Музей воєнного дитинства з’явився в Україні 2018 року, щоб фіксувати злочини росії. Його дослідники записують історії дітей, які стикнулися з війною. Розповідь Анастасії з Красногорівки, 2007 року народження:
«У 2014 році ми пішли в школу. Перший раз у перший клас. Але урочисте свято не відбулося. Ні 1 вересня, ні 1 жовтня, ні 1 листопада. 7 листопада ми зібралися в школі, але тільки на 20 хвилин. Більше не було часу. Нас попередили військові про майбутній обстріл. Свято відкривав капелан. Він освятив іконою Божої матері учнів, вчителів, батьків і будівлю.
10 листопада ми — семеро дітей — почали займатися в однокласника Давида вдома. Займалися ми не всі дні, так як дуже часто не було електрики і батьки Давида не могли обігріти кімнату. Його мама о 5 годині ранку вмикала обігрівач, а ми приходили на 9–10 годин ранку. Вивчали ми тільки три предмети: читання, письмо і математику. Замість дошки використовували холодильник. Вчителька магнітиками прикріплювала нам наочні матеріали та картинки. Коли починалися обстріли, ми спускалися в підвал. Бігли швидко, адже живемо на 4-му поверсі.
У 2015-му благодійний фонд “Карітас” подарував нам ліхтарики, які зберігаються у нас у підвалі. Ми з ними довго сиділи в підвалі, бо не було світла. Коли ми спускалися в підвал, у нас там був стілець, ліжко, зроблений з дошок розкладний стіл, за яким я іноді робила уроки. У підвалі було багато сусідів. Я часто розповідала вірші, які нам задавали вчити. У підвалі ми грілися обігрівачем. А коли не було світла, надягали багато теплих речей і запалювали свічки.
Перед тим як почалася війна, мама читала в газеті, що у нас у 2014 році почнеться війна. Вона не повірила і не дочитала, у якому році війна закінчиться. І тепер я шкодую. І мама шкодує. Тому що я хочу знати, коли війна закінчиться».
#ІсторіяВоєнногоДитинства: Червоний гаманець
Цю історію розповіла Владислава з Попасної, яка народилася 2004 року.
“Зимою 2015-го, коли почали влучати в місто, нам довелося покинути наш дім у Попасній. Дідусь категорично не хотів їхати, а бабуся не хотіла залишати дідуся. Тому вони залишилися.
Через два дні після того, як ми попрощалися, у наш дім прилетів снаряд. Він розірвався, коли бабуся сиділа і шила шкарпетки, а дідусь, як завжди, дивився телевізор. Дідуся повезли до лікарні, але він помер дорогою. Бабусю знайшли лише через два дні, під завалами, коли мій дядько приїхав.
Ми повернулись через два місяці. Потихеньку почали шукати речі в розбитому будинку, розбирати та відбудовувати. Цей гаманець ми знайшли у бабусиній кімнаті. Усередині були її посвідчення, гривень п’ять і фотографія, на якій вона ще молода. Бабуся любила червоний колір, усюди носила цей гаманець із собою, і мені він сильно подобався. Хоч він і був сильно пожмаканий через те, що прямо в бабусину кімнату потрапив снаряд, ми забрали гаманець до себе додому і там його зберігали. Як пам’ять”.
“…досвід дитинства під час війни”
“Наше завдання — зробити історії дітей видимими та подолати стереотипи щодо внутрішньо переміщених осіб, надати змогу дітям та дорослим, які мали досвід війни в дитинстві, розказати свою історію, знати, що вона важлива для інших і може комусь допомогти.
Нещодавно я була у відрядженні в Бухаресті, де ми відкрили виставку, перекладену румунською. Представили 30 історій, більша частина яких українські. Ми хотіли розказати, яким може бути досвід війни, якого вони, на щастя, не мають. 8 історій було з нашого архіву до широкомасштабного вторгнення, адже важливо говорити, що війна почалася не 2022 року: діти в Україні мають досвід воєнного дитинства від 2014-го. Ще 8 історій, які представили на виставці, зібрано після 24 лютого 2022 року”, — розповідає директорка Музею воєнного дитинства в Україні Світлана Осіпчук.
У Бухаресті предметами виставки є книжки, швейна машинка, малюнки, аплікація, яку хлопчик зробив у підвалі, перечікуючи обстріл.
“Засновник нашого музею і команда в Сараєво мають досвід дитинства під час війни в Боснії і Герцеговині. Спочатку вони зосереджувалися на документуванні війни у своїй країні, потім розширилися на інші. Тепер у загальному архіві зібрано понад 20 війн. В Україні найбільше свідчень про російсько-українську війну — понад 200, з них приблизно 60 історій від 24 лютого 2022 року.
Наші дослідники записують інтерв’ю з дітьми чи дорослими, які мають досвід дитинства під час війни, і просять у них якусь річ, пов’язану з їхньою історією про війну”, — ділиться Світлана.
До широкомасштабного вторгнення Музей воєнного дитинства в Україні зробив дві виставки в Києві та Херсоні, де представив 35 різних історій про дитинство під час війни.
“Доводиться набувати дорослих ролей”
“Документування дитячого досвіду війни — це наш основний напрям, на якому базується вся інша діяльність. Ми збираємо, формуємо архів, на його основі робимо виставки. До широкомасштабного вторгнення на базі цих історій розробили освітні воркшопи, тепер ми їх переробляємо, бо вони втратили актуальність. Натомість у кооперації з психологинею організовуємо воркшопи для дорослих, де розказуємо, як допомогти дітям під час війни, щоб забезпечити їхню психологічну стабільність, — на це в нас дуже великий запит. Також час до часу влаштовуємо зустрічі з дитячими письменницями. Одна з таких подій відбудеться 30 травня в Києві”.
“Важливо говорити, як дітям проживати цю війну, не тільки зображувати їх з позиції жертви. Є багато історій, коли діти збирають кошти на армію або у творчий спосіб реагують на реальність. Ми працюємо, щоб дітей представляли не тільки як жертв, хоча, звісно, вони ними є, але водночас можуть бути активними, і дуже часто, на жаль, їм доводиться набувати дорослих ролей. Наприклад, коли вони допомагають своїм батькам під час евакуації. Про це все теж варто говорити”, — каже Світлана.
Одна з дослідниць Музею воєнного дитинства в Україні не виїжджала із Харкова, має там свою громадську організацію, якій місцеві мешканці довіряють.
“Батьки переказують одне одному, що є такий музей, який з повагою ставиться до свідчень дітей, не використовує їх з власною метою. Для нас важливо, щоб дитина добровільно погодилася розповісти свою історію, щоб ніхто ні на кого не тиснув.
Також під час подій з письменницями ми записали декілька історій на місці, тому що в цій творчій атмосфері діти хотіли ділитися”.
#ІсторіяВоєнногоДитинства: Сніговик по телефону
“Одна з моїх улюблених історій — про 5-річну дівчинку Стефанію з Києва, яка через війну разом з мамою проживає в Іспанії. Мати надіслала відео, де дівчинка з татом, який залишився в Україні, ліпила сніговика. Стефанія через відеозв’язок розповідала татові, як правильно його ліпити. Ця історія насправді дуже глибока — про те, що багато сімей переживають роз’єднання внаслідок війни”, — ділиться Світлана Осіпчук.
“Сьогодні був перший сніг у Барселоні. Хочу, щоб ми з татом зробили сніговика разом. Мій тато в Україні. Ми вже ліпили цієї зими на телефоні. Cпочатку тато зробив три кульки, а потім ми зробили личко”, — розповіла Стефанія.
Музей воєнного дитинства заснували в Сараєво (Боснія і Герцеговина) 2017 року. В Україні 2018-го він почав документувати досвід дітей і підлітків, на життя яких вплинула війна, а 2020 року музей відкрив свій перший міжнародний офіс.
Журналістка: Юлія Варчук
Фото: архів Музею воєнного дитинства в Україні
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
