ГЛУЗД

Українські захисники розповіли ГЛУЗDу про ціну незалежності, найщасливіші та найважчі миті цього року.

Командир роти

“Колись, у 9 класі, я мріяв стати хорошим поліцейським або юристом, який буде робити державу кращою, зламає запущену систему. Коли я був у 10 класі, почалась війна… Після того як росія порушила територіальну цілісність нашої держави, я вирішив стати військовим”. 

Міші 24, він із села Кваси, що на Закарпатті. Навчався в Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного.

«Я зрозумів, що це дуже велика відповідальність. Батьки були проти того, щоб я став військовим, мама завжди казала: “Синку, в Україні війна”, а я відповідав, що війна триває вже 6 років, пора її завершувати. Знав, що рано чи пізно війна ще почнеться, бо хочеш миру — готуйся до війни». 

“Я на своєму місці”

“Пам’ятаю, як перший раз їхав на війну, у голові було безліч думок: яким буде особовий склад, які командири, як мій підсвідомий стан покаже себе на війні… Але я не забував одного правила життя — завжди бути людиною. Особовий склад попався віком 35–55 років. Це люди, які вже давно воюють, а на той момент мені було лише 21. Прийняв посаду, познайомився з воїнами, щодня проводив заняття. Я знав усі зразки озброєння і все їм розказував. Хотів зробити свій взвод найкращим. Коли бачив, що люди тягнуться до мене, зрозумів, що це мій підрозділ і я на своєму місці”. 

“На полі бою не страшно за себе, а страшно за своїх друзів” 

Цього літа Міша мав прийняти роту, але у квітні отримав серйозне поранення тазу, через що його хотіли звільнити зі служби, та він повернувся на фронт і таки став командиром роти.  

“Найважче на війні — керувати боєм. Я переживаю за людей, тому мушу доказувати деяким командирам, що люди — це не просто ресурс, а командир роти — не просто посада, це дуже відповідально, бо кожен солдат — герой. Ротний — це людина, яка керує боєм з поля бою, а не зі штабу. Ротний — людина, яка живе підрозділом, а підрозділ живе завдяки йому.  Не буває командирів без солдатів, а солдатів без командирів. 

Хороший командир — не той, у кого погони чи медалі на всі груди, а той, кому посміхаються в очі, а не в спину”. 

Міша ділиться, що важко дивитись, коли воїни плачуть, як діти. Плачуть не тому, що їм страшно загинути на війні, а від того, що в них загинули побратими і можуть ще загинути. 

“На полі бою не страшно за себе, а страшно за своїх друзів. Нас десятеро йшло на тридцятьох, ми не боялись їх кількості, їхнього озброєння, бо знали, що в посадці наші. Ми були сім’єю, і зараз ми сім’я, просто не всі на землі. Рано чи пізно всі там побачимось”. 

“Подивитись смерті в очі”

“Я втратив багато близьких на цій війні… Тих, з якими я бачився на полі бою після 24 лютого, майже не залишилось. Для багатьох війна закінчилась, лише для тих, хто на фронті або чиї близькі зараз воюють, — війна триває. Зараз у нашій країні генерали отримують героїв, а я подаю на нагороди хлопців по п’ять разів і мені дають термос для чаю як нагороду”. 

Міша хоче купити сірі берети і поїхати на могили своїх побратимів, бо не був ні в кого на похоронах. Ніколи не міг виїхати, не було на кого залишити людей.

“Як би я все не продумувував, не старався — усе передбачити неможливо.  Мені везло два рази, а комусь не везе. Ніхто не знає своєї долі. На війні можна подивитися смерті в очі, відчути все, чого не відчував колись”.

Міша згадав найщасливішу мить від 24 лютого: 

«Це було в Бахмуті, ми наступали, потім стали в оборону. Це був мій перший бій, коли я керував ротою. Нам вдалось знищили багато кацапів, і я вивів роту. Завжди виходив останній, коли вже вся рота була в безпеці. Я сів на стілець, дивився на зірки і подумав: “Боже, дякую тобі, що всі мої люди живі”». 

Тепер Міша перебуває на реабілітації. 

Бойовий медик 

Дімі 21, він родом із Сумської області, містечка Лебедин. Після школи хотів займатися чимось корисним, тому пішов у медичний коледж.

“Мене гризла совість, що я маю знання й навички, а просиджую тут, поки хлопці гинуть. Я б чимось допоміг, якби був там. Не до кінця розумів, як це бути військовим, тому вирішив підписати контракт, прощупати все, а якщо сподобається — піти вчитися, перебуваючи на контрактній службі. Я завжди цікавився всім, що пов’язане з армією, війною. Для мене військовий — герой, був і є. Стати військовим — моя дитяча мрія. Коли закінчував медичний коледж, мої друзі, які були старші за мене на рік, уже стали бойовими медиками. Так і я пішов служити”. 

“Посікло всіх…”

У 21 Діма підписав контракт і очікував курсу молодого бійця.

“Мій перший досвід був літом біля Соледара, коли за один раз бахнуло 5–6 людей і двоє з них були важко поранені. Я ледь зібрався. Усі кричать, запах крові, пороху. Жах… Тоді бахнуло з БМП і попало в дерево, посікло всіх, хто там сидів. В одного просто кістка стирчала назовні, а другий був, як решето. Я думав, що він уже помер, — ледь дихав”. 

Діма завжди ходив з піхотою, хлопці казали, що він їхній талісман. Якщо беруть його із собою, то все буде добре. 

“Коли живого відвозять, відчуття, що все позаду”

«Усі пораненні мають попадати до мене, але були такі ситуації, коли я не міг допомогти. Так було із Жуком, який лежав у полі зі зламаною ногою та осколком у животі. Він мав із собою телефон з  1 % заряду, подзвонив командиру взводу Дену і сказав: “Спаси мене”. Жук підняв руку, Ден побачив, і ми побігли до нього. Там працювала ворожа БМП, але я з Деном хоть у вогонь, хоть у воду. Коли були біля Жука, я бачив, що він утратив багато крові і треба терміново  дати венозний доступ, ввести гемостатик і фізрозчин, але ми були в чистому полі, де навкруги кацапи. Жука максимально швидко потрібно було вивезти, не було часу підключати фізуху, там я міг лише накласти турнікет і зупинити венозну кровотечу. Ми з Деном закинули його на БМП, до лікарні Жука привезли ще живим… Коли живого відвозять, відчуття, що все позаду, але не того разу».

Того самого дня і Діма отримав поранення. 

“Прилетів снаряд від танка за 5–10 метрів від мене. Спочатку оглушило і почало сильно нудити, я не розумів, що робити, всюди йшов за Деном, ліг перекурити і вирубався, мене взяли за комір, облили водою біля евакуаційної БМП і привезли в госпіталь. Я нічого не чув і не розумів”. 

“Ціна нашої незалежності — це кров, багато крові. Усі повинні розуміти, що на війні смерть — це норма, як не крути. Від цього нікуди не дінешся, тому стараєшся не прив’язуватися до людей, але так не виходить, вони — як нова сім’я”.

“… хочу жити повноцінно”

“В окопах холод, бруд, постійні напливи вагнерівців. Ночі холодні, довгі, коли стоїш на посту, починаються галюцинації, як звукові, так і візуальні, через утому.

Усім військовим потрібна реабілітація після війни. Наслідки будуть викашлюватися ще роками — суїциди, наркотики, алкоголь, вбивства… Мозок на місце вже не стане без допомоги. 

Після війни хочу купити гірський мотоцикл. Можливо, піду на невропатолога, є ще думки вивчитись на пілота, але я стараюся нічого не планувати через війну. Головне, щоб вона закінчилась. Хочу жити повноцінно”. 

Про найщасливішу мить після 24 лютого:

“Найщасливіша мить за час війни була, коли я чув по рації, що наших сильно жмут, багато кацапів лізе, а наші відбивали і потім повернулися всі живі й цілі.

Солдат

Олексію 21, народився на Донеччині, в місті Українськ. Улітку 2021-го поїхав працювати в дитячий табір, спочатку був вожатим, потім рятувальником. Там познайомився  з ветераном війни, який захищав країну від 2015 року до 2018-го. Він багато розповідав про спецоперації, у яких брав участь, тоді в Олексія й виникло бажання служити. 

«Коли почалось широкомасштабне вторгнення, я був у Харкові на навчанні. Намагався піти в тероборону, але мене не взяли, бо не мав бойового досвіду. Вирішив волонтерити і продовжити навчання в галузі кібербезпеки. А коли після 3 курсу приїхав у рідний Донбас на канікули, то почав служити в “Добробаті”, через місяць вирішив офіційно підписати контракт».

“Хочеться просто взяти автомат і піти штурмувати орків”

Олексій на фронті від жовтня. Він оператор-навідник БМП-1. 

“На війні морально важко, у деякі моменти така ненависть переповнює, що хочеться просто взяти автомат і піти штурмувати орків, але коли розумієш, що це користі ніякої не дасть, що треба мати терпіння і розумно воювати, то виникає відчуття якоїсь безпомічності. Треба стримувати себе, а це часом нелегко. Українська нація зараз проходить історичний етап, у якому здобуває свою незалежність, завдяки своїй волі та, на жаль, ціною людських життів. Якби не було війни, я б працював у галузі кібербезпеки або ж поїхав би за кордон”.

Про навчання в Британії 

35 днів Олексій навчався військової справи в Британії, за натівськими стандартами.

“Було важко, підйом о 5:30, і до 18:00 могли тривати заняття — медицина, стрільба, тактика. Нас навчали найкращі данські інструктори, які мають бойовий досвід, хто в Іраку, хто в Афганістані, хто в Сирії.  Після цього в Україні окремо навчався на БМП. У британців загальна підготовка триває 6 місяців, а цей курс стиснули в 35 днів і модернізували відповідно до наших реалій”.  

За період війни найщасливіший момент в Олексія був тоді, коли побачив рідного брата. 

“Ми з ним служимо в одній бригаді, але в різних підрозділах, маємо різні завдання, рідко бачимось. Він від 2020 року в ЗСУ, наш батько теж служив від 2015-го до 2020 року”.

Журналістка: Юлія Варчук

Фото: архів бойового медика Діми

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери