До 24 лютого Ірина Баєва брала активну участь у житті села Прибузьке, що на межі Миколаївської і Херсонської області, належала до Молодіжної ради та була депутаткою від села. Вторгнення росіян усе обірвало. Свою історію жінка розповіла журналістам ГЛУЗDу.
Історія від першої особи.
Просто мусили виживати
Ми думали, що це взагалі нас не зачепить, що вони підуть у міста. Ми не біля річки чи моря, тому виглядало, що нас можуть оминути.
Перші дні не було нічого, але в кінці лютого попри наше село російські солдати йшли на Миколаїв. Якось під’їхали на останню вулицю, постріляли на Миколаїв і поїхали. Після цього в нас почали робити оборонну лінію, а росіяни почали більше стріляти.
До того ми чули, як летять ракети, але тут було зрозуміло, що падає десь зовсім близько. На роботі вирішили зібрати важливі документи, щоб ними часом не скористалася.
Село стало прифронтовим.
12 березня через влучання нам відключили світло, воду й опалення. Ми то спускалися в підвал, то виходили з нього. У мене троє дітей, мама та бабуся з дідусем. До того ми ще хоч могли включити обігрівач і було тепло, а без нього постійно сидіти в підвалі було нереально.
Як тільки стало тихіше того дня, ми піднялися в будинок, щоб хоч трохи відпочити, бо цілий день туди-сюди виснажливо. Тільки ми почали вкладатися — знову серія пострілів. Прилетіло за 4 м від будинку, де в мене гараж та господарська споруда. Їх повністю знесло. Від вибухової хвилі в будинку почали сипатися вікна, і ми швиденько вибігли в коридор. Хотіли спуститися в підвал, а вийшли й побачили, що все подвір’я в камінні, підвал присипало.
Ми так і залишилися в коридорі. Я не пам’ятаю, скільки стояли. Дуже шумно було всю ніч. Діти заснули, а ми трусилися від кожного шурхоту. Коли все затихло, вийшли і крикнули сусідам, бо не знали обставин. Бачили, що частина села горіла, а чи прилетіло до них, не бачили. Чуємо, як кажуть: “Всі живі! Все добре”. І легше стало.
Наступного дня ми з родиною переїхали в сусіднє село, де було тихіше. Там люди брали наших до себе жити, у школах облаштували місця для ночівлі.
Раніше ми займалися відбудовою сіл нашої громади, а далі просто мусили виживати. Нашого попереднього життя не стало.
— Які троянди, Іра? В тебе будинок розвалений.
— Але в мене там троянди…
Із нашого села організували автобус. Дорогу тоді прострілювали. Хтось не хотів зразу виїжджати, виїжджав потім, хтось виїжджав, але повертався… Після того обстрілу в селі залишилось геть мало людей.
Напевно, немає жодного двору, куди б не прилетіло. Десь більше зруйновано, десь менше. Хтось зміг підлатати будинок, а в когось, як у моєї подруги, наприклад, пряме влучання.
Школа дуже постраждала. Вона була дуже гарна, це триповерхове приміщення з добре обладнаними класами.
Центр села взагалі не впізнати. Дуже багато хто приїжджає, каже, що нема де жити. Лінія передач дуже побита, і ні світла, ні опалення немає. Казали, що можуть підключити до сусіднього села, де вже зробили.
Від тої ночі не було і дня, щоб у село не прилітало. Перший раз у нас тільки одну сторону і дах побило, а другий раз… Нас уже не було дома, десь через місяць після першого прильоту прилетіло з іншого боку. Вікна повністю повилітали, зруйновано меблі. Чесно, я не знаю, як це відбудовувати…
Коли перший приліт був, я його бачила, мені було все одно на будинок, я думала: треба вивезти дітей. Наслідки другого прильоту мені надіслали у відео, коли говорила з подругою по відеозв’язку. Я дивлюся-дивлюся — а ж перед тим троянди посадила — і перше, що кажу: “Там мої троянди ростуть”. Вона мені:
— Які троянди, Іра, в тебе будинок розвалений.
— Але в мене там троянди…
Як ми приїхали вперше, я дивлюся, а воно все мокре після дощів, відпадає, грибок почався. Думаю: тільки дитячі ліжка купила, ремонт почала. Назад ми їхали мовчки. Ти розумієш, що зразу не відбудуєш, що там стільки всього відбулося, і невідомо, коли ти знову повернешся до того життя.
Дома таки краще
Після першого прильоту ми виїхали в Лимани. За якийсь час почали обстрілювати й це село. Далі ми поїхали з України, але весь час думаєш, а що там дома. Перший місяць був важким. Ледь що стається, зразу в телефоні, бо в нас ще бабуся з дідусем не хотіли виїжджати. З ними толком не було зв’язку. В селі вони були десь місяць, поки родичі силоміць не забрали їх до Миколаєва.
Ми пробули за кордоном 4,5 місяця і повернулися. Як би добре не було, дома таки краще.
Побули трохи в Одесі й тепер у Миколаєві. Все ближче і ближче додому, щоб, можливо, трохи налагоджувати, прибирати, довести до ладу що можна.
Може, його взагалі треба під корінь. Якщо так подивитися, то коробка, можливо, й залишилась би, але все потрібно до каміння відбивати, бо воно сиплеться. Треба проводку міняти, стелю, дах. Якщо коротко, то роботи там дууууже багато, і фінансово це буде важко.
Коли приїхали з-за кордону і вперше мала поїхати додому, мені снилося, я уявляла, що буде страшно зайти. Думала, що перед очима буде та ніч, але це було, як з Миколаєвом. Усі казали, що там страшно, стріляють, їхала й боялася, та коли вже приїхала в місто, було спокійно: я дома. Приїхала в село — і сталося так само. Не знаю, чого я більше очікувала — що буде гірше чи краще.
В нас є чат села, і всі тільки чекали, коли дадуть знак, що можна їхати. Як повідомили, що Херсон відбили, на другий день уже люди їхали додому подивитись, що там. Моя мама і бабуся їздили. Кажуть: “Йдемо, дивимося, там з димаря дим іде, чуємо, десь стукають, уже хтось майструє”. Коли сусід щось робить, то вже не так страшно.
Моя бабуся казала, що більше не поїде туди, бо її серце не витримає, важко дивитися на те, що ти зробив, де прожив усе життя…
Зараз я вже боюся планувати. Бачу, як усе кардинально вирішується в один момент, і не впевнена, що те, що я запланую, потрібно буде завтра. Треба думати про майбутнє, але хто його знає, такий час, що може і не бути наступного дня. З іншого боку, розумієш, що це легковажність. Така внутрішня боротьба.
Журналістка: Ірина Блаженко
Фото: Марія Горшкова
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
