Той, який залишився жити: Зіновій Симчич у спогадах близьких

Він заслуговує на більше, ніж заголовки про смерть, тому цей текст про його життя на основі спогадів тих, які творили разом з ним. Сьогодні про актора та викладача, батька і наставника Зіновія Симчича.

Актором став ще в дитинстві. Можливо, тому, що його батько був режисером та актором. Проте в юному віці Зіновій обрав музику, а до акторства повернувся лише на пенсії. 

Зіновій Васильович був викладачем скрипки в Коломийській музичній школі № 1, декілька років працював директором Народного дому, а опісля став актором Коломийського театру ім. І. Озаркевича.

Він не тільки грав у театрі, а й знімався в кіно. Пам’ятними вважають його ролі в стрічках “Борода” кінорежисера Дмитра Сухолиткого-Собчука та “Тільки диво” режисерки Олени Каретник.

Герман Гольдкремер

Найвидатніша роль Зіновія — Герман Гольдкремер у виставі за Іваном Франком Boa constrictor режисера Максима Голенка. Прем’єра відбулася 2005 року та принесла визнання і режисеру, і всьому акторському складу.

Режисерка з пластики Мирослава Воротняк, яка теж зіграла в цій виставі, ділиться:

“Якби Зіновій Васильович зараз сюди зайшов і ми могли б запитати його, яка вистава була улюблена, 100 % даю, що він відповів би: Boa constrictor. 


Постановка була дуже потужною, усе гармонійно, переплетено, у стилі кіно. Коли Зіновій одягав на себе роль Германа Гольдкремера, то навіть сходячи зі сцени залишався ним. Він пережив цю роль, вона була цілком його”.

Ця вистава мала безліч нагород по всій Україні. Boa constrictor  —  дипломна робота режисера Максима Голенка, завдяки якій він відкрив для себе Зіновія Симчича:

“Без Зіновія Васильовича цієї вистави не було б. Якби в Коломиї не було такої постаті, не мали б з ким її ставити, на ньому трималася вся вистава. Він дуже трепетно до цього ставився, просто тремтів цією роллю. А потім я почав його відкривати для себе ще і як людину.


Пам’ятаю, після прем’єри всі зібралися в заміському будинку Симчича. Я не знав, що це син того самого видатного актора і режисера Василя Симчича. 


Згодом я ставив ще одну п’єсу в Коломиї — “Землесховище”, про голодомор. Ми дуже довго над нею працювали, але прем’єри так і не відбулося. Трапилася не дуже приємна історія: директор коломийського театру закрив виставу. Я пам’ятаю, як Зіновій Васильович переживав і відстоював її перед директором, бо вважав, що вистава потрібна. Для мене було щастям спостерігати, як людина завзято відстоювала цю роботу”.

Оксана Ткачук працювала в Коломийському театрі  ім. І. Озаркевича фотохудожницею і теж поділилася з Глуzдом своїми спогадами про Зіновія:

“Мені пощастило працювати в театрі й ближче спілкуватися із Зіновієм Симчичем, ні про що і про все водночас. Він саме таким був: завжди було про що поговорити. У звичайнісінькій розмові вмів підтримати, якщо була потреба. На все мав свою чітку позицію і не приховував її. Його риси характеру були, наче магніт. Хотілося вбирати його мудрість за кожної нагоди.


Зіновій Васильович жив театром, а ще дуже хотів зніматися в кіно. Радію, що це його бажання здійснилося. Він був відданим сім’янином, завжди з теплом говорив про рідних. Його боліло все, що відбувалося в місті, країні. А ще Зіновій Васильович палко вболівав у футбольних перипетіях.


Хоча останніми роками ми мало перетиналися, але це людина, яку завжди тримаєш у серці. Надалі, мабуть, говоритимемо про все і ні про що, але вже подумки…”.

“Він умів поважати чужу працю. У важкий час казав саме те, що тобі потрібно було почути, бо в житті часто складаються обставини, які тягнуть нас на дно. Він умів тверезо оцінити ситуацію, дуже часто подавав руку і вчасно витягував з ями.


Зіновій  —  це людина-борець, яка попри все мала сміливість висловитися.
Я вдячна йому за відданість театру… Це така важка праця: репетиції до ночі, оці поїздки по селах, холодні сцени. Він не від легкого акторського життя заробив цукровий діабет… І до останнього залишався актором”,  —  ділиться спогадами Мирослава Воротняк.

Захар Симчич про батька:

Тато був людиною, яка вміла тримати баланс між тим, що треба робити, і тим, що він хоче. І що старшим він ставав, то більше вмів слухати себе. 

20 років пропрацював у музичній школі, віддавався роботі й однозначно любив музику, але не можна сказати, що він був педагогом за покликанням. Усередині 90-х декілька років він був директором Народного дому. Адміністративна робота — теж не його. 

Тата завжди манив театр, там він був найбільш щасливим. 

Коли я купив мотоцикл, йому було 60. Він походив довкола нього, а потім каже: “Як тут? Ану покажи…”. Сів і поїхав. Воно йому було по кайфу. Зрозуміло, що він не став байкером, але відчув цей кайф. Десь падав, десь дзвонив, що у вербу заїхав… (Сміється)

Через рік-два ми поїхали на день у Буковель, тоді він уперше у свої 62 став на лижі. Проїхався і каже: “Уммм… круто”. 

Потім через якийсь час він знявся у фільмі режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука “Борода”, який згодом представили на венеційському кінофестивалі. От щось йому цікаво — і він туди… 

Тато був майстром беззмістовних вчинків: хотілося — і цього достатньо. Він любив гуляти Торговицею. Якось купив ковбойське сідло. Логіки в цій покупці не було, просто купив… Тоді ніяких шансів не було на те, що в нас колись з’явиться кінь. Іншого разу купив столярний верстат. Любив хвалитися цими покупками, і ніхто вдома не питав його для чого. У цьому я йому заздрю: він міг дозволити собі це зробити. Це, мабуть, те, чого бракує мені і ще багатьом людям: хочеться тобі  —  зроби.  Я хотів би, щоб колись так могли сказати про мене…

Свою останню виставу Зіновій Симчич зіграв 7 лютого 2021 року… Його серце перестало битися 23 березня на 72 році життя.

Журналістка: Оленка Гелетюк

Фото: Архів близьких

А щоб у твоєму житті було більше Глуzду —підписуйся на наш телеграм-канал.