Джерело фото: Фото Анни Ільченко

Стежками Близького Сходу. Світлана Ославська про художній репортаж, книгу та журналістські подорожі

Мені цікава документальна література, репортаж і журналістика…

Єднання віросповідань крізь художній репортаж

“Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії” (Месопотамія – історико-географічний регіон на Близькому Сході – ред.) – у цій книжці історії про різні меншини в Туреччині: релігійні, етнічні, світоглядні. Півмісяць символізує іслам, хрест – християнство, а павич – птах, який є релігійним символом єзидів. Це три релігійні символи, і так я їх поєднала.

Знайомство із художнім репортажем

Усе почалося 2012-го, я жила в Києві, вчилася в магістратурі Могилянки за спеціальністю “Культурологія”. Тоді видавництво “Темпора” видавало багато польського репортажу.  Серед цих книг були різні, більш і менш цікаві, але я скуповувала й читала всі ці переклади. Потім почала привозити книги з Польщі, там є декілька видавництв, які спеціалізуються саме на художньому репортажі та документальній літературі. Із цього й почалося.

В Україні виходило багато перекладу Анджея Стасюка (польський письменник і видавець, співзасновник видавництва “Czarne” – ред.).  Він писав про те, як мандрував автомобілем Центральною та Східною Європою, нетуристичними місцями Закарпаття та Угорщини. У нього така манера: я приїжджаю в якесь маленьке містечко, виходжу на центральну площу, йду в якусь кнайпу, беру вино і сиджу спостерігаю за життям людей… 

У нього є книжка “Дорогою на Бабадаґ”. Ці його роздуми мені були дуже цікаві. Потім я прочитала “Фадо”. Здається, він на мене найбільше вплинув, хоча і не займається репортажем, це література. 

На хвилі захоплення письмом Стасюка ми з Богданом, моїм чоловіком, подорожували автостопом до Молдови, Росії та Грузії, країн Центральної Азії. Хотілося самим якось так їздити в незрозумілі місця й незрозуміло що шукати, якусь атмосферу, щось… Центральною Азією ми подорожували місяць, із собою взяли лише одну книжку, це якраз була “Фадо”. Коли ми стояли на кордоні з Узбекистаном і прикордонники перевіряли, хто що везе, до нашої книжки поставилися дуже підозріло: почали її гортати, шукати щось між сторінками. То був кордон, де люди їхали з різним товаром, заробітчани, а тут двоє з книжкою…

Художній репортаж як спроба журналістики наблизитися до світу літератури

Після цієї подорожі Богдан Ославський, теж журналіст, видав художню книгу “Льонтом. Дороги і люди”. Там дуже нетипові порівняння людей, яких пара зустріла під час мандрівки, з односельцями Богдана.
Книга Богдана написана в репортажній формі, але де ж межа між літературою і художнім репортажем?

Думаю, усе залежить від підходу автора. Богдан ніколи не думав, що він займається документальною прозою, усе, що він писав, було художнім. Нехай воно натхнене зустріччю з якимось чоловіком десь там у чайхані біля Астрахані, але однаково для нього це художня література, він так це бачить.

Те, що я пишу про Туреччину, ближче до журналістики. Мені здається, художній репортаж походить не так від літератури, як від журналістики. Це спроба журналістики якось наблизитися до світу літератури. 

Для кого ти пишеш?

Я не маю в голові конкретного портрета своєї аудиторії. Швидше орієнтуюся на своє уявлення про те, як це має бути написано ㅡ цікаво і змістовно, намагаюся це зробити відповідно до своїх критеріїв.

Фото Анни Ільченко

Нещодавно в мене вийшов репортаж  про караїмів Мелітополя, а попередній був про війни пам’яті навколо Бабиного Яру. Теми ніби й перегукуються, бо все це про людину, суспільство, культуру, пам’ять, історію, але не зовсім, тому… Є, мабуть, кілька людей, яким “заходить” більшість моїх текстів, але, думаю, таких, які б читали всі, немає. Я сама не прочитую всього одного автора чи авторки.

“Що із цього має бути книжка, я зрозуміла минулої осені…”

Чим більше я дізнавалася про Туреччину, тим більше ця країна і ця культура мене цікавили. Цікавлять і досі.

Я  мала змогу поїхати – і написала один текст, потім ще кілька.  Що із цього має бути книжка, я зрозуміла минулої осені.

Моє знайомство з Туреччиною почалося з волонтерства в місті Ґазіантеп. Складно пригадати, що саме я думала тоді, 2013 року, але однозначно була втомлена шістьма роками навчання в університеті й мені хотілося чогось зовсім іншого, нового. Тому шукала волонтерство за кордоном. Не мала жодного зв’язку з Туреччиною чи якогось особливого інтересу до неї.

Але склалося саме так, що я поїхала в Ґазіантеп на два місяці. Там є організація, яка приймає багато волонтерів, там побувало декілька людей і з України.

Їхала туди, не знаючи нічого про місто. У Вікіпедії подивилася… нічого особливого там не було, ані пам’яток культури, ані надто красивих краєвидів. Але саме в Антепі я побачила буденне життя у звичайному турецькому нетуристичному місті.

Ми займалися різною  соціальною роботою: ходили в сиротинець, спілкувалися із жінками, які зазнали насильства в сім’ї, проводили час із дітьми в онкологічній лікарні,  тобто працювали з різними вразливими соціальними групами. Ці люди англійської здебільшого не знали, але, наприклад, із дітьми часто взагалі нема потреби говорити – з ними треба бавитися, бігати, щось складати… З волонтерами та людьми з організації ми спілкувалися англійською. У нас був курс турецької і тоді я почала вчити цю мову.

Про видавництво книги…

Під час останньої подорожі до Туреччини я написала у фейсбуці, що планую видати книжку. Ще нікому не пропонувала тоді, але мала на думці одне видавництво, з яким би хотіла співпрацювати. Це видавництво “Човен”, яке спеціалізується на репортажній літературі. Видавець мене випередив і написав мені скоріше.Ми поговорили й склалося все якось дуже магічно і прекрасно.

“Завжди беру камеру в поїздку”

“Щоб обрати фото для обкладинки книжки, Світлана зробила опитування в інстаграмі, де попросила своїх підписників допомогти їй із цим”.

Думка дизайнерки і думка підписників збіглися, і тому ми бачимо саме таку обкладинку. Я зробила це фото в Діярбакирі, ось тут написала трохи більше про нього.  

Фото: архів Світлани Ославської

Ніколи не вважала себе фотографкою, деколи в мене виходять ліпші кадри, а часом – гірші. Буває, зроблю сотню кадрів і тільки три з них можна опублікувати. Але репортаж неможливий без візуальної частини, тому завжди беру із собою камеру в поїздку. Щоправда, під час останньої подорожі вона зламалася і довелося фотографувати на смартфон. Вийшло непогано, здається, ті світлини мають своєрідну естетику. Ось той репортаж.

Де народжується текст?

Пишу репортаж я вже вдома, коли повертаюся з поїздки. Для цього потрібен спокій і тиша. Але в поїздках завжди роблю нотатки, хоч деколи це важко: під кінець дня буваю стомлена від розмов, інтерв’ю та вражень. Але важливо знайти в собі сили записати того ж дня хоч якісь уривки цих вражень – потім ці записи допомагають згадати, як і що було, відтворити атмосферу. Звісно, записую аудіоінтерв’ю з людьми, але не завжди. Часто нотую розмову в блокнот, такі записи швидше переглянути, аніж слухати аудіо.  

“І тоді мені було реально страшно…”

Як я вже казала, минулого року в мене була подорож Сходом Туреччини. Це були Ґазіантеп (той самий, про який я розказувала), Антак’я (середземноморська частина теж на Південному Сході – ред.) і Мардін. Це такий регіон, куди приїжджає небагато туристів. Поліція ставиться до іноземців з підозрою: поруч кордон із Сирією, і в самій Туреччині конфлікт із курдами. Через це в регіоні посилена увага поліції до чужинців.

І ось я приїжджаю в аеропорт Мардіна, щоб летіти додому з пересадкою в Анкарі, де мала почекати ніч і далі – в Україну. На вході до аеропорту — посилений контроль поліції, і всередині, перш ніж пройти на контроль безпеки в літак, треба пройти ще й додатковий контроль паспортів. Усі люди спокійно проходять, а мене вирішили зупинити. Чоловік у цивільному починає мене розпитувати доброю англійською, хто я, який був маршрут моєї поїздки, чим я займаюся в Україні, а чи не працюю часом у журналістиці. Це була доволі напружена 20-хвилинна розмова, але завершилася вона добре, я сіла в літак і полетіла. Не сказавши, звісно, що я журналістка. Інакше розмова була б тривалішою. Але я хвилювалася, чи в Анкарі не буде продовження цієї розмови.

І ось в Анкарі ті кілька годин між літаками я займалася тим, що видаляла з фейсбука всі свої дописи про Туреччину за багато років. От тоді мені було реально страшно, але все обійшлося.

“У ті роки, коли я їздила, політичний і суспільний клімат був неприємним”

Я не робила нічого незаконного, але суспільний клімат у Туреччині такий, що писати про чутливі теми, як-от турецько-курдський конфлікт, не зовсім безпечно. Є іноземні журналісти, яких депортували з країни, звинувативши у пропаганді терористичних організацій. Є турецькі журналісти, які потрапили до в’язниці через свою роботу, також ті, які заочно засуджені й не повертаються додому, щоб не опинитися у в’язниці. І це при тому, що вони просто займалися журналістикою, робили свою роботу. Але Туреччина не та країна, де журналістам комфортно працювати. Цього року вона перебуває на 159 місці за індексом свободи слова (Україна в ньому на 102-му).  


“Якщо дуже хочеться побачити, як живе Близький Схід, то Туреччина – місце, де це зробити  найлегше”.

Книги, які рекомендує Світлана Ославська

Буду радити все ж таки репортажні. 

  • Войцех Ґурецький. Його книжки “Абхазія” і “Тост за предків” – це репортажі про Азербайджан, Грузію, Вірменію, Абхазію. Він років 20, мабуть, їздив на Кавказ, жив і працював у польському посольстві Азербайджану. Мені здається, він дуже глибоко проник.
  • Ганна Краль “Раніше за Господа Бога”. Те, що вона робить, складно пояснити, і це приваблює.
  • Пьотр Ібрагім Кальвас “Єгипет: харам, халяль”. Книга вийшла в червні минулого року. Місцями дуже смішна, місцями незрозуміло, як це відбувається.

Фото: Анни Ільченко та особистий архів Світлани Ославської

Отримувати сповіщення з новими матеріалами можна в нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)