ГЛУЗД

Ксенія Янко кілька місяців у Німеччині реалізовує фотопроєкт “Тривожний рюкзак”. Вона пропонує людям різних професій та гендеру провести своєрідний експеримент — уявити, що їм треба спакуватись для евакуації і взяти найнеобхідніше й найдорожче для них. Фотографка інтерв’ює їх, розпитуючи про емоції, інсайди та рефлексії. Ксенія поділилася з ГЛУЗDом своєю історією та розповіла про фотопроєкт, завдяки якому почувається корисною.

Нова реальність

Прокинулася о 7.00. Телефонував батько хлопця, сказав, що бомбили аеродром у Луцьку. Дивимося новини, а там інформація про влучання в різних містах, а про Луцьк нічого. І якщо нема про нього, то про скільки міст ще не встигли написати? Перші години була паніка, а далі пробувала включатися в роботу. Тоді працювала контент-менеджеркою у проєкті “Будуємо Україну Разом”. Команда організувалася й почала моніторити новини. Було багато неперевіреної інформації, і ми бачили свою функцію в тому, щоб швидко надавати правдиву інформацію.

Перший тиждень було дуже тривожно. Коли працювала — почувалася ефективною, коли роботи не було, починало крити. Я розуміла, що стаю деструктивною для свого оточення. Десь тоді мені написали ментори з Німеччини, з проєкту, у якому я брала участь 3 роки тому, та сказали, що є можливість релокації. Спочатку я не погоджувалася.

Мозок сприймав це як один важкий день, а не як нову реальність. Коли взяли під контроль Чорнобильську АЕС, Запорізьку АЕС, була доволі напружена атмосфера. Люди скуповували йод. Я пам’ятаю ці черги. Ми обходили всі аптеки, і ніде не було йоду. Розуміла, що не можу психологічно стягнути. Якщо бути на цій території, то можна отримати рак. Мій тато помер на 4-й стадії. Бачила, як тіло руйнується, і не хотіла, щоб це сталося зі мною. Я почала вмовляти маму поїхати і досі її вмовляю.

Адаптація відчуттям користі

Сирени в Берліні дуже голосні. Коли на вулиці проїжджає “швидка” або інші служби, то ти просто затуляєш вуха. У перші дні в мене було таке спостереження: тут це сирени, які рятують життя, а в Україні сирена віщує, що чиєсь життя можуть забрати. 

Тут я маю вже роботу: такий собі блог у фейсбуці для людей, які теж виїхали з України в Німеччину, де даємо корисну інформацію, міксуючи її з історіями. Адаптуватися мені допомагає знання англійської і проєкт, над яким працюю. 

Для “Тривожної валізи” я не шукала людей, пишучи у фейсбуці, це може бути небезпечно, адже я йду до них додому. Натомість коли фотографую людину, то пропоную їй поширити інформацію про проєкт серед друзів. І так у мене сформувалося коло зі знайомих, друзів тих, кого я вже фотографувала. Власне, у мене хороше оточення, навіть якби щось сталося, то маю підтримку. 

Приміряти чужий досвід

Коли стало зрозуміло, що я виїжджаю, почала думати про те, якою далі має бути моя роль. Було відчуття, що я, моє середовище, люди, які працюють з текстами, сенсами, мають осмислювати той досвід, що відбувається з Україною в ширшому часовому проміжку. 

Я старалася по-різному подивитися на досвіди в моєму житті, зокрема на досвід пакування тривожного рюкзака. Мала відчуття, що є речі-символи: платтячко, яке вдягала на перше побачення, подаровані значки, прикраси, фотографії, а є речі-маркери, які визначають тебе, і для мене вони виявилися більш значущі, бо відповідали на питання, ким я бачу себе завтра. І дуже болісно, коли збираєш тривожний рюкзак і не можеш покласти в нього всю свою фотостудію. 

Я приїхала в Німеччину 9 березня. Війна тривала вже декілька тижнів і напруга трохи знижувалася. Мені було дуже страшно: ще 2014-го пролунала фраза “Європа втомилась від війни”. А що робити, щоб вона не втомилася? Щоб вона не втомилась, її теж має боліти. Вона має бути причетною через історію. 

Спочатку робила артові фотосесії, залучала моделей, працювала з німецькою акторкою. З нею ми зробили маленьку історію: на її щоках пластир з написом “No place to hide” (Немає місця, щоб ховатись), фотографувались у густому парку серед дерев, у її руці був підпалений сірник. Для мене ця історія була про радіацію, бо якщо щось станеться, не буде місяця куди сховатись ні у Європі, ні у світі. Власне, воно накладається на контекст війни.

Після фотосесії ми говорили про Україну, і, повернувшись додому, мені вималювалась концепція фотопроєкту. Дуже важливо, щоб ця історія була персональною, а такою вона може стати, якщо герої знають особисто когось з України. Порівнювала свій досвід: як я сприймала події у Вірменії, бо мій хороший друг звідти (коли в них було небезпечно, я писала  йому і пропонувала захистити, наскільки потрібно, і, звісно, читала новини з Вірменії регулярно, передусім думаючи про нього), і, наприклад, як було з Афганістаном, де не маю знайомих (майже за цим не стежила і думала, що це десь далеко). 

По-перше, мета проєкту — дати людині відчути той досвід збирання тривожного рюкзака, який, мені здається, пережив кожен українець. По-друге, дати змогу більше поспілкуватися з кимось з України.Навіть якщо дивишся жахливі кадри, скляна стіна монітора не дає сприймати все на 100 %. Цей проєкт розбиває стіну. 

Гра, у яку не хочеться грати

Коли я входжу в дім людини, то даю їй час і “вільні вуха”, щоб вона розповіла свою історію. Опісля триває період осмислення: а що б я лишила, що взяла, за чим сумувала. Логічне завершення — мати когось близького з України, бо коли боляче твоєму другу, тебе теж болить. 

Спілкування до проєкту та після відрізняється, бо люди починають самі запитувати про ситуацію в Україні. Напевно, люди погоджуються на участь в проєкті через досвід, бо як вони спаковують, говорить про них на екзистенційному рівні. 

Друг акторки Агнес, з якою працювала, написав, що фотки класні, я кинула йому діскріпшин проєкту — і його зацікавила ідея. Робін також актор. Спілкування вийшло не напряжним, у форматі гри. Зробила першу серію, він поширив собі в сторіс. Мені почали писати, йому теж, питаючи, що це. Так і пішло. 

Спершу це була мережа знайомств мого першого героя Робіна — актори та фотографи, тепер є люди з інших галузей.

Після того як вони зібрали рюкзак, ми переходимо від гри до рефлексії. Питаю, що вони відчували, яким речам не знайшлося місця, і розмовляємо про ситуацію в Україні. Один з останніх моїх героїв сказав, що цей досвід, наче несмішний жарт або гра, у яку не хочеться грати. Ще одна дівчина сказала: коли вона збирала рюкзак, то постійно думала, що це тільки для того, щоб зробити фото, і якби вона почала думати, що це серйозно, то, напевно, розплакалася б. Я не знаю, що саме я почала робити, та люди зараз сприймають це серйозніше. Я хочу, щоб якомога більше людей пронесло цей досвід, тому планую зробити близько 50 серій. Зараз є 14. 

Недавно розповідала про проєкт своєму новому знайомому і кажу: “Я пропоную людям погратися моїми травмами…”

Розумію, що мій проєкт дає мені змогу дізнатися більше про людей, з якими я, мабуть, не зустрілася б за інших обставин. Можливо, я зміню щось у їхній оптиці — і вони понесуть це далі. Власне, для цього я це і роблю. Навіть якщо з картою пам’яті щось трапиться, це не дуже страшно, бо основне завдання виконано, публікація фото — це вже побічний результат. 

Журналістка: Ірина Блаженко

Фото: Ксенія Янко

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери