“Незрячим потрібні рівні умови, а не пільги”

13 листопада у світі відзначають Міжнародний день незрячих. Стільки таких людей є в Україні, точної статистики немає, за різними даними це приблизно 100 тисяч осіб. Таку інформацію опублікували на сайті Третя після опівночі.

Ми поспілкувалися із засновницею організації Fight for Right (Боротьба за права) Дарією Коржавіною та історикинею тифлопедагогіки Юлією Патлань щодо безбар’єрності в Україні.

Дарія займається журналістикою та виховує дочку, не бачить від дитинства.

Серед дискримінації вона виокремила таку, що виникає з доброти. Дарія описала це випадком з університету, коли викладачка хотіла зарахувати їй залік просто так, бо дівчина незряча…

Створіть рівні умови…

Багато моїх колег та колежанок з організації поділяють мою позицію, що пільги — вчорашній день. Не треба говорити: якщо не надаєте пільг чи скасовуєте їх, то ображаєте людей. Потрібно створити рівні умови, дати змогу працювати. Це запит від багатьох, зокрема від незрячої молоді. 

Щороку для журналістів організовують тренінги про те, як писати, і тільки настає день незрячих, людей з інвалідністю, то в нас знову всі інваліди, бідні або герої, бо виживають. Я не виживаю, а живу. Мені не треба пільг на проїзд, я хочу умов, щоб могла платити.

Країна більше втрачає від того, що нас не беруть на роботу, бо ми можемо вкладати в економіку країни і давати державі, а не просто користуватися пільгами.

Треба хотіти…

Варто зазначити, що можливостей стає дедалі більше. Коли ми говоримо про необлаштованість робочих місць чи про нерівні умови, відкрите небажання роботодавця брати на роботу — це одна річ, інша полягає в самих людях. Треба хотіти і шукати можливості, хто не хоче — шукає відмовки.

Я приходила зі своїми проєктами. Роботодавець має бачити, що ти можеш запропонувати. Багато незрячих здобули декілька вищих освіт, але на роботу не пішли. Одне — якщо тебе не беруть, інше — якщо ти й не шукаєш.

Вважаю, що інтернати потрібно закривати

Я вступала до університету після закритого інтернату і знаю про що говорю, коли кажу, що їх треба закривати. У 18 років я вийшла в цей великий світ і не розуміла, про що говорять мої ровесниці, бо не читала тих книжок і не дивилася тих серіалів, що вони. Коли ти ростеш у закритій школі, то налагоджувати комунікацію важче. 

В університеті я перейшла в паралельну групу, бо мені з ними легше було спілкуватися. Університет — це не лише лекції, а й взаємодія з одногрупниками: погуляти, випити каву. Інколи ця комунікація не вдавалася. 

Люди виростають у закритому світі, 24 години варяться в казані поміж своїх. Я ходила на вихідні додому, а були люди з інших міст, які в інтернаті проводили весь час. І от 18 років ви живете від канікул до канікул у замкненому просторі, а потім виходите у світ…

Якщо порівнювати з іншими країнами, то державної політики щодо інклюзії в нас немає. Учителі не знають, як працювати з дітьми з інвалідністю, тому інтернат вважають найкращим рішенням, бо там є спеціалісти. 

До безбар’єрного середовища ще далеко

Люди з інвалідністю тривалий час були відірвані від світу. Суспільство не знає, як поводитися з нами, а ми не знаємо, як поводитися із суспільством.

У нас половина труднощів у головах людей. Хтось вважає, що нормально поставити автомобіль серед дороги, де тактильна лінія. У нас водії маршруток вважають, що нормально зупинятися, щоб люди просто виходили в стіну і протискалися боком.

На жаль, до безбар’єрного середовища ще далеко, але ми йдемо до цього, я бачу зміни, бачу, як було років 10 тому і як є тепер. Змінюється свідомість суспільства та його ставлення.

“…відчутний брак контенту, заходів, програм”

Історикиня тифлопедагогіки Юлія Патлань розповідає, що великою проблемою для незрячих є брак навчальних програм, курсів, недоступність вебресурсів. За останніми дослідженнями, більшість платіжних терміналів та порталів держпослуг недоступні. 

“Я б ще згадала відсутність або брак фахівців з орієнтування і мобільності в місцевих громадах. Це спеціалісти, які навчають незрячих орієнтуватися в просторі і самостійно пересуватися з допомогою орієнтувальної тростини. Сюди ж додамо дуже дорогу тифлотехніку, дисплеї Брайля, смартфони, на які встановлюють спеціальні програми-скрінрідери, які озвучують для незрячих вміст та послідовність дій. Згадаймо про відсутність українських голосів для скрінрідерів, їх лише останні декілька років розробляють незрячі ентузіасти, а державної підтримки на це все ще замало або немає. Ну й наостанок: великою проблемою є пересування вулицями міст та сіл, недоступність аптек, медичних закладів, послуг супроводу тощо. Щодо культури, то тут відчутний брак контенту, заходів, програм для дорослих людей”.

За словами Юлії Патлань, суспільство у світі та в Україні стрімко вчиться взаємодіяти з людьми, які сприймають світ не візуально. Пристосування відбувається здебільшого через тифлотехнології, тифлотехніку, комп’ютерні технології, впровадження принципів доступності й універсального дизайну в архітектурі та інформуванні.

Яку лексику вживати?

Юлія Патлань радить запитувати незрячу людину, як до неї звертатися.

«Є люди, які наполягають, щоб їх окремо або у складі умовної спільноти називали незрячими, а хтось спокійно поставиться й до слова “сліпий”. Але загалом слово “сліпий” вважають більш неприйнятним або образливим, ніж слово “незрячий”. Насамперед важливою є ваша спокійна і привітна інтонація, готовність до спілкування і надання допомоги»,— каже експертка.

Журналістам, чиновникам, публічним особам історикиня рекомендує вживати “людина з інвалідністю”, “людина / особа / дитина з порушеннями зору”, “незрячий / незряча людина”.

Вирази “інвалід по зору”, “людина з вадами (зору)”, “людина з обмеженими можливостями”, “людина з особливими потребами”, “людина з інклюзією”, “інклюзятко” тощо є дискримінативними і ненормативними в Україні.

«Лише в Законі України “Про освіту” збереглося поняття “особливі освітні потреби”, яке поширюється не лише на учнів з інвалідністю, а й на біженців, переселенців, учнів, які нещодавно почали вчити мову, учнів з певними порушеннями, які не мають інвалідності тощо», — додає Юлія Патлань.

Журналістка: Ірина Блаженко

А щоб у твоєму житті було більше Глуzду — підписуйся на нас у телеграмі чи вайбері.