ГЛУЗД

Булімію часто називають хворобою юних дівчат. Підвищене відчуття голоду, переїдання, нав’язливе почуття провини за отримані калорії та спроби позбутися їх — це те, із чим щодня доводиться боротися людям з цим діагнозом. Фахівці мають різні думки щодо визначення булімії: одні вважають її хворобою, інші психічним розладом, дехто — психосоматичним синдромом. Тож ми поспілкувалися і з лікарем, і з психологом. Це перший матеріал про розлади харчової поведінки від редакції Глузд, згодом висвітлимо й тему анорексії — захворювання, за якого людина суворо обмежує себе в прийманні їжі.

Сьогодні розповімо історії дівчат, які погодились поділитись своїм досвідом життя з булімією.

“Я думала, що це моя сила волі, а не розлад харчової поведінки” 

Марті (ім’я змінено на прохання героїні ред.) 16 років, і цьогоріч їй діагностували булімію, однак перші прояви розладу харчової поведінки вона помітила ще два роки тому.

“Тоді я карала себе, напевно, за кожну зайву калорію. Я бачила однокласниць, у яких вже формувалась жіночна фігура і хотіла таку саму. Мені ніхто не пояснив, що деякі дівчата розвиваються швидше, а іншим треба більше часу. Але я нікого й не питала”.

Марта закривалась у кімнаті після вечері й робила фізичні вправи, допоки її не зупиняв біль. Давши собі трохи перепочинку, продовжувала зі слізьми на очах.

“Я думала, що це моя сила волі, а не розлад харчової поведінки”, —  ділиться дівчина.

Вона не вважала, що її звичка позбуватися калорій фізичним навантаженням може бути чимось поганим. Лише згодом лікарка пояснила, що булімія — це не тільки викликання блювоти, а й будь-який інший нав’язливий спосіб схуднути.

Згодом розпочався карантин, і в школах ввели дистанційне навчання. Тоді дівчина багато часу проводила за переглядом фільмів та часто їла.

“Мої порції ставали дедалі більшими, я наче зовсім себе не контролювала. Перегляд фільму — їм, навчаюсь — їм, немає чим зайнятись — їм. А потім настав момент, коли я “проснулась”. Я підійшла до дзеркала, і мені здалось, що за 2 місяці карантину я стала вдвічі більшою. Після цього й почалось моє пекло”,  —  розповідає Марта.

Спочатку дівчина намагалась схуднути звичним для неї фізичним навантаженням, але результатів не бачила. Через це вона відчувала стрес, боротись з яким допомагала їжа.

“Я їла швидко і багато. Так, наче боялась, що хтось помітить. Зараз сама жартую, що, напевно, від себе тікала, ховалась”,  —  каже дівчина.

Після цього Марту охоплювало почуття провини.

 
“Так хотілось повернути час назад і не з’їсти все те, що з’їла. Одного разу після такого переїдання я сиділа з болем у животі, плакала і рахувала калорії. Уже не згадаю, скільки їх було, але чітко пам’ятаю, що за моїми підрахунками мене очікувала не одна година виснажливих тренувань. Я дуже цього не хотіла, тому пішла в туалет і вставила два пальці в рот”,  —  зізнається Марта.

Викликання блювоти стало для дівчини простою та швидкою альтернативою виснажливим тренуванням. Щоразу, відчуваючи почуття провини за кількість спожитої їжі, Марта відправлялась у ванну кімнату.

“Я жила так близько місяця: худнула і раділа. Я знала, що таке булімія, але тоді мій розум наче “жив” окремо від мене, я не хотіла думати про наслідки”,  —  продовжує дівчина.

Настав момент, коли, поївши, Марта відчула сильну нудоту. Вона вже читала про те, що засвоєння їжі може ускладнюватись після неприродних способів спустошення шлунку. Це налякало дівчину, тому вона вирішила розповісти про все мамі та звернутись до лікаря.

 
“Тоді мама не змогла цього прийняти. Вона кричала, що я дурна. Мені було дуже важко, бо я довго наважувалась розповісти їй і сподівалась на підтримку. Ми сильно посварились, і я пішла до подруги. Але вже через декілька годин мама прийшла по мене і сказала, що записала до лікаря. Спочатку це був дієтолог, але він сказав нам звернутись ще й до психотерапевта. Мама розплакалась і доводила йому, що я нормальна. А я нормальна, просто маю проблему, яку треба пропрацювати. Ми довго сиділи в кабінеті й разом з лікарем пояснювали мамі, для чого людям психотерапевти. Я рада, що цей дієтолог був з нами, мама до нього прислухалася більше, ніж до мене. Лікарський авторитет”,  —  ділиться Марта.

Тепер Марта працює з дієтологом та психотерапевткою. На щастя, значних проблем зі шлунком у дівчини не виявили, вона вчасно звернулась по допомогу. Наразі намагається перестати порівнювати себе з іншими та підвищити самооцінку. Мама підтримує дівчину, їхні стосунки  покращились.

“Мама почала серйозніше ставиться до того, що я говорю та відчуваю. Вона допомагає мені стежити за моїм раціоном і робить це без жодного тиску”.

“Ти не схожа на хвору людину. Ти ж не худа”

Перші прояви розладу харчової поведінки Ілона Шевченко відчула 2018-го, однак тоді цього ще не розуміла. Тоді в неї були стресові ситуації, на фоні чого з’явились компульсивні переїдання та збільшилася вага тіла. Ілоні доводилось чути  коментарі на кшталт “Знаєш, ти якось погладшала”, “У тебе щоки з’явились, тобі це личить, але більше не гладшай”, “Якщо так піде й далі, то на кого ти будеш схожа?”. Згодом дівчина схуднула, однак почала контролювати свою вагу. У неї з’явився “невидимий бар’єр” — цифра на вагах, яку вона не дозволяла собі перевищити. Також щодня дівчина обов’язково додала певну кількість кроків попри будь-які зовнішні обставини, як-от погодні умови. Так вона намагалась “спалювати” отримані калорії.

“Якщо переїдання й залишились, то вже не компульсивні. Це було “заїдання” емоцій, стресу, втоми. Імпульсивних переїдань не було до січня цього року. Чим взагалі компульсині переїдання відрізняються від просто переїдань: перші людина не контролює, не відчуває смаку і не розуміє зовсім, що робить. Це як тимчасовий провал свідомості”, — пояснює Ілона.

У січні дівчина прожила багато змін та втратила бачення сенсу життя загалом, що й призвело до проявів булімії. Ілона каже, що часто розлади харчової поведінки виникають саме внаслідок низької самооцінки та депресивного стану. Тоді приступи компульсивних переїдань були настільки частими, що вранці дівчина вже почувалась недобре.

“Одного вечора я з’їла справді багато. Не пам’ятаю, що це було, але їла все, що лежало в холодильнику. Вранці почувалася жахливо і, коли сіла за робочий стіл, просто почала плакати. Зрозуміла, що більше не можу справлятися сама. Я подзвонила до своєї подруги, яка тоді ходила до психотерапевтки. Вона дала її контакти і того самоговечора відбулася перша сесія. Ми мали сформувати мету терапії. Мій запит був вилікувати розлад харчової поведінки, але я формулювала його так: “вилікувати розлад харчової поведінки, щоб схуднути”. Психотерапевтка сказала: “Я з таким працювати не буду”, — ділиться Ілона.

Тоді вони спільно змінили запит на “я приймаю і люблю себе безумовно, я цінна незалежно від ваги”, і дівчина розпочала лікування. Передусім Ілона працювала над самооцінкою, почала вести щоденник харчування та записувати негативні, неправдиві думки про себе.

“Я почала записувати все, що їм. Це було дуже складно, адже я ніколи й ні з ким не могла говорити про їжу. Особливо коли ти “ловиш” компульсивні переїдання, то записувати все, що їж, — дуже складно. Хоча щоденник й досі зупиняє від неконтрольованого споживання їжі. Тут уже розумієш: якщо заїдати, то хоча б пристойно, щоб було не соромно показати психотерапевтці”,  —  каже дівчина.

Говорити людям про компульсивні переїдання Ілона вважала ганебним, їй здавалось, що люди не зрозуміють її. У прийнятті проблеми їй допомогли люди в соцмережах, які відкрито розповідали про свої проблеми. Їхні історії допомогли дівчині зрозуміти, що вона така не одна.

Суть компульсивних переїдань Ілона описує так:

“Ти настільки погано почуваєшся, так сильно себе ненавидиш, що намагаєшся внутрішню порожнечу, проблеми та переживання “заглушити” їжею. І коли в тебе набитий шлунок, то увага перемикається з внутрішньої порожнечі на дикий біль  та дискомфорт у шлунку. Коли цей імпульс минає, починаєш себе картати й ненавидіти, опісля —  відпрацьовувати”.

Одного разу після компульсивного переїдання дівчина спробувала випити проносний препарат і відчула, що це допомагає не набирати вагу, адже їжа не засвоюється. Проте згодом це стало згубною звичкою. Ілона наголошує, що від постійного приймання проносних препаратів та викликань блювоти є багато незворотних наслідків для здоров’я людини загалом та травної системи зокрема.

Для Ілони найважчим було розповісти про свій стан батькам. Їй здається, що вони й тепер не повністю розуміють, що таке булімія, хоч і намагаються.

Серед знайомих дівчині доводиться чути чимало фраз на кшталт “Просто нормально поїж”, “Візьми себе в руки”, “Ти не схожа на хвору людину, ти ж не худа”.

“Насправді люди не зможуть повністю зрозуміти, поки самі не опиняться в цьому стані. Коли я розповіла батькам та близьким друзям про те, що відбувається й що я лікую це з психотерапевткою, тільки тоді, мабуть, вони усвідомили, що якась проблема є”,  —  каже Ілона.

Дівчина додає, що краще нехай її не розуміють, аніж розумітимуть на власному досвіді, маючи розлади харчової поведінки. Ілона каже, що важливо, коли близькі не знецінюють цього стану, а приймають, стараються бути поруч і розуміють, що це хвороба.

Станом на сьогодні, переїдання в Ілони іноді трапляються, проте тепер вони усвідомлені.

“Щоб вилікувати булімію, варто полюбити себе і своє неідеальне тіло, бо ідеал — лише картинка, нав’язана суспільством і соціальними мережами. Це звучить дуже легко, проте я досі вчуся, як це зробити. Я маю мету — важити 51 кг. Але тут мені треба прийняти те, що з вагою 54 кг, 57 кг я теж круто виглядаю. Як каже моя психотерапевтка, нехай мене стало трішки більше, але від цього я не стала ні гірша, ні краща. Це дуже велика робота над собою, і без спеціаліста тут точно не впоратись”.

Фізіологічний бік булімії

Лікарка-дієтологиня Віта Іванків пояснила, що серед причин виникнення булімії можуть бути і культурні ідеали, й особисті певної людини, так і біологія мозку та генетика. 

“Люди з булімією часто переїдають, не контролюючи себе, і зупиняються тільки в момент хворобливої ситості та дискомфорту. Потім вони намагаються очистити організм (блювотою, голодуванням, проносними, клізмами), щоб компенсувати спожиті калорії та зменшити дискомфорт у кишківнику”. — пояснює дієтологиня.

Лікарка додає, що поодинокі переїдання не обов’язково є проблемою. Необхідно звернутись до лікаря, якщо це відбувається неконтрольовано та частіше ніж два рази на тиждень.

У практиці Віти Іванків люди з розладами харчової поведінки часто проявляли недовіру до людей та лікарів. Особливу увагу жінка рекомендує звертати на дівчат підліткового віку, оскільки вони часто замовчують проблему.

Зазвичай причини булімії психологічні, а от наслідки — частіше фізичні. 

“Через постійні переїдання і блювоту, виникатимуть захворювання травної системи: ерозії та виразки стравоходу, шлунку. Блювотні маси мають більшу кількість кислоти, що негативно впливає на зубну емаль, призводить до поступового руйнування структури зубів. Також виникатимуть порушення функції підшлункової залози та печінки.
 
Систематичне приймання проносних засобів та інших медикаментів призводить до розвитку гострих серцево-судинних захворювань, зневоднення, ниркової недостатності та порушення електролітного обміну.
Звісно, порушиться й обмін речовин, адже корисні не засвоюватимуться. Це буде призводити до дефіциту вітамінів та речовин, відповідно, до порушення роботи всіх органів та систем, кахексії”, —  пояснює Віта Іванків.

Психологічний бік булімії

Лікарка, психотерапевтка Світлана Скиба розповідає, що низька самооцінка та невпевненість у собі часто провокує розвиток булімії й саморуйнівну поведінку.

“Люди з булімією погано почуваються, відчувають емоційний голод — дефіцит любові, уваги, поваги, прийняття. Через невміння відчути та задовольнити свою потребу екологічно вони компенсують її надмірним споживанням їжі (компульсивним переїданням), а потім спорожненням шлунку. Однак задоволення від їжі так і не отримують, бо немає ситості й голод не зникає. Зрештою, цей поведінковий механізм стає некерованим, несвідомим замкнутим колом”, — пояснює психотерапевтка.

“Нервову булімію неможливо вилікувати” — міф чи правда?

“Попри міфи, що існують, вилікуватись від булімії повністю реально. Варто набратись терпеливості та довіряти лікарю. Зазвичай одного психотерапевтичного курсу для лікування недостатньо, терапія триває (роками) і вимагає довіри до себе та регулярного спостереження ведучого психотерапевта для запобігання випадків рецидиву. Якщо припинити курс завчасно, тоді твердження про те, що нервову булімію неможливо вилікувати, тільки домогтися ремісії справджується”, — пояснює Світлана Скиба.

Журналістка: Ірина Семенко
Дизайнерка: Яна Букреєва

А щоб у твоєму житті було більше Глузду —підписуйся на наш телеграм-канал.

Наші партнери