Психологиня з Івано-Франківська, Валерія Худзіцька, розповіла ГЛУЗDу, які стадії горя проходить людина, як правильно її підтримати та чому не можна відволікатися від горювання.
“Є різні класифікації етапів горя, я скажу про найвідомішу — вченої Кюблер-Росс: заперечення, злість, торги, депресія та прийняття. Ці етапи людина не завжди проходить почергово вони можуть затягуватися або мінятися місцями”, — каже психологиня.
- Заперечення — найчастіше перша фаза, коли людина не може повірити й повністю осягнути те, що сталося.
- Злість може бути на подію, обставини, на людину, яку втратили, та на себе.
- Торги — специфічна стадія, через яку проходять не всі, і також вона може по-різному проявлятися. Часто дотримуються різних ритуалів, наприклад, сідають за обідній стіл і залишають місце для померлого, ставлять для нього столовий набір, ніби він поряд, або ж просто зберігають речі, як було за життя людини. Торгуються з обставинами і не змінюють свого життя відповідно до них.
- Депресія — це початок прийняття. Людина в цей час переживає весь спектр емоцій: відчай, біль, сум, переживання втрати і відпускання.
- Прийняття характеризується примиренням з реальністю. Людина описує цінність втраченого та наслідки, змінює своє життя відповідно до втрати, адаптується.
“Спосіб повернутися до нормального життя”
“Коли процес прийняття не починається, виникає патологічне горе. Воно заважає соціально-психологічній адаптації, адже людина не може виконувати завдання, як завжди: йти на роботу, зустрічатися з друзями, читати книги”, — розповідає психологиня Валерія.
Коли це заважає людині тривалий час нормально жити (рік-два), то потрібно звертатися до спеціаліста.
“Горе обов’язково потрібно пережити — це єдиний спосіб повернутися до нормального життя. Ані забуттям, ані часом утрату не загоїти, її просто потрібно пережити. Відволікання якоюсь роботою теж не допоможе”.
Тривалість горювання залежить від того, наскільки сильними були зв’язки, прив’язаність. Там, де міцніший зв’язок, там буде сильніше горювання.
“Я зустрічала людину, яка не повертається до нормального життя 6–7 років. Тут уже потрібна допомога спеціаліста, адже не відбувається прощання і відпускання. Ми ніколи не забудемо, кого втратили, не виріжемо це зі свого життя, але певне примирення має відбутися”, — ділиться Валерія.
“Не треба ставитися до горювання як до проблеми”
“Найважче проживати горе людям, які звикли діяти. Є якась проблема — вони її фіксують, шукають способи вирішення, часто виходять із зони комфорту, ось їм найважче переживати горе, бо це не набір інструментів, це контакт із собою, зі своїми почуттями, осмислення втрати — пасивний процес. Такі люди пробують підійти до горювання як до проблеми, яку потрібно вирішити. У горюванні немає нічого, що може пришвидшити цей процес чи зробити його менш травматичним. Не треба ставитися до горювання як до проблеми”.
Психологиня каже: людину не потрібно розвеселяти, відволікати від горя, виводити в люди, казати, що померлому краще там, де він зараз є.
“Це буде травматично, не етично і не бережно до людини, яка горює. Найкраще, що можемо зробити в такій ситуації, — розділяти горе. Тут треба бути дуже чуйним до людини та відчувати свої емоції. Якщо виникає бажання розпитати, як вона почувається, то можна про це запитати, але треба бути уважним до відповіді. Якщо людина відмовляється відповідати, можна просто посидіти поруч, запитати, що їй зараз потрібно, можливо, хоче випити чаю. Також можна висловлювати свої хвилювання щодо її стану, якщо на це є підстави, і водночас розуміти, що горювання є природним процесом”, — розповідає Валерія.
“Смерть — це частина життя”
“Основний принцип щодо дітей — бути чесними. Повідомлення про втрату має відповідати віку дитини. Приблизно до підліткового періоду вони не розуміють абстрактних понять, таких як смерть. Із 7–8 років у всіх діток відбувається віковий страх смерті, вони починають пізнавати це поняття і боятися його, наприклад, розповідаючи одне одному страшилки, які й допомагають їм справитися зі страхом смерті”.
Тут допоможе спеціальна література про дитячу психологію.
“Смерть — це частина життя, і кожен з нею зустрічається. Є хороша книжка, де в зрозумілій формі подано про смерть, — “Мій дідусь був черешнею” Анджели Нанетті. Я ще хочу додати, що не варто змушувати дітей іти на поховання, це забагато для них, їм важко переварити втрату”, — розповідає Валерія Худзіцька.
Журналістка: Юлія Варчук
Дизайн: Ірина Блаженко
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
