Павло Рибарук: “Інколи здавалося, що через трембіту я дзвоню додому”

Павло Рибарук навчався в Києво-Могилянській академії за спеціальністю англійська філологія. На бакалавраті готував проєкт на програму освітніх грантів Fulbright Graduate Student Program. У пригоді хлопцю стала праця та дослідна база його діда. Проєкт Павла про етноекологічні технології високогірного аграрного господарства на Гуцульщині. Після закінчення університету він переміг у конкурсі. У рамках програми є змога податися на бакалаврат, магістратуру, докторантуру чи річний проєкт для навчання в американському виші. Так Павло потрапив у Штати.

Чому Павлові обмежили в’їзд у Штати?

За умовами програми учасники обирають університети, які були б їм комфортні, але вирішальне слово за Fulbright. Зважаючи на специфіку проєкту Павла, оптимальним для нього був Університет штату Східний Теннессі в місті Джонсон.

“У них є ресурси, нема радянського минулого і пустої теорії”,  —  відгукується про навчання Павло.

В університетах, які спеціалізуються на вивченні гір, є  аппалацькі студії, що поділяються на два відділи — етномузикологію та теорію, де вивчають місцеву літературу. На тиждень могло бути 3-4 пари. 

У групі Павла значна частина — студенти віком понад 50 років. Кожен з них працював над поліпшенням самодостатності свого регіону.

“В Америці чимало майбутнього, але багато чого із цього в себе дома я не хотів би”,  —  ділиться спостереженнями Павло. 

Програма націлена на те, щоб студенти втілювали здобуті знання вдома. Згідно з умовами навчання, Павлові на два роки обмежили в’їзд до Америки.

Шматочок України в подорожах

Усі заощадження зі стипендії програми Павло витрачав на подорожі. За два роки він устиг побувати в Мексиці та Перу. 

Ділиться, що такий досвід дав змогу побачити, у яких екстремальних умовах живуть люди та до якої винахідливості вдаються, аби вижити.

“У Перу цієї зими я побачив умови, здавалось б нелюдські, але тутешні знаходять можливості не лише виживати, а й жити”.

Одного разу орендованою машиною Павло з компанією застрягли посеред пустелі з однією пляшкою води. Їх визволив місцевий індіанець.

“Він там уже роками займається тим, що витягує таких дуріків, як ми, що непридатними для цього машинами їдуть через пустелю”.

Ділиться Павло і про гори. Каже, що на відміну від наших американські більш доступні, туди значно легше добиратися, хоча висота та сама.

“Уяви, що можеш машиною доїхати на вершину Говерли”.

У всіх цих подорожах біля Павла була трембіта. Щоб переправити її, він разом із другом з водопровідних труб сконструював щось схоже на базуку, а щоб не побити її в дорозі, напхав у ці труби футболок. Цей тубус він усюди брав із собою. В аеропорту трембіту перевіряли по два рази, канат, що скріплював цю конструкцію, був обвішаний ярличками різних інстанцій.

“Обмін культурами має бути трансформативний, а я не знаю, як ще можна достукатися до людей, які так далеко. Інколи здавалося, що через трембіту я дзвоню додому. Граю собі отак десь, то, може, й дома чути”.

З інструментом Павло вирушив і до Мексики, та в дорозі мав неприємну пригоду. У Чикаго хлопець на кілька хвилин вийшов з автобуса, а коли повертався, водій перед його носом зачинив двері, пояснивши, що виходити, коли вже зайшов, не можна, і сказав, що вони рушають. Павло не здавався і, вчепившись за дзеркало автобуса, проїхав кілька метрів, поки охорона автостанції їх не спинила. Він отримав безкоштовний квиток на наступний рейс, проте його речі та трембіта помандрували без нього. Речі вдалось повернути, а трембіту по дорозі до Індіанаполісу десь вивантажили, бо на ній не було маркування. Павло намагався з’ясувати в автостанції, де вона, але повернути її так і не вдалося.

“Пояснили, що треба було швидше подзвонити, бо, якщо вчасно не звернутися, усі речі за певний час відправляють на благодійність. Тепер якась американська дитина має гадати, що то їй за подарунок такий трапився”.

На роздоріжжі

Попереду ще онлайн-захист роботи. Поки що Павло планує залишатися на полонині поряд з рідними, документувати старих людей та продовжувати справу діда. Проєкт, з яким подавався на навчання в Америці, хлопець втілюватиме у своєму регіоні. 

Дід Павла — кандидат фізико-математичних наук, у його доробку є книга з фізики, кандидатська про подвійний сплав металів та докторська про потрійний сплав металів, якої він ще не захистив. Тепер разом із внуком хоче придумати “таємні плани”, як можна це реалізувати. 

“Я вперше в житті бачив, як він плакав, коли згадував старі часи та свої роботи. То одне, коли біля тебе дівчина плаче і ти можеш її обійняти та заспокоїти, а інше, коли дідусь. Тоді поряд з ним ти сам хочеш стати дідом”.

Павло багато пише. Коли він вчився в Києво-Могилянській академії, то модерував поетичні вечори від ГО “Аденда”. Хлопець досі співпрацює з ними. У рамках проєкту “Онтологія американської поезії” вони перекладають тексти, яких немає українською. Нещодавно вірші Павла та тексти його батька, отця Івана Рибарука, увійшли в альбом Аліни Паш. 

Під час перебування в Америці, подорожей та усамітнення в Павла назбиралося чимало творів.

Через коронавірус усе навчання відбувалося онлайн. Павло може на пальцях двох рук перерахувати, скільки разів він був в університеті за весь цей час. Хлопець вирішив сконцентрувався на внутрішньому світі та відчутті тіла й почав інтенсивно займатися йогою, щодня бігав по 10 км до річки.

“Лягав у річку, ноги на каміння, руки назад — і річка тримає в невагомості. Так можна затримувати дихання. У мене було найбільше п’ять з половиною хвилин без повітря. Серце уповільнюється, і ти ніби в ембріональному стані перебуваєш”.

Павло абстрагувався від світу та будь-якого спілкування. Розповідає, що за той час навіть виробилася відраза до соцмереж. Той період він присвятив розвитку: навчанню, спорту, написанню нових текстів. Проте тепер цей режим збився. 

“Хочу знову відновлювати, бо нам, дідько, ще багато-багато бути людьми”.

Інтерв’ювала Оленка Гелетюк
Над текстом працювала Іра Блаженко

А щоб у твоєму житті було більше Глуzду —підписуйся на наш телеграм-канал.