Сім’я Іващенків живе поблизу Києва. До 24 лютого В’ячеслав, Віталія та їхня донька, мандрували, жили розмірено. В’ячеслав був художнім декоратором на телебаченні, а Віталія фуд-стилістом.
Чоловік цікавився новинами та ситуацією в країні, і сім’я мала чіткий план дій — жінка з дитиною поїде за кордон, а В’ячеслав піде добровольцем на фронт.
“До війни ми готувалися давно. Завжди заливали повний бак бензину, мали під руками тривожну валізу, а чоловік завжди носив із собою військовий квиток”, — розповідає Віталія.
24-го в домі затряслися вікна, тож треба було діяти.
В’ячеслав тоді ночував у Києві, а Віталія з донькою була на дачі. Чоловік одразу пішов у військкомат. Без прощань.
“У березні ми виїхали до Польщі, але мені там було і фізично, і морально погано. Я намагалася волонтерити, зібрала кошти на дрон, але цього було недостатньо. Думала, як там мій чоловік, як погано йому в окопах. Спершу він був у Броварах, біля Києва, а згодом їх перекинули на Донбас. Тоді я втратила з ним зв’язок на місяць. Перестала нормально їсти, три дні не пила, була безсила щось робити. Вирішила вертатися додому. Мій батько, якому за 60, зміг приїхати і забрати нас”, — ділиться жінка.
“З вашим чоловіком…” — і зв’язок обірвався…
На кордоні з Польщею пролунав дзвінок від побратима В’ячеслава. Віталія взяла трубку.
“Я відповіла на дзвінок, але зв’язок був дуже поганий і на словах “з вашим чоловіком…” обірвався. Я тоді дуже сильно злякалася, руки трусилися, але передзвонила. Почула: “З вашим чоловіком усе гаразд. Я передав йому солодощі та воду.” Тоді я зітхнула з полегшенням, але згодом мене наздогнали думки: “Воду?” Хіба там немає води? Хіба про це треба було говорити? Виявилося, що так. Мене тоді розривало, я питала знайомих офіцерів, що робити, як допомогти. Та ніхто нічого не знав, лише говорили, що все добре. Зв’язку із чоловіком так і не мала. Я постійно була в очікуванні повідомлення чи хоча б якоїсь звістки”.
В’ячеслав вийшов на зв’язок уже зі шпиталю в Дніпрі.
“Пам’ятаю, я вкладала дитину спати і пролунав дзвінок. Мені було лячно брати слухавку, адже я не знала, що почую. Почула В’ячеслава і те, що він у Дніпрі. Сказав, що даремно я взяла машину на механіці, а не автомат, бо тепер не має чим витискати зчеплення. Ногу ампутували. Прилетіло в окопи, коли почався обстріл. Цього б не сталося, якби хлопці мали рації. Тому тепер, коли бачу збір на рації, завжди долучаюся, бо розумію, як це важливо”, — розповідає дружина військового.
Ногу В’ячеслав утратив біля Бахмута: уламком перебило артерію під коліном. Його довго не могли евакуювати, тож побратими непритомного тягнули посадками.
На дзвінок дружині В’ячеслав наважився, коли вже був у Дніпрі.
“Мені було все одно, що тепер він не має ноги. Головне, що зостався живий. Головне, що ми скоро побачимося”, — каже Віталія.
“Ми не бачилися від 24 лютого до 11 липня. І цей день, коли нарешті зустрілися, був найщасливішим моментом за цей період”.
Тоді почалася довга історія з документами та отриманням інвалідності.
Боротьба з бюрократією
8 місяців дружина військового витратила на те, щоб її чоловікові присвоїли статус людини з інвалідністю.
“Я стикнулася із цією абсолютно недосконалою машиною бюрократії. Не очікувала, що все буде так складно. Щоб отримати одну довідку, потрібно було по 6–7 разів їздити в один кабінет. З однієї установи нас штовхали в іншу. В усіх документах виявляли помилки та невідповідності. Я довго боролася і вивчала всю систему, радилася з професіоналами. Більше ніж 50 разів доводилося переробляти документи через помилки інших держустанов. Весь цей бюрократичний шлях, всі ці лікарні, шпиталі, військкомати, військові частини, ЦНАПи, МСЕКи, пенсійні фонди та оббивання порогів міністерств дуже виснажують.
Найгірше, що через це все не могла нормально проводити час з донькою. І вже в 4 роки її найвживаніше слово — документи. Так, можна було б заплатити колосальну суму і отримати статус інвалідності, а не доводити МСЕКу, що в мого чоловіка немає ноги, але який тоді це приклад для наших дітей, якщо ми самі породжуємо корупцію? І чомусь усюди хотіли нас обманути. Ніби навмисно. Це така система, у якій важко знайти лад. Наче пхають палки в колеса”.
Тепер до Віталії звертаються, щоб вона допомогла розібратися зі всіма етапами.
“Замість того щоб надавати телефони підтримки, я мушу пояснювати людям, як не дати себе не обманути. Це важкий шлях. І є військові, які вже давно втратили кінцівки і навіть не пробували отримати відповідні документи, бо це дуже складно”, — розповідає жінка.
Життя з протезом
Сім’я вирішила, що робитиме протезування в Києві. Ретельно обирали клініку, розпитували людей з протезами, щоб не помилитися. Тут ближче їздити на підкручування та підтяжки, ніж за кордон.
Та стикнулися з проблемою, що після протезування ніхто не надає реабілітації.
“Потрібно все шукати самим. Ніхто цього не вчить. Ми змушені зараз їхати в Польщу на реабілітацію”.
Хоч В’ячеслав утратив ногу, рветься захищати Батьківщину. Каже, що потрібно швидко навчитися ходити та бігати з протезом, щоб бути корисним.
Як розповідає Віталія, суспільство ще не готове до ветеранів з протезами. Інколи вона мусить робити зауваження людям.
“На вулиці реагують неоднозначно. Чоловік не ходить у шортах, щоб перехожі не заглядали. Вони часто дивуються, виражають огиду, відвертаються, і я через це дуже злюся. Враження, що вони живуть у якомусь своєму світі, де немає війни і втрат. Але будемо готувати суспільство до цього. Інколи навіть роблю зауваження, щоб перехожі так не дивилися”.
Маленькій донечці пояснювали, що сталося і куди поділася татова ніжка.
“Багато говорили з донькою, що тато стане роботом. У неї виникають питання, де його ніжка. Тоді пояснюємо, що погані люди її забрали. І вона все ще чекає, коли ці погані люди віддадуть татові його ногу. Але краще так. Вона щаслива, що поруч є тато. Вони граються, сміються, і від цього в мене радіє серце. Краще бачити чоловіка живим, хоч і з протезом, ніж пояснювати дитині, що тата нема”.
У планах сім’ї реабілітація в Польщі, а згодом купівля новітнього протеза, щоб В’ячеслав зміг краще пересуватися і почуватися комфортніше.
Журналістка : Софія Дмитрів
Фото: архів героїв та Констянтин і Влада Ліберови
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
