Кілька днів поспіль по місту проходила українська техніка, на зміну їй — російська, за кілька днів вона, її мама та молодша донька прокинулися в окупації. Минув рік. Вона знову прокинулася від неприємних новин — цього разу її забирають в полон. Віру Бірюк звинувачують у вбивстві, але вона знає: справжня причина — її український паспорт. Саме він визначав кількість ударів током, якість їжі та жорстокість “жартів” у бік жінки, але він також був її щасливим квитком додому. Про вирок, магію свят та віру героїня поділилася з ГЛУЗDом. Її історію розповідаємо нижче.
“Це щоб ми знали, як до тебе ставитися. Бити тебе щодня чи ні”
Осінь, темрява, перша година ночі: до мене додому прийшли представники окупаційної влади, ФСБшники і заарештували, без жодних пояснень. Далі допит тривалістю понад 12 годин, де після ударів струмом людина здатна підписати будь-що, лише б перестали знущатися. В окупації від арешту застрахувати не може ніщо: достатньо вже мати український паспорт і громадянство, для росіян це вже підстави для затримання. Тим паче, що в мене ще й брат — загиблий військовослужбовець, який обороняв Луганську область.
Після численних катувань мене змусили погодитися із звинуваченнями, ніби я вбила ексголову митниці ЛНР, Афанасьєвського. З цією згодою мене відвезли до слідчого комітету, а згодом в ізолятор тимчасового утримання (далі — ізолятор), де 2024 року я перебувала під постійним відеонаглядом з 3 вересня по 3 жовтня в одиночній камері. Дерев’яне ліжко, щось схоже на матрац із подушкою й туалет у кімнаті — в таких умовах я жила наступний місяць.
Коли тільки приїхала в ізолятор, мене змусили роздягнутися і присідати при чоловіках. Так відбувалося щоразу, коли треба було їхати на суди, допити, розмову до слідчого чи за територію СІЗО.
Нас будили о 6-й, я сиділа чи ходила кімнатою — “вільний час”, далі сніданок, перевірка начальником ОБС, прибирання (за його наказом), обід, прибирання, “вільний час”, вечеря, відбій — десь таким був мій типовий день того місяця. Серед “страв” — картопляне пюре швидкого приготування у формі порошку, яке нам розводили холодною водою з-під крана. Також раз на день давали суп (за тим самим принципом приготування): якщо щось червоненьке, значить борщ, іншого кольору — суп.
За цей місяць мене один раз вивезли на поліграф. Він визначив, що я говорю правду, росіяни ж зробили висновки, що професійно брехати мене навчили НАТОвські інструктори. Там запитували, чи я співробітниця Служби безпеки України, чи підписувала з ними угоду про співпрацю. На моє запитання: “Чи є показники поліграфа доказом у суді?”, відповіли: “Ні. Це щоб ми знали, як до тебе ставитися. Бити тебе щодня чи ні”.
Мене регулярно, щодня, упродовж цього періоду викликав до себе начальник Головного військового слідчого управління і читав мені лекції про любов до ЛНР та росії.
“Що тобі дала Україна? Ти ж розумієш, що Україна погана, а ми класні, ми от боремось”.
У мене вже на той час було глибоке розуміння, що я просто повинна погоджуватися з усім, лиш би не чіпали і не били.
Луганське СІЗО
Я була в полоні рік. Місяць в ізоляторі, а далі 11 місяців у луганському СІЗО. Зі мною в камері сиділи вбивці, нас було шестеро. Упродовж двох місяців з нами ще була жінка з шизофренією в активній стадії, в якої восени ще й було погіршення стану. Тому ми спали по черзі, щоб вона нікому з нас нічого не зробила. Ми майже увесь час мовчали, я зрозуміла, що мені не було про що з ними говорити, коли почула:
“Ви жили нормально, щоб ми ці вісім років жили погано”.
У СІЗО вже не змушували працювати, там не можна. Катувати заборонено теж, ти повинен бути цілим та неушкодженим, бо в будь-який момент може прийти команда записувати відео з вибаченнями та шкодуваннями за скоєне. Щодня підіймали о 6 ранку, і ми просто сиділи або ходили, лежати не можна було. Так цілий день, до 22:00. А ще й камери маленькі були: як двоє ходять, то це вже натовп, троє — затор. Тому найчастіше — просто стоїш.
Згідно з законодавством, нас мали виводити на вулицю щодоби. За весь мій час перебування в СІЗО я вийшла тільки один раз, а другий вже коли збиралася на обмін. Там є спеціальні прогулянкові “люкси”, їх навіть на гугл-картах видно, туди нас вивели цілою камерою на годину подихати повітрям. По факту, це та сама камера, просто замість стелі решітка. У той час стояли там.
Із засобами гігієни та ліками все просто: якщо тобі немає кому принести — у тебе їх не буде. Тому на початку з усім допомагали дівчата, що сиділи довше й отримували передачі від рідних. Я не мала змінної нижньої білизни, була одягнена в штани й футболку, навіть шкарпеток не було, а надворі осінь, починається холод. Перші два місяці я не мала змоги отримувати передачі, бо поліція банально не повідомляла моїх родичів про моє місцезнаходження. Я була в “розшуку”, а офіцери казали, що не знають, де я, хоч насправді всі прекрасно знали про моє затримання. Я чула випадки, коли дівчата перебували в такому “розшуку” цілий рік, коли родичі шукали їх по всій окупованій території: рідні приходять, питають: “Є така людина?”. А вони їм — “Немає”.
З листопада, коли рідні вже знали, де я, вони знайшли спосіб передавати мені речі через знайомих, які залишилися в окупації. На передачі є обмеження — 10 кг на місяць, а поки вага не перевищує ліміту, можна — хоч щодня. Мені передавали одяг, шампунь, пральний порошок тощо. Єдине місце, щоб помитися — маленький кран у камері з холодною водою, але захочеш бути чистою — помиєшся і в холодній.
Я згодна на все, аби не тут
Ще з першого дня в СІЗО мене постійно питали, чи буду я робити російський паспорт.
— А як ти тут сидіти зібралась? Ти ж на зоні тоді будеш безкоштовно працювати.
— Та добре, все одно строк дадуть.
Мене називали іноземкою з місцевою реєстрацією, хоч моє місце народження — Луганська область. Ну то я їм всім і казала, що хочу депортацію, репатріацію, помилування, амністію, відбування покарання у своїй країні — я згодна на все, аби не тут.
У травні мене перевели до іншої камери, до двох дівчат, що сиділи за торгівлю наркотиками. Вони були фанатками путіна, навіть повісили на стіні його фото, вирізане з газети, яке цілували вранці та ввечері — молилися на амністію. Їхнім першим запитанням до мене було:
— А ти що? Обміну чекаєш? Чи в амністію віриш?
— Нічого, суду чекаю.
— Ну, а якщо обмін, то що? Всі ж ваші обміну чекають, навіть наші обміну чекають.
— Ну якщо обмін буде, то, очевидно, що я поїду. А якщо амністія, то я і на неї погоджуся.
Моя стаття під неї підпадала, а їхня з наркотиками — ні, тому вони мені й заздрили постійно. А як їх гризло, коли вони дізналися, що я на обмін їду, а вони далі будуть сидіти.
Мої сусідки питали мене, чого я той їхній портрет теж не цілую, на що я їм: “У мене свій Володимир, а у вас свій. Як приїду додому, поцілую”. Друге питання було:
— На кого ти молишся?
— Як колись буду виходити — розповім.
Так і сталося. Мене прийшли забирати, стою в дверях, і вони знову:
— То на кого ти молилась?
— На Службу Божу України. А так, як ви цим ротом на путіна молились, то у вас уже нічого не спрацює.
Україна забирає всіх своїх
Найскладнішими періодами полону були перший тиждень в ізоляторі і останній, коли повідомили, що я їду на обмін, але не оголосили вироку. Увесь рік мені казали про те, що мають дати шість років, а в кінцевому результаті — 15 років. І це після того, як я дізналася про обмін. Гарантій ніяких не було.
Серед умов обміну — відсутність апеляції і визнання вироку, тому до останнього не знала, чи вийде мені повернутися на оголошеному обміні.
Але я ще в перший тиждень вирішила, що Україна мене забере. Я не буду сидіти, просто треба було почекати — і буде обмін, а я поїду додому. Коли потрапила в СІЗО, все одно вперлась в думку, що я потраплю на обмін: Україна забирає всіх своїх. Я громадянка України, значить, маю право потрапити на обмін і мене обов’язково заберуть.
Мала діалог з однією дівчиною, Аліною:
— Чому нас Україна не забирає?
— Ні, неправильно.
— Ти ж на свободі була раніше, а я давно вже тут сиджу. Чому Україна не забирає полонених?
— Не так. Чому росія не віддає?
— Нам кажуть, що то Україна не забирає. Ми тут рік вже сидимо — дівчата, цивільні, не міняють.
— Україна забирає всіх. Я перша поїду.
“Яке зараз свято в Україні свято?”
Щоб було легше, ми з дівчатами загадували собі обмін на свята, так шукали сенс і підстави вірити. Першим святом був День захисника України на початку жовтня, але думала, що то зарано. Так і не обміняли, думала — на Новий рік додому поїду. Це був перший раз, коли я збиралася їхати. Та не обміняли, ми поплакали і загадували далі. Кажу дівчатам: “Все, День української жінки, тоді точно поїдемо”. Прокинулися 25 лютого, все ще в камері, на що в мене пояснення: “Ну та вони дурні просто, жінки є, а вони про свято не в курсі”. Потім ми цілою камерою на 8 березня загадували, росіянки теж. Зранку в камеру прийшли охоронці, розповіли нам, що була амністія і путін відпустив усіх жінок з російських тюрем, а ми залишились. Все, значить, на Пасху.
На Пасху я теж нікуди не поїхала. Я собі далі окремо по українських святах загадувала, а сусідки по російських. Далі по списку — День Конституції, знову прокидаюся в камері. Наступним орієнтиром був День Незалежності, знову зранку бачу ту саму камеру, сіла і почала планувати собі обмін на День козацтва (я ж там не знала, що календар змінили). Поки в думках були нові плани, мені цього ж дня кажуть “на вихід”.
Мене вів не інспектор, а супроводжував начальник корпусу, взагалі не розуміла, що відбувається.
— Заходь.
— Куди? Туди? Мені посилка? Якщо передача, то я пакет не взяла.
— Заходь (а сам не підходить).
— Мені заходити?
— Так.
У кімнаті мене зустрічають чоловіки в балаклавах, але одягнені в цивільне. Вони пропонують мені цигарки, а в мене в голові вже мільйон і одна думка, чому мене туди покликали. Потім думаю: “Якщо бити будуть, то що б не сказала, все одно поб’ють. Якщо прийшли розмовляти, ну то нічого не буде”.
— Яке сьогодні свято?
— Тут? Ніякого.
— Яке сьогодні свято?
— Тут ніякого, кажу ж.
— Яке зараз в Україні свято?
— У 1991 році в цей день Україна стала суверенною і незалежною державою, проголосила свою незалежність.
— Незалежності там немає, країни такої немає, що ти нам таке розповідаєш?
— Ну я відповіла на ваше запитання, що за день і з чим пов’язаний.
Я зайшла до них о 10 ранку, і десь о 16 годині почала питати:
— Ну, гарно сидимо, курити дозволяєте, я вже тут як рідна. Але для чого ми зібралися?
— Як до своєї справи відносишся? Будеш апеляцію подавати?
— Та я взагалі вашого Афанасьєвського не знаю, сам комусь щось зробив і підірвався, а на мене це все звалили.
— Ну, нам інше кажуть.
— А доказів у вас немає. Єдині ваші докази — це мій Google-запит на пісню “Слава ЗСУ”, яку навіть в телефоні не знайшли. І це нібито мій зв’язок з СБУ (це навіть на судовому засіданні зачитали). Ну то чому ми тут зібралися?
— Та ти на обмін їдеш. Але потрібно, щоб ти не подавала апеляцію.
— А гарантії?
Вони розповіли мені про жінку, яку за два тижні до цього забрали і що вона вже в Україні. Та насправді нікуди її не везли, сидить зараз в Самарі і відбуває покарання у розмірі 13 років. Але на той момент я вірила їм і була готова на будь-що, лиш би додому поїхати.
Хто перший виходить, той про всіх розповідає
За кілька днів, 28 серпня, мені винесли вирок, 9 вересня я виїхала з Луганська в Ростов. Нас було четверо: військовий, дівчина з ТРО, я та ще одна цивільна. Із СІЗО була тільки я. Ми до кінця не знали, чи нас обміняють, бо по дорозі перестрілася з дівчатами з “Айдару” і ті сказали, що багато є випадків, коли кажуть, ніби везуть міняти, а в самому кінці “передумали”, таким чином роблять тур по всій росії і везуть назад, створюючи моральний тиск. Кажуть: “То Україна від тебе відмовилась, ми ж везли”. У Ростові ми доєдналися до полонених із різних міст Донецької області і разом в потязі їхали до Воронежа. Там усю ніч простояли в місцевому СІЗО, де нас обшукували. Далі “розфасували” по камерах, а потім розсадили в легендарні столипінські вагони. Нас привезли в Брянськ, де ми переночували, і зранку 13 вересня всі полонені поїхали до кордону. Ніколи не знаєш, як саме проводять відбір на обмін, це загадка. Чому я? Тому що більше за усіх вірила, це мій аргумент.
Після повернення мала так звану реабілітацію: три тижні на свіжому повітрі, на лісовій поляні, все. Тепер маю тимчасове поселення в соціальному центрі, але з часом маю звідти піти, куди — ще не знаю. Держава виплатила мені 200 тисяч грошової допомоги за полон, коштів за ВПО мені не надають, пенсію за інвалідністю змогла отримати тільки цього місяця. Зараз працюю в благодійному фонді в Чернігові, неповний робочий день і зарплата там мінімальна. Відповідно, я не можу дозволити собі орендувати житло, просто не вистачить грошей. Мама та дві доньки зараз проживають в сестри в кімнаті гуртожитку, місця на мене там теж немає.
Тому зараз займаюся важливими справами у фонді “Сила для сильних“, який підтримує сім’ї військовополонених. Про полон потрібно говорити, про те, що там відбувається, як знущаються над нашими людьми, що там між військовими та цивільними немає різниці — усіх б’ють однаково, полегшень немає. Тому повертати треба всіх і максимально допомагати в цьому, це мій обов’язок. Дівчата, з якими я перестрілася в полоні, чекають, ми всі між собою домовлялися: хто перший виходить, той про всіх розповідає.
У самому фонді я займаюся відділом залучення донорів та коштів. До 1 вересня, наприклад, ми збирали канцелярське приладдя для дітей військовополонених і розсилали їм по всій країні. Також проводимо психологічні сесії для сімей загиблих і окремо для родин зниклих безвісти. Ще плануємо запустити програму з навчання для старших дітей, щоб вони знали, що про них не забули, що вони мають нашу підтримку.
Журналістка: Каміла Чернєцова
Фото: архів героїні
