповідає вихователька. 

Чотирьом чарівним панянкам, які зайшли в приміщення школи-табору, неабияк зраділа дітвора. Уже знають, що зранку до них приходять якісь гості, а якщо їх немає, то наставники беруть дітей за руки і ведуть туди, куди запросять.

 Психологи Івано-Франківська, переважно шкільні, об’єдналися в арттерапевтичний центр “Разом заради дітей”. Так, психологиня центру Тетяна Зав’ялова разом зі своїми колегами раз на тиждень приходить розважати дітей арттерапевтичним заняттям. 

Спочатку діти поділилися на дві команди і рвучко, мов стрибунці, побігли до різних кімнат. Узявши в руки великі пензлики, вони старанно малювали фарбою різні предмети та тваринки. А далі, захекуючись, розтирали долоньками й пальчиками — кому як зручно. 

Тетяна Зав’ялова каже: “Разом з дітьми ми відпрацьовуємо емоції тілесно та використовуємо дихальні практики. Без обмежень, без строгих правил. Так, як діти відчувають, так, як діти хочуть”.

Психологині з дітками працюють уже одинадцятий тиждень. Бачать, що вони змінюються: спочатку навіть не всі діти малювали, зараз цього немає.  

Балконні мотиви

Третій поверх час до часу колишеться від дитячої біганини. Тут їм дозволено все, аби не було сумно. В одній кімнаті видніється вихід на балкон. О-о-о, благодать — свіже повітря. Франківські краєвиди нахабно затулили будинки й під’їзди. Тут їх удосталь.

Ірина Гищук, поклавши руки на біле підвіконня, зависнула в просторі на декілька секунд. Враз її спокій порушує хлопчина, який залітає, мов куля, на балкон.

  • Єгорушка, біжи їсти, — промовляє Ірина.
  • Ра-а-а-а-но ще, — той відповідає.
  • Рано ще? Ну дивися, щоб ти не лишився голодний, — каже жінка.

Ірина вважає, що некоректно розпитувати дітей про бойові дії, так само як і батьків. 

“Діти в приватних розмовах згадують про те, що “Ми коли сиділи в підвалі…” або “Ми коли тікали, три ночі ночували в машині. У нас така була довга подорож…”. Можливо, й найстрашніше те, що для них це нова нормальність”, — зазначає координаторка Ірина Гищук. 

До школи-табору приходила мама-франківчанка з двома малими дітьми (4 і 6 років). У грудні вона стала вдовою, бабусь, дідусів вони не мають, тому жінка бере із собою дітей на кілька робіт. 

“Це ж ненормально. І жінка їде з глузду, і діти їдуть з глузду. Якраз від таких проблем, на мою думку, держава самоусунулась”, – говорить координаторка.

Ірина Гищук хоче, щоб в Україні таких таборів було багато. Зараз вона шукає фінансування на інші групи, на літні, денні та наметові табори. 10 днів у лісі серед скель — це можливість переключитися на шматок нормального дитинства. 

“Насправді в нас дуже вдячні батьки, класні сім’ї, діти прикольні. Це просто люди, які опинилися в таких обставинах, і їм потрібна допомога, — витираючи сльози, продовжує розмову Ірина. — Навіть коли діти від нас їдуть, батьки кажуть, що дитина не хоче повертатися додому через табір. Я тішуся, що їм Франківськ запам’ятається не тільки тим, як вони сиділи й чекали, коли ж повернуться додому, а й тим, що для них це був певний період в житті: коли вони жили, насолоджувалися, бігали, бавилися”, — додає координаторка. 

Тут, мов кіт, Єгор прорвався до обіймів Ірини. 

  • Ти шпіон? Ти їв, Єгор? — запитує жінка.
  • Чотири печеньки, — гордо відповідає.
  • До-о-о-о-бре, —  немов дякуючи, промовляє Ірина.

Жінка далі продовжує: “У Японії є поняття ікігай, яке складається із чотирьох чинників: ти робиш те, що ти любиш, ти робиш те, що ти вмієш, це потрібне людям і ти за це отримуєш гроші. Я знайшла свій варіант ікігаю”.

“Хто любить Київ?”

Після малювання фарбами та перекусу діти хвостиком спустилися сходами на перший поверх. Звідти вони пошкандибали на подвір’я 5 школи, де викладачі підготували їм квест.

Дітей, які пробігали, мов справжні спортсмени, поділили на чотири команди. Кожна з них мала своє завдання, за які можна отримати суперпризи. Несподіванка — це найкращий спосіб здивувати дітей та потішити. 

“Вжууууууууух- скккккрррррр-ффффффффффшшшшшшшшшш-шш-ххххх” — повітря шоковане від активізму дітей школи-табору, які ніби включили четверту передачу. 

“Діти дуже багато бігають. Ми в якийсь момент зрозуміли, що для активних ігор вихователі їм не потрібні. Коли ми самі хочемо з ними побігати, включаємось, але тоді вони нас залучають у свою атмосферу, а не ми їх”, — розповідає координаторка Ірина Гищук.

На шкільному подвір’ї пройти неможливо: усюди діти. Поміж відгомін дитячих голосів на вулиці ледь-ледь чутно здалека: “Ой у лузі червона калина по-о-о-хили-и-и-ла-а-а-ся-я-я-я-я…”. Пішовши на звук, чую, як від землі до шкільних стін прорізується: “А ми ту-у-ую-ю-ю червону калину підіймемо-о-о-о-о-о-о-о…”. Здається, це їхня улюблена пісня.

“У нас є така гра: вони сідають в їдальні за стіл і починають голосувати: “Хто любить Київ?”. Звісно, ж усі люблять. Підіймають руку. “Хто любить Харків?” Те саме. Я думаю, що частина дітей почула такі міста, про які раніше й не чули. Це круто, бо це їх єднає”, — каже Ірина.

“Ми в бункері, бо на нас падає бомба”

Шкільне подвір’я заливається дитячим дзвінким сміхом. Тут малеча щойно завершила квест. Усі чемно, один за одним, мов гусачком, вишикувались у ряд своїх команд. У результаті дві команди перемогли й отримали солодощі. 

Єдиний чоловік у команді, вихователь Денис Квасов, має три роки досвіду роботи з дітьми. До широкомасштабного вторгнення він виготовляв меблі, а ще раніше працював з дітьми.

“Я робив індивідуальні меблі з масиву дуба. Вони не дуже дешеві. Зараз люди про них узагалі не думають, тому я шукав, чим зайнятися. Спочатку волонтерив, намагався бути корисним, як і всі, потім Марта розказала мені за цей проєкт, і я вирішив приєднатися”, — розповідає Денис Квасов.

Вихователь тут свій ресурс не віддає, а навпаки — поповнює. Коли він працює з дітьми, то заряджається енергією. У нього є два способи відпочинку: піти в гори або побавитись з дітьми.

Денис Квасов каже, що діти не часто, але в деяких моментах розказують про свій досвід. У них є травма, однак вони не проявляють її. 

“Сьогодні, граючись під бетонними столами у школі, я почув такі слова: “Ми в бункері, бо на нас падає бомба”. Це мене ошелешило, адже гра була цілком позитивна, а вони її порівняли з тими подіями. Діти усвідомлюють, що це не гра, а реальність”, — додає вихователь.

Після насиченого квесту малеча неспішно покрокувала до їдальні.. Далі розпочинається їхній особистий, такий знайомий квест — зустрітися з батьками.

(Не) дитячі обійми

Сквер “На Валах” враз оживає дитячим сміхом. Тут, на різноколірному дитячому майданчику, учні школи-табору “Кам’яниця.Вільна”, захекуючись, творять нову атмосферу. 

Позаду майорить декілька постатей — мами й тати поволі підходять до дітей. Ті не можуть набавитись. Слідкуючи за ними, батьки згуртувались в одну бульбашку і розпочинають ділитися власними історіями: чи то за день, чи то починаючи від 24 лютого.


Віталій Бомко, батько Захара, — представник громадської організації “Еталон”. Із сім’єю переїхав з Києва до Івано-Франківська. Саме звідси родом дружина. 

“Ми маємо ще тримісячну дитину, тому Захарові вдома сумно. У цю школу-табір Захара записала жінка. Він дуже захоплюється тим, що його тут навчають радіти простим речам. Я ні разу не чув, щоб тут був якийсь булінг чи знущання. Він кожного ранку із задоволенням іде сюди. І кожного разу, коли я приходжу його забирати, він каже: “А чого ти так рано сюди прийшов?”. Помітно, що тут займаються дітьми і вкладають свою душу”, — ділиться батько Захара.


Олена Муравйова — мама шестирічної Софії. Вони із Чернігова. Виїжджали звідти під обстріли після 20-денного перебування в місті. В Івано-Франківську були знайомі Олени і вільна кімната.

“Я побачила оголошення в телеграм-каналі і зареєструвалася. Зрозуміла, що дитині потрібне спілкування, адже вона була ізольована  практично місяць у бомбосховищах, без спілкування. Їй тут дуже подобається. Вона дружить з викладачами, носить цукерки. Розповідає про те, де вони були. Це дуже потрібно дитині: погратися, побігати, поспілкуватися. Я бачу, що вона дорослішає”, — каже Олена.

На дитячому майданчику, в одній з карусель, набирає обертів донька Олени Софія. Вона, зненацька підслухавши розмову, розпочинає бесіду.

  • Мам, шо ти єй гаваріш?
  • Про тебе, — відповідає Олена.
  • Ти січяс раскажеш всє маї сікрєти? — не дочекавшись відповіді, дівчинка біжить далі.

Олена розповідає: коли Софія сумує, вона хоче до бабусі, додому. Внаслідок цього в неї швидко змінюється настрій. Тут навшпиньки підкрадається юна красуня і дзвінко вигукує: “Я уже нє хачю. Я прівікла тут”.

Мама Олена, дивлячись на свою дівчинку, завершує: “Маленьким українцям потрібне спілкування. Це дуже класний проєкт, який дає можливість дітям не забувати, хто вони є”.

Ініціативність = організація

Неурядова громадська організація “Кам’яниця Австрія” до війни  займалася архітектурним питанням — захистом та відновленням унікальної будівлі в Івано-Франківську, готелю “Дністер”. 

Головна координаторка школи-табору “Кам’яниця.Вільна” Марта Кондрин каже: коли почалася війна, організація захотіла розвивати освітній напрям.

“Ми побачили, що є чимало нових людей, школи закриті, батьки намагаються знайти роботу і не мають з ким залишити своїх дітей. Вони нові в місті. Діти сидять удома. У цьому є велика проблема, тому ми вирішили об’єднатися з іншою ініціативою — організацією “GoЙra” Ірини Гищук”, — розповідає Марта Кондрин. 

Опісля познайомилися з американською організацією “Корпус милосердя”. Їхній донор запропонував виділити гроші на освітні проєкти. Так активісти отримали грант і вже 1 квітня відкрили школу-табір “Кам’яниця.Вільна” з двома менеджерками та трьома наставниками.

Команда спрацювалася вже в перший день.  

«У нас було таке враження: “Ми справді щойно познайомились? Так взагалі буває?”. Коли ми всі тут знайшлись, я в перший тиждень роботи зрозуміла, що не прочитала жодної новини. Тепер все вирівнюється: ми вчимося жити, розуміючи наші реалії. Я за ці три місяці війни познайомилась з такою кількістю людей, з якою не була знайома десь за останні 10 років. Це дуже дивний і страшний час, який зараз нам відкриває багато людей, можливостей, і розуміння того, хто ми є і що ми робимо», — додає вихователька Олена Манів-Головецька.

Проєкт розрахований на 3 місяці. Діти потрапляють до школи-табору за списком заявок. До того ж відбувається ротація діток: хтось перебуває два тижні, а хтось місяць. Коли звільняється місце, координатори телефонують наступним зареєстрованим батькам.

Спочатку було складно знайти приміщення в Івано-Франківську, адже всі школи зайняті для гуманітарної допомоги, а вимоги були такі: великий світлий простір з бомбосховищем. 

“Ми маємо великий потік дітей і бачимо, що фінансові можливості в нас обмежені. Хотілося б узяти їх більше, тому зараз говоримо ще з іншими донорами і грантодавцями, щоб добрати дітей. Нині їх є близько 30”, — ділиться головна координаторка Марта Кондрин і додає: “Наша назва розшифровується так: кам’яниця — це наша будівля; вільна — вільний графік та вільний метод навчання”.

Чернігів, Харків, Київ, Ірпінь, Краматорськ, Запоріжжя, Дніпро, Слов’янськ — цей список тільки поповнюватиметься. “Кам’яниця.Вільна” справді вільна. 

Насамкінець діти по одному прибігають обніматися. В голові чую: “Скррр-ррр-р-рр-рррррр”. Ні, це я собі візуалізую хрускіт своїх ребер від зовсім (не)дитячих обіймів. А хіба є в людини щось недитяче? Мабуть, ні. Зараз особливо важливо зберегти в собі цю дитинність і дозволяти в ній розчинятись, як це роблять діти з “Кам’яниці.Вільної”.

Поки ми готували матеріал, школа-табір “Кам’яниця.Вільна” переїхала в приміщення за адресою: вул. Шевченка, 57 (молодіжний центр Paragraph).

Журналістка та фотографиня: Уляна Сторощук

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери