Школа у смартфоні: учителька та учні про навчання вдома

Карантин вніс значні корективи в життя багатьох, зокрема вчителів та учнів. Деякі педагоги освоюють інтернет, а школярі звикають до життя без гучних перерв. Глуzд дізнався, як тепер відбуваються уроки та що відчувають учні та їхня педагогиня.

Дистанційне навчання: подвійна порція роботи чи халява

Для Лесі Романівни це перша вчительська весна без червоної ручки та дзеленчання дзвінка.

“Кожному вчителеві зараз дуже не вистачає школи. Вона для нас  —  особливий світ, без якого ми не можемо.
За 45 хвилин уроку проживаємо певну історію, щоразу нову. Можна ще раз народитися від радості за досягнення учнів або померти від розпачу й образи з боку тих, кому віддаєш серце”, —  ділиться Леся Качанівська.

Леся Романівна 22 роки навчає дітей української мови й літератури. Викладає для середніх класів Долинського наукового ліцею-інтернату.

“До того, що вводять карантин, спочатку поставилася поблажливо: не перший, триватиме недовго, як і попередні. Та цього разу все виявилося набагато серйозніше”. 

16 березня вчителі долинського ліцею почали опановувати платформу  Google Classroom. Усі класні керівники створили “свої” класи та долучили туди вчителів-предметників і школярів. 

Леся Романівна каже, що в цьому їм допомагали вчителі інформатики: довго й наполегливо пояснювали та наводили приклади, як працювати з інтернет-ресурсами. 

“Навчати через інтернет — це суцільна смуга труднощів. Не вистачає дошки, списаної реченнями, де все чітко підкреслено, змоги пояснити ще раз або дискутувати з приводу помилки в підручнику (таке теж трапляється). Складно охопити всі форми контролю, як-от: читання поезій напам’ять або ж складання діалогу. Часом виникають технічні труднощі”.       

Зазвичай підготовка до шкільного уроку забирає в Лесі Романівни від 3 до 5 годин. Тепер, попри дистанційне навчання, учителька витрачає таку саму кількість часу:

“Пояснюю урок по-різному —  усе залежить від теми. Шукаю відеоуроки, аудіозаписи поезій та диктантів, презентації та буктрейлери.  Виконуємо з дітьми цікаві завдання та тести онлайн. Сайт “На урок”, наприклад, дає змогу побачити оцінку відразу після виконання тестових завдань. 


Учні вже звикли фотографувати роботи та надсилати їх для перевірки. Намагаюся коментувати написане й обов’язково ставлю оцінки за звичною дванадцятибальною системою”.                 

Труднощі у спілкуванні з учнями та їхніми батьками

Робочий день учителя завжди триває довго, розповідає Леся Качанівська. Особливо це стосується філологів, адже зошити —  неодмінний атрибут не тільки робочого місця педагога, вони “прикрашають” домашній диван, підвіконня, камін, поличку з книгами.  

Учні, здається, народжуються з умінням списувати, а тепер нагод зробити це ще більше, тому складно перевірити оригінальність роботи. У цьому вчительці допомагає інтуїція. 

“Ми знаємо, хто як працює під час звичайного шкільного тижня, місяця, семестру, тому все-таки можемо відшукати плагіат або принаймні намагаємося”.    

З батьками часто складніше, ніж зі школярами. Найбільш комунікабельні “молодші” батьки, тобто зазвичай ті, чиї діти навчаються в 5, 6, 7 класах.         

“Під час дистанційного навчання в батьків до вчителів запитання ті самі, що й у школі. Хтось хоче знати про дитину якнайбільше: “А як там мій? Встигає? Вчасно здає?”, а інші відповідають традиційно: “А я що їй зроблю? Не хоче вчитися, то поїде за кордон”. 

За словами Лесі Романівни, завжди знайдуться люди, які вважають, що робота вчителя зовсім не складна. А зараз ще й кажуть, що під час карантину працівники школи даремно отримують зарплату, адже на роботу не ходять.

“Люди давно переконані, що вчитель має жити ентузіазмом та любов’ю до дітей. А в цій складній ситуації нікого не цікавить, що погіршився зір через постійну роботу за монітором, що платиш за електроенергію не менше, ніж узимку, бо сидиш за північ”.  

Найбільше Леся Романівна ностальгує за живим спілкуванням.   

“Не вистачає ранкової кави в школі з моїми найкращими друзями. Сумую за шумними перервами. Та найбільше не вистачає очей учнів: блакитних, зелених, карих, сумних і зухвалих, замріяних і добрих. Таких різних, але завжди моїх”.

А учні що скажуть?

Уперше в школярів не буде останнього дзвоника та випускних вечорів. Тож ми розпитали учнів Лесі Романівни, як на них вплинуло дистанційне навчання та чи скучають за шкільним життям.

Восьмикласник Ярослав Валіхновський каже, що навчатися вдома не так зле, та сумує за однокласниками. Серед плюсів дистанційного навчання  —   змога довше поспати вранці, постійний доступ до комп’ютера і те, що вчителі не так прискіпуються, як на уроках.

“Можна відпочити від нудних повчань, безкінечних уроків. З іншого боку, з мого життя зникли веселі перерви, жарти, розваги, приколи, улюблений футбол. От саме зараз ми просили б учителів про уроки просто неба і слухали пояснення, звісивши ноги з турніка на спортмайданчику.


Ніколи не думав, що це скажу, але я хочу знову сісти за свою парту, там  дуже зручно списувати й дивитися у вікно під час нудного уроку”.

Семикласниця Аліна Кондрин каже що скучає за живим спілкуванням.

“Спочатку відчуття були космічні: воля, ніяких обмежень і рамок… Але довелося багато самостійно працювати. Ніхто не пояснить ще раз, потрібно самому думати над кожною темою, опановувати нове. Тому я бачу більше мінусів, ніж плюсів. 


І ще одне: мої вчителі пояснюють доступніше та зрозуміліше, ніж ті, хто в проєкті “Освіторія”. Мої вчителі рідніші й викликають більше поваги, ніж незнайомі люди з екрана.”.

Журналістка: Таня Куліковська

Фото: Лесі Качанівської

Щоб краще чути серцебиття нашого медіа – підписуйся на наш Telegram-канал.