ГЛУЗД

Сьогодні розповім тобі про Музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття. Перша думка, що виникає, коли бачиш будівлю: “А це точно музей?”. Неочікувано велика споруда в провінційному місті. 

Важкі дерев’яні двері відчиняються із характерним звуком, а зсередини доноситься  легкий музейний запах. Я вже знала, що тут мені сподобається. Поки фотограф робив світлини біля входу, я розглядала вітражі на дверях й чекала, поки зі спіральних сходів спуститься наша екскурсоводка. На стінах керамічні картини, а крізь вікна, на яких такі самі малюнки, що й на дверях, ледь пробивається світло. Музей оселився в колишньому Народному домі ще 1926 року. Це перший музей на Галичині, який заснувала громада. Тут понад 50 000 експонатів.

Особливий вайб деревяних виробів…

Ми познайомилися з працівницею музею Мар’яною Тихонюк, яка проведе нам екскурсію, та вирушили до першого експозиційного залу. Тут міститься багато виробів з дерева, і речі домашнього вжитку, і церковні предмети, і прикраси. Екскурсоводка показує велику балку, на якій вирізьблено дрібні візерунки.  Гуцули вірили, що орнаменти мають магічну силу та оберігають їхню ґражду.  

Це оригінальний сволок, орієнтовно 1836 року, який передали музею з гуцульського помешкання. Його розміщували під самою стелею.

З цій залі стоїть уламок стовбура зі скам’янілого хвойного дерева палеогенового періоду. Тут є також макет церкви села Рожнів, якій 100 років. Біля нього сакральні скульптури, які ставили на подвір’ї храмів чи всередині них.

У сусідній залі роботи відомого різьбяра. Йдемо туди. У вітринах дерев’яні тарелі: ажурними візерунками свій слід на них залишив Юрій Шкрібляк.

“Він родоначальник різьбярства у родині. Його справу продовжили сини та внук”, — розповідає Мар’яна Тихонюк.

Син Юрія Шкрібляка, Василь, на відміну від батька, у своїх виробах використовував кольорове дерево, бісер, метал та перламутр. Інший син, Микола, щоб глибше вибирати тло поверхні, вибивав її цвяшками. Таку техніку називають цьоканка.

Попри неймовірні вироби, мені хотілося до наступної зали. Я знала, що там містяться музичні інструменти та ще дещо цікаве… Трембіта, скрипка, сопілка, цимбали, барабан, дримба, дуда, або коза, ліра, ріг — усе, що знадобиться троїстим музикам. Поряд пристрій, за допомогою якого можна послухати кожен із цих інструментів.

Далі йдемо в залу, посередині якої стоїть скульптура Юрія Шкрібляка. Тут розміщено колекцію топірців, дерев’яних пістолів, чересів (поясів), порохівниць та сумок. Найбільше серед них топірців, які  були зброєю гуцула. Він завжди носив її із собою та навіть лягав з нею спати. Тут є й бартка Івана Франка, яку передав музею майстер, який її виготовив. У вітринах, що поруч, кресало, інструменти, щоб відкривати горіхи, і багато жіночих прикрас: згарди, коралі, шелести, дармовіси…

“Жінки надягали все це кількома рядами, бо вважали, що це захищає їх від злих впливів”, — зауважує екскурсоводка. 

Кераміки досхочу…

Наступні дві зали заповнені виробами з глини. У першій багато посуду: миски, кухлі, горнята, полумиски. Цікаво, що на виробах трапляються писанкові символи, які зображували як обереги. Поміж посудом свічники, вази, скульптури, підвазонники… Найстаріші з них датують XIX століттям.

Цю триколірну кераміку легко ідентифікувати: на виробах косівських майстрів бувають тільки зелений, жовтий та коричневий кольори. 

У сусідній кімнаті містяться різні кахлі, якими викладали сюжети на печі. На кожному був епізод із життя гуцулів, а вгорі обов’язково клали кахель із зображенням святих. Мальовані кахлі свідчили про заможність господарів. Піч завжди займала головне місце в хаті та була оберегом родинного затишку. 

Українські кахлі були відомі й за кордоном. Якось на виставку до Коломиї завітав цісар Австрії Франц Йосиф І, і йому так припали до душі гуцульські кахлі, що він придбав два комплекти в Олекси Бахматюка. Тепер ці вироби можна побачити в музеї Австрії.

Строї Гуцульщини та Покуття

Найбільше місця на першому поверсі займають експозиції з гуцульським та покутським одягом. Здавалося б, територія невелика, але стільки різної вишивки. Тут міститься щоденний та святковий стрій Верховини, Криворівні, Косова, Космача, Путили…

Космацьку вишиванку, як і писанку, легко впізнати, бо прикрашали лише вуставки (вставки на жіночій сорочці поміж верхньою частиною рукава й обшивкою сорочки). Всі вони мають геометричні візерунки. Навколо шиї обшивка була зібрана, а рукави закінчувалися дудами.

Пишнотою вирізняється весільний одяг. Різноманітність намист вказувала на заможність нареченої. Її голову прикрашала корона — чільце. Воно оздоблене монетами, позлітками, бляхою, стрічками. Такий убір міг важити до 4 кг, а весілля, нагадаю, гуцули святкують не один день. Якщо молода виходила заміж удруге, то вінка на голові не мала.

За пір’ям на крисані можна було визначити сімейний статус парубка. Якщо воно було ліворуч — парубок вільний, праворуч — одружений. Крисані прикрашали також китицями та бісером. Чоловіки підперезувались чересом, а підпиралися на топірець. У Криворівні на свята та весілля чоловік одягав коротке пальто — сердак. Його не сплутати з кожухом чи кептарем, бо вгорі має великі китиці — дармовиси.

В уяві так і зринають образи з музиками і гуцульською забавою. Молоді сидять за столом і щось собі говорять, а позаду них весільне деревце.

“Гуцули не носили бороди. Знаєте, чому?”, — перериває мої думки працівниця музею. — Вони вірили, що не варті її носити, і не сміли, бо борода була в Христа та святих”.

Гуцульська хата 

Після останніх вишиванок повертаємо праворуч і підіймаємося на другий поверх. Скрипучим паркетом підходимо до гуцульської хати-ґражди. Зазираємо з дверей, бо заходити туди не можна. Ґражда не велика, але затишна. Над дверима мисник з посудом. Колиску прикріплено до стелі поряд невелике ліжко, попід стіни лави.

Судячи з кахлів на печі, тут живе заможна родина. Здебільшого в давнину гуцульські сім’ї були багатодітними. Уявляю, як мати колише тут немовля, поруч сидить чоловік, а діти, дрімаючи, тісняться на вузькій лаві.

Знадвору дерев’яне господарське приладдя: граблі, вила, діжки…

У сусідній залі стоять меблі. У гуцулів усе було з дерева: столи, різьблені скрині, дзеркала…

“Коли дівчатам виповнювалося 10-12 років, у такі скрині вони складали своє придане, вишиті рушники та сорочки. До заміжжя дівчина мала приготувати собі стільки одягу, щоб вистачило до кінця життя”, — розповідає Мар`яна..

Сакральне мистецтво

З наступної зали розпочинаються експозиції сакрального мистецтва: старовинні Євангеліє, хоругви, хрести, ікони…  Багато ікон з XIX, XVIII століть, є кілька із XVII. 

Ікону “Зішестя до аду” виконано на дереві в другій половині XVIII століття. Ісуса зображено з довгим хрестом у лівій руці біля групи праведників.

“Ісус визволяє тих праведних, які померли до його воскресіння. Виламані ворота пекла нагадують пащу гієни”, — розповідає екскурсоводка, показуючи її на іконі… 

У християнстві гієна є символом судного дня або диявола. Саме цей елемент додає моторошності іконі. Гієна наче хоче проковтнути всіх, кого там зображено.

Велику за розміром ікону-панораму “Страсті Христові” датовано XIX століттям. Вона складається з 18 епізодів навколо сцени з розп’яттям. Кожен епізод відтворює події Хресної дороги, що закінчиться воскресінням.

Посередині цього залу стоїть скульптура “На полонину”, яку привезли з Ужгорода. Вона нагадує гору. Унизу стоїть гуцул, трохи вище сидить гуцулка, вівчарі женуть стадо вгору, а на вершині гуцул грає на трембіті. Сюжет розгортається знизу догори по спіралі. 

Також тут розміщена скульптура українського Мікеланджело Йоанна Георга Пінзеля “Добрий Пастир”. 

Біля дверей в іншу залу висить триптих “Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко”. З різних боків можна побачити портрет когось з них… Як не станеш, все одно ловитимеш на собі глибокі погляди українських класиків. Скільки ж треба було часу витратити, щоб з’єднати три картини в одну? 

Завершуємо екскурсію в кімнаті письменника Андрія Чайковського. Тут поєднано традиційний гуцульський стиль та елегантний модерн. У кімнаті представлено особисті речі письменника: робочий стіл, книжкову шафу, рояль. Андрій Чайковський провів у Коломиї значну частину життя, тут і помер. На стіні висить вінок, який принесли на похорон студенти, а поряд  —  світлини з прощання. 

По дорозі до сходів, якими Мар’яна спускалися до нас, помічаю карту з регіонами Гуцульщини та Покуття. На ній позначено, чим саме займаються в тому чи іншому регіоні. 

Спіральними сходами, повз вікна з вітражем і через важкі дерев’яні двері ми з фотографом залишаємо Музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття. Мені, як не гуцулці та не покутянці, цікаво дізнаватися про ці етнічні групи. А тобі?

Читай також “Очима не коломиянки”: місце, де живе Великдень

Журналістка: Ірина Блаженко
Фото: Назар Яжинський

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у телеграмі чи вайбері.

Наші партнери