Від Миколаєва до Коломиї, від Києва і аж до Нью-Йорка — історії українців поперепліталися. Війна викреслила всі плани. Дехто занотував свої думки та емоції 24-го рік тому і сьогодні та поділився ними з ГЛУЗDом. Далі — щоденники віри, розпачу, надії, терпіння, обіймів та сліз. 24 лютого 2022-го та рік потому.
Ганка Смірнова:
24 лютого 2022.
Київ, Макарівський район.
5:22. дзвінок. мама. війна. рюкзак. кіт. тремор. машина. батьки. перший звук винищувача. люди. колапс на дорогах. дача. новини. не вірю. страшно.
це сон?
заклеїли вікна. гучно, темно, холодно. літаки.
сподіваюсь, скоро кінець?
страшно. ненавиджу їх. хочу помитися гарячою водою. ліхтарі. свічки. мама і тато поряд. шукаємо їжу. гучно. хочу в своє ліжко. немає зв’язку. хочу додому. не можу спати. трясе дім.
сподіваюсь, скоро кінець?
добуваємо воду. коли це закінчиться? смачно. гучно. страшно.
хто я?
вбили людей в сусідньому селі. знову страшно.
це взагалі закінчиться?
нас можуть вбити. вибухи. сміх. ненависть. сльози. обійми. машина.
чи повернемось ми додому?
Коли все почалося, я була вдома, у Києві. О 05:22 ранку подзвонила мама, сказала, що почалася війна: “Збирайся і їдь до нас”. Я забрала свого кота і поїхала до батьків під Макарів. Там на третій день почалися бойові дії. Бомбили поряд. Дім трясло. Ночі пересиджували в підвалі. Нас відрізали від світла, води, опалення, зв’язку. Ми прийняли всіх, хто встиг приїхали до нас, тому 30 осіб просиділи там два тижні. Коли стало безпечніше, диверсанти почали ходити по домівках і стріляти людей. Ми виїхали на захід країни.
24 лютого 2023.
Нью-Йорк.
Війна триває. І попри те, що я зараз не вдома, вона завжди зі мною.
Я досі не повернулась до тієї дівчини до 24 лютого минулого року. Вона залишилась десь там. Її “русский язык” став мені огидним. Її аполітичність здається тепер такою наївною, а за її заплющені очі мені соромно. Тому я думаю, що вона навряд повернеться.
Я більше не планую, не вірю в плани. Але якби дивно це не звучало, вірю в майбутнє.
Багато злюсь, особливо, коли чую і бачу тут росіян. А ще не можу терпіти різких і гучних звуків, метро, сирени, мотор, літаки. Мене розриває зсередини. Досі.
Іноді я заходжу в кафе, і мені здається, що це гра, симуляція, де люди грають в життя, начебто роблячи свої справи, наче вечеряють і ведуть small talking. Такі поверхневі, без змісту.
Пекельні емоції рухаються по колу. Злість, спокій, ненависть, гумор, сум, вигорання, пригнічення, загорання. Надія… Надія… Надія.
Багато в що я більше не вірю, але вірю точно в наших бійців, наших людей і волонтерів.
Тепер місія одна — зробити все, що особисто можу я, щоб це пекло закінчилось і більше ніколи не повторилось. Якщо моя мова може вплинути на це хоча б на 1 %, то буде зроблено. Якщо мій донат навіть з 10 грн може допомогти, значить буде зроблено. І все буде зроблено, сказано, знайдено, куплено, навіть якщо це здається неможливим. Бо немає більше такого слова, як неможливо.
Мрію обійняти близьких, маму першу, повернутися додому і закричати: “Перемогааааа!”.
Світлана Вербицька:
24 лютого 2022.
Миколаїв.
23 лютого, після роботи, я поїхала на іншу роботу — працюю на доставці. Вечір був чудовим. Купу замовлень, команда із шаленим вайбом. Закінчили роботу о 2-й ночі, та вирішили ще випити пива колективом за свято.
Підійшов Руся і каже, що не буде пити, бо до нього дійшла інформація, що сьогодні вночі щось буде не добре, й треба збирати тривожні валізи. Ми лише посміялися із цього, бо навіть не думали, що в наш час реально може бути щось типу війни.
Я розвезла всіх, та приїхала додому десь о 03:30 24 лютого. Лягла спати. А вже о 5-й прокинулась від того, що дім тремтів від вибухів. Я підірвалась, моя молодша сестра та подруга вже збирали необхідні речі. За вікном літали літаки. Було велике зарево неподалік нашого залізничного вокзалу. Війна почалася.
Ми з дівчатами зібрали документи й речі і пішли до машини. Я залишила її на парковці, неподалік від дому. Вийшовши на вулицю, ми були трохи шоковані. Купу людей біля банкоматів, шалені черги на заправках. Місто ожило вже о 5-й ранку. Вирішили їхати в сторону дому. Я не йшла на роботу, а поїхала забирати бабусю з міста. Тоді ще здавалося, що в селі буде безпечніше. О 9-й ранку по трасі Миколаїв-Херсон уже були шалені затори. До бабусі мені треба було їхати 30 кілометрів. Цей проміжок можна здолати за 20 хвилин, та того дня я простояла в заторах 4 години. Мені здавалось, що весь Херсон виїхав. Стільки людей та машин із Херсона я ще ніколи не бачила в Миколаєві. Люди були налякані. З купою речей прямували на захід України. Тоді ще я думала: “Навіщо так багато речей? Це ж на декілька тижнів. Нас просто лякають”. Забравши бабусю в село, я вирішую їхати назад в місто. Та бабуся мене дуже просить залишитись, не їхати на ніч. Так я залишилась…
Наше село, яке на екваторі Херсонської та Миколаївської областей, одразу після окупації Херсона почали періодично обстрілювати. Орки дійшли до нас, привезли всю можливу техніку, поставили блокпост й окуповували території. Всі сиділи вдома, боялися вийти навіть на подвір’я. Потім обстрілювали Миколаїв. Ми були між двох вогнів. До нашого села припинили доставляти їжу в магазини, знесли водонапірну башню, перервали електричні дроти, заглушили зв’язок спеціальним обладнанням. Відірвані від світу…
З кожним днем усе гірше. Ми були на подвір’ї, коли почули звуки снарядів вдалині. Батько крикнув: “Усі в хату!”. Ми забігли, посідали на підлогу. Моя старша сестра пригорнула малого сина до себе. У мами почалась істерика. Через декілька хвилин забігають хлопці до хати з криками, щоб ми вибігали з дому, бо димить стріха. Перший приліт у село — і в наш будинок, пошкодили дах.
Перші дні без світла та води, але потім закінчився хліб, поставок продуктів не було. Почали смажити коржі. Спілкування по телефону було мінімальним. Зв’язок весь час блокували. Наші розмови з друзями та знайомими тривали 3 хвилини на день або навіть на два дні. Телефони заряджали від генераторів.
Через декілька тижнів такого життя люди почали виїжджати із села. Але тут було не все так просто. Орки не випускали та не давали заїхати. Дороги замінували, відслідковували рух усіх автомобілів.
Люди з дітьми тікали від вибухів до міста, але вони навіть не доїжджали до блокпосту, як русня відкривала вогонь. Чоловік намагався врятувати свою маму. Вони їхали через поля до сусіднього села. Йому прострелили ноги, а матір убили. Хлопці везли хліб, незважаючи на загрозу. Їжу перехопили москалі, а їх забрали в полон.
Згодом наші “визволителі” вирішили зробити нам подарунок. Ми лягли спати в одній кімнаті. Мама на ліжко, а ми з малою спали на підлозі. О 4:00 підриваємось від сильного гулу та звуків розбитого скла. Вакуумна бомба. Я ніколи не забуду ту ніч. Стелі сказали до побачення. Всі вікна повилітали. А ви розумієте, що таке дім без вікон в кінці зими? Холод, сирість, ще й орки бродять під домами. Я нікому не побажаю бачити в такому стані, як бачили ми в ту ніч, свою матір…
24 лютого 2023.
Коломия.
Минув рік.
Рік від того дня, коли я прокинулась від вибухів за своїм вікном.
Рік, як я лишилася рідного дому та близьких людей.
Рік, як я відчула на собі слово “війна”.
За цей рік я пройшла непростий шлях реабілітації.
У перші декілька місяців не могла уявити, де я буду. Не уявляла і те, як жити далі з усім, що залишили по собі в моїй голові перші дні війни. Звуки вибухів, мабуть, ніколи не покинуть мене. Моє тіло до сих пір поглинає ступор, коли біля мене може бахнути повітряна кулька або щось голосно падає поряд.
Я працюю в благодійній організації, і мені час від часу приходиться спостерігати за людьми, яких евакуювали із зон бойових дій. Для мене це також є одним з нестерпних душевних болів. Кожного разу, як бачу цих людей, то згадую, через що я пройшла.
За цей рік я побачила найслабшу та найсильнішу версію себе. Так, я бачила те, що не побажала би бачити іншим. Так, я пережила те, що багатьом було б не під силу. Я була і є максимально дотичною до цієї війни. І це завжди буде зі мною.
Але я зрозуміла багато чого. Сидіти склавши руки — це точно не позиція справжнього українця чи українки, тому:
- я була волонтером;
- я працюю в благодійній організації;
- я роблю донати;
- я навчилася правильно підтримувати людей;
- я займаюся саморозвитком;
- і якщо треба буде, то я “піду туди”.
Саме за цей рік зрозуміла, що війна в країні триває вже 9 років, але ми того не бачили і не приймали, як мали б, бо не були дотичними. І я гадаю, що саме за це ми зараз платимо життями та долями. Якби тоді ми всі просили так зброю, як зараз, мотивували хлопців, як зараз, донатили, як зараз, думали про війну, як зараз, то російську агресію можна було б задушити ще на початку. Але всі починають щось робити, коли проблема вже дихає в спину або взагалі стоїть поруч з тобою.
Буде звучати грубо, але я з кожним днем все більше розумію, що війна стосується лише тих, хто реально щось втратив чи чиї близькі є прямими учасниками цієї війни.
Я завжди намагаюсь оптимістично дивитися на це життя. Але якщо взяти до уваги наш народ на початку війни та зараз, то я дуже розчарована. За цей рік я пройшла сльози, розпач, стрес, депресію, відновлення, прийняття, гордість, віру та часткове розчарування.
А якщо проводити паралель “Я в лютому 2022 — Я в лютому 2023”, то можу сказати, що я виростила в собі ненависть нереальних масштабів до всього, що хоч якось пов’язане з руснею. Я зрозуміла, що війна триває не для всіх українців. Я зрозуміла, що за рік я стала сильнішою та дорослішою на десяток років. Я зрозуміла, що треба більше віддавати, робити добро та підтримувати. Я зрозуміла, що треба цінувати близьких людей та більше приділяти їм свого життя. Я зрозуміла, що наша перемога буде найближчим часом, бо ми молимося за неї кожного дня. Я зрозуміла, що кожного дня необхідно дякувати людям, які боронять наше життя ціною власного. І найголовніше: я зрозуміла, що треба вірити в себе.
Олена Потієнко:
Київ.
24 лютого 2022.
23 лютого я поховала бабусю. 24 ми встали о 6:00, щоб погуляти із собакою. Солодко потягнулися. Мій хлопець узяв телефон і каже: “Лєна, почалось…”. Підійшов до вікна, відкрив його, і ми почули вибухи. Гриміло дай Боже.
Моєму синові тоді було 5 років. Ми зібралися за 40 хвилин. Виїхали рівно о 6:40. Паша був розгублений, тому він носив речі, а я їх складала. Поїхала я, хлопець, син, собака і хамелеон. Нікого не залишили.
Я була єдиним водієм, бо добре знала дорогу України (багато разів бувала у відрядженнях), тому ми доїхали до Чернівців за один день. Мені всі казали: “Вау! Як так швидко”. Я просто знала, як їхати. Ми оминали всі великі міста, мало говорили, слухали музику, харчувалися поминальною їжею.
Пізно ввечері, десь біля 21:00, нас прийняв мій друг у своєму будинку в Чернівцях.
“Ми з Костею, Пашею, Леопрелесть та Хакутом змогли виїхати з Києва. Зараз у Чернівцях. Молимося і розмірковуємо про подальші дії”, — перший фейсбучний пост за 24 лютого.
Ми в Карпатах та в безпеці. Батьки, друзі — ні. Вони в Києві. Вчора пішов Паша. Я його проводила, обійняла, заборонила не повертатися, бо гірше буде (ви мене знаєте, це не порожні погрози).
Пів року я прожила в Коломиї. Ми там залишилися, бо для сина це був шматок його світу через подругу із садочка. Я багато волонтерила, знайшла роботу, робила проекти для допомоги з працевлаштування ВПО. Коломия для мене зараз є рідним місцем.
Живемо далі, але вже поряд немає улюбленого “нитіка”, якому потрібно бути максимально корисним і який пішов добровольцем. Чекаю на закінчення війни.
Щось мене накриває. Я понию, а ви мене підтримаєте, добре?
1) батьки та дідусь у Києві, не спускаються у притулок і не планують їхати, а сьогодні написали, що, можливо, їхній район будуть обстрілювати;
2) дідусь на тлі того, що відбувається, зовсім втратив зв’язок з реальністю і став недієздатним;
3) Паша в ЗСУ;
4) тільки вилікувала собаку від однієї болячки, як у нього почалося нетримання сечі. У квартирі з трьома дітьми — це капець;
5) Саша — моя дорога кума з доньками та мамою — все ще під Блиставицею, і немає варіантів її витягнути;
6) сьогодні до мене знову постукав гіпертонічний криз — 170/110;
7) повертається ангіна: температура і горло.
Здається, організм вичерпав запас міцності. Залишилося тільки, щоб коліно зі спиною знову запалилися. Ниття таке собі, багатьом набагато гірше. Але вибачте мені за таку розмазню. Ми вистоємо! Слава Україні та її захисникам!
Коломия.
24 лютого 2023.
Не ділитимуся спогадами.
Їх багато, ці 700 км і цей день я пам’ятатиму завжди, але багато ж і досягнень.
Ми з Костею:
1) Живі? Так!
2) Повернулися додому до рідної квартири? Так!
3) Чи стали бандерівцями та націоналістами? Так!
4) Відкрили нове рідне місто Коломию? Так!
5) Чи обросли новими друзями, знайомими, зв’язками? Так!
6) Відмінний садок та робота? Так!
7) Навчилися тримати техніку завжди зарядженою, а машину завжди заправленою? Так!
Багато буденності та невизначеності. Є таке. Але буденність означає жити життя, а впливати на невизначеність ми не можемо.
Тому віримо в Сили Оборони! У чарівні здібності стукати та достукуватися до нашого уряду! До Зеленського, Залужного, Буданова та дядька Діми.
І живемо тут і зараз.
Інакше навіщо це все?
Журналістка: Уляна Сторощук
Дизайн із використанням світлин Костянтина Ліберова
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
