ГЛУЗД

“Пам’ятаю, як тато йшов на війну. Я тоді була ще зовсім дитиною. Він узяв мене на руки і почав підкидати. Відправляли його з важким серцем, ми тоді дружно стали біля нього і гірко заплакали. Мама залишилась одна із чотирма маленькими дітьми…”

Але про це згодом.

У моєї бабусі Василини нелегкий характер, вона завжди досягає поставленої мети, попри це терпляча та не показує своїх емоцій, а ще вона любляча. У неї з глибокими зморшками овальне обличчя, коротке сиве волосся, що ледь-ледь звивається, та проникливі карі очі, у яких ховається відблиск минулого. За своє життя бабуся пережила і голод, і війну, та змогла не просто вистояти, а й досягти певних висот. 

Я завжди любила слухати її історії. Зазвичай вона їх розповідала за спільним заняттям, таким як лущення гороху чи чищення картоплі. У деякі історії складно повірити, здається, що такого бути не могло. 

Пустіть діточки, це я, ваш тато

Я народилася в маленькому селі Ганьківці, що на Снятинщині. Нас було четверо в батьків: троє дівчат і один хлопець, я наймолодша. Тепер мені 83, залишилася ще сестра Марія. Не люблю згадувати своє минуле, бо стає страшно від того, скільки всього бачила і пережила, скільки втратила…

Пам’ятаю, як тато йшов на війну. Я тоді була ще зовсім дитиною. Він узяв мене на руки і почав підкидати. Відправляли його з важким серцем, ми тоді дружно стали біля нього і гірко заплакали. Мама залишилась одна із чотирма маленькими дітьми… На фронті батько зламав ногу — це і стало його порятунком, він повернувся додому. Його привіз чоловік із сусіднього села, ми були самі вдома, мама наказала нікому не відчиняти дверей. Чоловік каже, що привіз нашого тата, а ми не віримо, бо знаємо, що він на війні, але, почувши його голос — “Пустіть діточки, це я, ваш тато”, — дуже втішилися. Пам’ятаю як тепер: вибігаю назустріч мамі й кажу, що тато приїхав, а вона: “Васюто, не бреши!”. Я її переконую, ненька з радості пускає коня і біжить чимдуж до хати.

І слід його зник… ненька була в розпачі

Мама важко працювала в колгоспі, а вечорами ще й плела вовну на збір (податок  —  ред.). Знаючи це, я хотіла зробити добро. Прийшов чоловік по вовну, а я віддала йому всю-всю. І так радію цьому, що аж підскакую, не можу дочекатися неньку з поля, щоб розповісти, яка я молодчина. Зустрічаю її ще на порозі, на ходу переповідаю, а вона, коли почула, аж зблідла сердешна. Я  віддала всю вовну з дому, з неї мама мала нам, чотирьом дітям, щось пошити, частину обміняти в людей на життєво необхідні речі, ще частину віддати на збір. Вона побігла селом шукати того чоловіка, але і слід його зник. Зрадів, що попалося таке дурне дівчисько. Ненька була в розпачі, сіла на стілець і взялася руками за голову. 

Тоді був голод, ми недоїдали. Одного разу мама йшла з роботи і взяла чотири качани кукурудзи з поля, за це її ледь у в’язницю не посадили. Нам пощастило, що батько з кимось домовився і заховав усе зерно, що було вдома. А як їй було не взяти тих нещасних кукурудз, якщо діти їсти хотіли? Ми вставали з-за столу не з повним шлунком, у супі плавала одна картоплина, а їли всі з однієї тарілки. Сядемо за стіл, мама тільки подивиться на нас — і ми знаємо, що треба покласти ложку, бо тато важко працює і йому потрібні сили. Ми не мали права сказати “дайте ще”.

Згадую час до часу, як ненька спече хліб, поставить на полицю, а нам дає лише тоді, коли сідаємо їсти, тільки по шматочку, його запах пам’ятаю й досі (сміється — ред.). Ми не брали, бо не знали, що на нас чекає завтра…

Не здавай — негласна 11 заповідь

Повчальний випадок був у дитинстві, він навчив мене не здавати ані своїх, ані чужих. З братом Степаном несли їсти батькам на поле. Коли поверталися, злакомилися на сусідські яблука, великі, запашні, червоні. Ми швиденько їх рвали, аж тут зламали гілку, тоді кинули всі яблука і втекли. Якби знали, що нас у цей момент бачив сусід… Він узяв гілку на плечі, став посеред дороги й чекає, коли мама буде йти з поля.

Ненька приходить додому і кличе нас, а ми ні про що не здогадувалися. Питає: “Васюто, хто у Федора зламав гіллячку?”, — мовчу, тоді до Степана із цим самим питанням. У відповідь тиша. Так ще кілька разів і додає: “Той, хто признається, не буде битий, а хто мовчатиме, получить”. Степан зрадів цьому, бо саме він зламав, і випалив: “Мамо, то не я, то Васюта!”. Ненька тоді: “Ах ти, я її прошу сказати, вона тебе не видає, а ти сказав за сестру”. Того дня Степан отримав на горіхи за це.

Татова шинеля = шкільна форма

Я не мала що одягнути до школи, мама мусила перешивати татову шинелю. Одна сестра брала її рано до школи, а коли поверталася, давала мені, я швиденько одягалася і йшла вчитися у другу зміну. У той час зими були люті, одяг на мені замерзав. Сідаю за парту, ноги підберу під себе, а воно все мокре і капає, тоді ж навіть шкарпеток не було. 

У школі писали ризиком — то такий білий олівець — на чорній дошці. Коли йшли на перерву, то стирали все написане. На щастя, потім з’явилися зошити. Я брала в мами качан кукурудзи, яйце і міняла у вчительки на зошит.

Одного року я кілька місяців не ходила до школи, бо захворіла, але це не було приводом не здавати контрольні. Здала всі на високі оцінки! Це не дивно, бо щодня вставала перша, щоб почитати книжку. Та й тепер не минає і дня без неї, пропускаю навіть сон, щоб дізнатися долю героїв.

Я дуже хотіла вчитися, ще не йшла до школи, а вже знала всі літери і читала буквар. Вчилася самостійно, інколи підглядала в сестер. Мама була неграмотною, жодного дня не ходила до школи. Уже коли я була дорослою, колгосп організував групу для тих, хто хотів учитися, тоді й ненька пішла.

Після школи відправили мене вчитися у Снятин на агронома, як і моїх сестер та брата. Закінчила я все на відмінно, чотири роки пролетіли швидко. Мені дали направлення в селище Печеніжин Коломийського району, це за 50 кілометрів від мого рідного села.

На чужину з маленькою валізкою 

У 18 років я поїхала в Печеніжин. Не мала ані що вдягнути, ані взути, лише маленьку валізку, де було покривало і подушка. Ніхто зі мною не їхав, щоб подивитися, де буду жити. Сама знайшла чоловіка, який їхав у той напрямок камазом, бо автобусів не було. Тоді питала людей, куди йти на Печеніжин, а там уже про дорогу до контори колгоспу. Ледь відшукала, але там ніхто не хотів говорити з юною дівчиною, такі були гонорові. 

10 серпня почала працювати. Думала, що великою пані стала, а реальність така: нічого не знаю, ніхто не говорить до мене, чужа місцевість. Бачу, повненька жінка з ключами йде, подумала якесь “велике цабе”, представилася їй, вона погодилася, щоб піти з нею — я зраділа. Там познайомилася з іншими жінками, стало спокійніше. Працюємо, аж тут дивлюся: на невеликій ділянці землі людей тьма. Запитую, що то таке, а вона каже: “Завтра бригадира будуть судити, якщо поле не буде готове”.  Я не на жарт злякалася, тоді жінка розповіла всю правду-матку: колгосп бідний, люди не хочуть робити, а тільки крадуть.

Дитинко, усіх агрономів, які були перед тобою, посадили у в’язницю

Наступного дня набралася сміливості й пішла сама шукати собі заняття, бо до мене нікому не було діла, у кожного свої клопоти.  Дивлюся вверх, а там на полі людей дуже багато, вирішила подивитися, я ж агроном. Зустріла діда, якого розпитую, як туди дістатися, він залякує мене вовками та густим лісом, але я не слухаю його.

Переходжу річку, натрапляю на стежку, яка виводить на той берег, жінки якраз льон збирали. Розговорилася з ними, а вони мені: “Дитинко, куди ти попала, тут дуже погано, всіх агрономів, які були перед тобою, посадили у в’язницю”. Мені страшно це чути, але немає іншого виходу. Я вже хочу бігти від них, бо очі повні сліз. Добре, що почало смеркати. Йду темним лісом, якимось дивом натрапляю на потрібну стежку, сідаю під дуба, коліна підгинаю під себе, голову вниз і починаю плакати. Через деякий час прийшла в новий свій дім, лягла на ліжко і знову в плач до самого ранку. 

Потім встаю, беру себе у руки, йду шукати поля, які мені потрібні. Знаходжу одне, тут наче все добре, коні засівають. Чомусь люди, побачивши мене, сіли. Підходжу ближче, вони кажуть, що коні змучилися, тому відпочивають. Я повірила і пішла на інше поле, якби ж знала правду: вони сіють лише кругом поля, а інше лишають порожнім, щоб здалеку зеленіло, решту зерна забирають собі. Я наївна і молода повірила їм.

За місяць приходить комісія з поліцією, прокуратура з району, які дізналися про крадіжку, викликали мене до себе. Розпитують, як сіяли поле, я пояснила так, як дійсно думала. Вони напали на мене з питаннями, не знаю, що відповісти. Голова колгоспу починає відбріхуватися. Закликали нарешті винуватця  — бригадира. На цьому все не закінчилося, нас повели в поліцейський відділок. Я ж агроном, мала все контролювати. Довго допитували, але відпустили. Після цього вже добре виконувала свою роботу, хоча у відділку була часто.

Страшно, щоб не бив мене

В однієї жінки прожила десь 3-4 місяці  — більше не витримала. Продукти їй всі давала, а їсти не мала що. Проте це не було головною причиною переїзду. Весь час, що я жила там, її чоловіка не було дома. Одного вечора приходжу, а Олена (жінка, у якої жила) у сльозах сидить біля вікна. Питаю, що сталося, вона розповіла, що приїхав чоловік, напився і б’є її, чекає, щоб утекти.

Я не знаю, що маю робити, раніше вона розповідала, що діти пішли з дому через нього. Мені вже страшно, щоб не бив і не приставав до мене. Пішла до кімнати, прикинулася, що сплю, чую приходить, мною вже трясе. Відкрилися мої двері, поставив крісло біля ліжка, сів, почав гладити по голові і каже: “Не бійся, я тебе не ображу”. Мені так страшно, але не подаю вигляду. Він, побачивши, що я не реагую, пішов геть. Я дочекалася, поки засне, тоді сама лягла. Вранці прокидаюся і вирішую, що жити більше тут не буду.

Пішла до контори, розказала керівникам про ситуацію, і тут жінка, яка сиділа збоку, каже, що здасть мені квартиру, того дня я пішла до неї. Не сказала нова орендодавиця лише таку дрібницю, що чоловік тиждень тому помер від туберкульозу, не просто у тій квартирі, а на тому самому ліжку, де я спала. Вони не змінили навіть соломи. Я прийшла втомлена ввечері з тією ж валізкою, де лише покривало і подушка. Лягаю спати, не знаючи того всього.  

За своє життя я пережила багато чого: було і добре, і погане. Я щаслива, що сталося все саме так, і ні про що не шкодую. Свою роботу виконувала добре, мене постійно підвищували на посаді. Люди зверталися до мене по допомогу, багатьох урятувала від в’язниці та не здала нікого. Часто я ставала свідком прояву українського, тому мене викликали на допити. З якого боку не заходили, я не обговорювалася. Моя совість перед людьми чиста. Я перша, хто вийшов з комуністичної партії, ніколи не хотіла там бути, але не мала вибору, і коли розпався Радянський Союз, лише зраділа. Я змогла вистояти сім років на посаді агронома, що до мене мало кому вдавалося. Проте найбільше пишаюся тим, що народила трьох дітей і маю шестеро внуків, уже й правнуки є.

Текст та фото: Юлія Варчук

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у телеграмі чи вайбері.

Наші партнери