ГЛУЗД

День завершувався, а ми стояли перед будівлею, де живе історія Писанкової. Нас зустріла екскурсоводка музею історії міста Коломиї Мирослава Кочержук  — і ми розпочали майже двогодинний екскурс у минуле.

Експозиції музею на стадії формування, їх постійно доповнюють і поки що відвідувачам не показують історії від першої літописної згадки до сьогодні, а лише окремі періоди: коли територія Галичини була в складі Австро-Угорської імперії та коли належала до Польської держави між Першою і Другою світовими війнами. 

Будівля музею — це колишня повітова рада. Її збудували наприкінці XIX століття, а 1990 року тут заснували музей. Більша частина експонатів — світлини та документи. Не так давно в нижньому приміщенні містився музей Визвольної боротьби, проте через невідповідні умови він тимчасово припинив свою роботу.

У першій залі є археологічні знахідки: крем’яні та кам’яні знаряддя праці, які свідчать про те, що на території Коломийщини проживали первісні люди. Також тут містяться фрагменти зубів та бивнів мамонта. Навпроти стенду зібрано колекцію глиняних люльок різної форми. Їх знайшли під час будівельних робіт, імовірно на місці, де була гончарна майстерня.

Працівниця музею розповіла, що в історичних довідниках ідеться про те, що в Коломиї ХІХ століття були майстри, які спеціалізувалися на виготовленні люльок.  

“Ця колекція потребує дослідження, як і мечі, що поряд”, — зазначає екскурсоводка.

Якість життя залежало від тих, хто був при владі…

Вирушаємо до кімнати поруч. Тут багато світлин та старих документів.  Мирослава звертає увагу на фото початку ХХ століття. На ньому зображено ратушу, яку збудували 1877-го спеціально для магістрату — виконавчого органу.

“Життя коломиян залежало від того, до складу якої країни належало місто, а також від діяльності органів місцевого самоврядування — міської ради та магістрату”, — розповідає екскурсоводка.

У ратуші майже завжди була міська рада, за винятком радянського періоду, коли тут діяло медичне училище. 

Наскільки відомо, це друга ратуша. Перша була дерев’яною і в іншому місці. 1865 року Коломию охопила масштабна пожежа й зруйнувала цю ратушу, на світлинах її ніде не зафіксовано. Після цієї події міська влада заборонила зводити дерев’яні будівлі. 

Відновлена ратуша тривалий час була найвищою спорудою в місті, тому на ній цілодобово вартував пожежник та стежив, чи не горить нічого в місті. Пожежна сторожа була в подвір’ї, і як тільки вартовий бачив десь вогонь, одразу її сповіщав. 

“А ще кожного ранку, о 6:00, він мав виконувати так звану ранкову мелодію на трубі”.

Поряд зі світлинами — документи з печатками Коломийського магістрату, а також портрети працівників структури початку XX століття. Найвідоміший з тих, кого там зображено, — Михайло Білоус. На одному з документів зберігся його підпис. Разом з братом Теодором він був засновником першої української друкарні, а згодом, 1864-го, і першого українського видавництва. Частково завдяки Михайлу Білоусу Коломия здобула славу потужного видавничого осередку Галичини.

У вітрині з документами також розміщено велику стару книгу. Туди записували почесних громадян міста. Магістрат розпочав її 1846-го, записи вели до 1914 року.  

“Книгу повністю не заповнили, внесли туди тільки 36 імен. Вписували тільки тих людей, які найбільше прислужилися в розвитку нашого міста. Проте тут є людина, яку двічі вказали, — Рудольф Курцвайль. Вписання в книгу було честю”, — розповідає пані Мирослава. 

Поряд розміщено матеріали, що стосуються міжвоєнного періоду. На світлині можна побачити всіх працівників Коломийського магістрату початку 20 років XX століття. У вітрині також є аналог сучасного паспорта, легітимація. Крім фотографії, на тодішніх документах розміщували словесний опис зовнішності. Записи в документах робили польською, оскільки тоді Коломия належала до складу Польщі.

Ще однією владною інституцією в Коломиї було староство. Воно здійснювало нагляд за органами місцевого самоврядування, здебільшого старостами були поляки. 

У музеї розміщено дозволи староства на перехід в інше віросповідання, на одруження для неповнолітніх та дітей-сиріт. Повнолітніми тоді вважали тих, кому виповнилося 24 роки.

У кімнаті поряд відтворено інтер’єр помешкання заможної коломийської родини початку ХХ століття. У кутку стоїть патефон, біля нього — велике дзеркало, перед яким колись чепурилися дівчата, а довкола — зразки тодішньої косметики. 

Традиційно коломияни розміщували на стінах помешкань портрети своїх родичів. У музеї є зображення родини правника Паляниці та дітей професора коломийської гімназії Остапа Світлика.

У кімнаті містяться меблі, прикрашені різьбою, рояль, а також крісло, на якому сидів Іван Франко, коли гостював у місті. На столі стоїть посуд: млинок для перемелювання кави, чайник… 

“Іван Франко неодноразово приїздив до Коломиї. Востаннє був тут 1912 року, тоді він приїхав, щоб прочитати коломиянам свою поему “Мойсей” у залі Каси ощадності, тепер будівля Народного дому. На ночівлю Франко зупинявся в оселі професора Коломийської гімназії Леонтія Кузьми, і через багато років його родина подарувала музею крісло, на якому сидів письменник”, — розповідає екскурсоводка.

Любов Габсбургів до українського міста

Імператор Франц Йосиф, двічі приїздив до Коломиї, а найбільш урочисто тут його зустрічали 1880 року. Тоді спеціально влаштували першу етнографічну виставку. Там йому представляли не тільки вироби народних майстрів, а й обряд гуцульського весілля. 

“Йому цей обряд надзвичайно сподобався — і він подарував двом подружнім парам по 50 дукатів золотом”.

На стінах над роялем висить два великі портрети — останнього імператора Австро-Угорщини Карла та його дружини Зити. 1912 року вони приїздили до Коломиї на кількамісячне перебування. Подружжя тут проживало від квітня до вересня. Карл служив у війську, був офіцером кінного полку в Коломиї. Світлина їхнього будинку міститься серед решти фото на стіні, що присвячена австро-угорській темі.

“Незважаючи на свій поважний статус, Карл і Зита мешкали в скромному будиночку. На жаль, він не зберігся до нашого часу. Своєю скромністю вони полюбилися коломиянам, які розповідали, що Зита самостійно ходила на ринок і пошила кілька суконь у коломийської кравчині”, — каже Мирослава Кочержук.

2007 року до Коломиї приїздив найстарший син Зити та Карла — Отто. Він відвідав також і музей. Розповів, що все життя хотів приїхати в Коломию, бо його мама дуже часто згадувала це місто та казала, що роки проживання тут були одними з найкращих у її житті.  Майже у 95 років побував тут.

“А ще сказав, що тут він удруге, бо перший раз був 1912-го в утробі матері”.

До Коломиї приїздили й інші представники династії Габсбургів, зокрема Василь Вишиваний та Франц Фердинанд.

Виходимо в коридор і під скрипіння паркету піднімаємося до експозиції на другому поверсі. Вітражі на вікнах виконано наприкінці ХІХ століття, вони є найдавнішими в Коломиї, вистояли протягом двох воєн. І поки ми йдемо, ось вам трохи історичної довідки.

Першу літописну згадку про місто датують 1241 роком. Коломия була знана як центр торгівлі сіллю, сюди приїздили чумаки волами зі східних та центральних регіонів України. Місто тоді належало до Галицько-Волинського князівства.

Чи був Котляревський у Коломиї?

Одразу біля сходів висить безліч фото, на яких бачимо і  коломийські театральні трупи.

З Коломиї бере початок український театр Галичини. З ініціативи пароха отця Івана Озаркевича 1848 року в місті зіграли першу виставу “На  милування нема силування, або дівка на виданню” на основі п’єси “Наталка Полтавка” Котляревського.

“Вистава мала шалений успіх, і як тільки закрилася завіса, публіка почала бурхливо аплодувати та кликати автора на сцену. Проте на той час уже 10 років, як автор помер, і хтось із працівників театру вийшов на сцену, щоб це повідомити, але йому не дали рота відкрити, глядачі почали викрикувати: “Слава Котляревському”. Відтоді поширилися чутки, що 1848 року до Коломиї приїздив сам Іван Котляревський”, — розповідає екскурсоводка.

Коломия здобула славу засновниці українського театру, професійні театри вважали за особливу честь відвідати її з гастролями.

У період німецької окупації на коломийській сцені грали актори зі всієї України. У Коломиї існувало кілька театральних колективів. Музично-драматичний театр ім. Галана діяв у Коломиї у повоєнні часи, до 1962 року, та відвідав зі своїми постановками майже всю Білорусь та кілька міст Росії.

Тепер театр у Коломиї має ім’я засновника, Івана Озаркевича, є академічним і проводить щорічний театральний фестиваль “Коломийські представлення”.

Січовий рух

З відчинених дверей виглядає макет пам’ятника Кирила Трильовського. Зал, куди ми прямуємо, повністю присвячений його життю та діяльності. Він був адвокатом та визначним політичним діячем. Його адвокатська канцелярія містилася на розі будинку Театральної та Валової, де тепер можна побачити пам’ятну дошку. 

“Найбільшою його заслугою є заснування товариства “Січ”, перший осередок якого відкрили на Снятинщині, у селі Завалля, 1900 року”.

Це товариство швидко стало популярним, і згодом у всій Галичині не було села чи містечка, де не було б руху “Січ”. У музеї збереглися світлини, пов’язані з його діяльністю, друковані видання, збірники пісень, підручники, календарі…

На світлинах, що на стіні, зображено січові свята. Найчастіше їх проводили в Коломиї. Сюди приїздили осередки з усієї області та показували свої вміння.

1913-го Кирило Трильовський заснував товариство Українських січових стрільців і у Першій світовій війні очолював бойову управу легіону Січових стрільців.

“Останні роки свого життя він провів у Коломиї. Не надбав ніяких маєтків і доживав вік в орендованій квартирі на вулиці Українській”, — розповідає Мирослава Кочержук.

До останніх днів Кирило Трильовський активно працював та написав 13 зошитів спогадів зі свого життя. Його внук Богдан подарував їх музею. Також є рукописи статей Кирила Трильовського та листи дружині, які він підписував “моїй найвищій інстанції”.

Релігія

Ми прийшли в залу, що присвячена духовності. Коломия була багатонаціональним містом і, відповідно, люди були різних віросповідань. Українці сповідували греко-католицизм, і на кінець ХІХ століття на території міста було дві греко-католицькі церкви — Благовіщення та Архистратига Михаїла.

У цій залі розміщено портрети тодішніх священників. Найбільше освічених людей було саме серед духовенства. Отець Іван Озаркевич розвивав театральне мистецтво, отець Лука Денкевич був відомим поетом та одним з перших авторів вірша про Коломию.

У горизонтальній вітрині під портретами містяться метричні книги, які були в церкві святого Архистратига Михаїла. У них вели записи про народження, хрещення, одруження та смерть. Поруч міститься книга передшлюбних протоколів першої половини ХХ століття. У ній заповнювали анкету ті, які планували укласти шлюб.

“При церквах були товариства з різним спрямуванням. У музеї збереглися книги Братства Пресвятої Родини, а також книга Братства тверезості”.

Далі бачимо зображення фрагментів хресної дороги та ілюстрації релігійного життя Коломиї: паломництво, хори… 

Також тут збережено документи, які видавала церква: свідоцтва про хрещення, вінчання та смерть.

Ще однією поширеною релігією в Коломиї був іудаїзм. У музеї зберігають фрагменти Тори, написаної на пергаменті, яку датують ХVІІІ століттям, таліт (накидка для молитви  —  ред.) і тфілін (уривки з Тори, які містилися в коробочці, її кріпили на лобі та на руці  —  ред.).

Придворний фотограф з Коломиї

У Коломиї було не так багато фотографів. Найвідоміший з них — Олександр Кіблер. Він мав титул придворного фотографа австрійського імператора Франца Йосифа. 

В експозиційній залі представлено його камери та праці. Він робив фотографії не тільки на папері, а й на металі, склі, дереві та шовку. В експозиції музею є копія світлини на шовку, оригінал не представлено, бо дуже делікатний.

Майстерня фотографа містилася в приміщенні теперішнього кафе “Кіблер”. На світлинах, що на стінах, зафіксовано тодішній вигляд фотоательє.

“До нього приїздили спеціалісти фірми “Kodak”, і він демонстрував їм збільшувальний прилад, який сам сконструював. Ті розповіли, що їхня фірма такого винаходу ще немає”.

Екскурсоводка розповідає, що Олександр Кіблер був доволі загадковою особою. У радянські часи, коли забороняли мати в приватній власності будь-які заклади, у його розпорядженні аж до самої смерті було фотоательє. І достеменно не відомо як йому це вдалося, подейкують, що Олександр переховував командира радянських партизанів, Сидора Ковпака, під час німецької окупації міста у роки Другої світової війни

Прутом плавали кораблі, а центром ходила льокалька…

У залі, де зібрано роботи Кіблера, представлено різні види діяльності містян. Посередині кімнати лежить якір, знайдений біля Пруту.

“Цей якір є одним з доказів того, що річка Прут колись була судноплавною. Науковці також підтверджують, що на ділянці Пруту від Коломиї до Чернівців була система шлюзів, завдяки якій рівень води підіймали і по річці могли плавати вантажні баржі”, — розповідає екскурсоводка.

Проте коли 1866 року збудували залізничну гілку “Львів — Чернівці”, то потреба в річковому транспорті зникла, як виявилося, залізничний транспорт і зручніший, і дешевший. Через центр міста, попри Ринкову площу, їздив трамвай — льокалька.

Основним видом міського транспорту був кінний, і там, де тепер стоянка таксі біля Ратуші, колись була стоянка кінного таксі. Перші автомобілі та автобуси з’явилися у 20 роках ХХ століття. 

Після екскурсії на другому поверсі ми повертаємося на перший і йдемо до зали, куди нещодавно перенесли колекцію покійного коломийського краєзнавця Василя Нагірного.

Тут зібрано різні речі: старі платівки, програвачі, годинники, картини, праски… Цю колекцію наразі впорядковують. 

Читай також “Очима не коломиянки”: місце, де живе Великдень

“Очима не коломиянки”: перший музей на Галичині, який заснувала громада

Журналістка: Ірина Блаженко
Фото: Назар Яжинський

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у телеграмі чи вайбері.

Наші партнери