Від нового етапу війни психологиня Олена Марківська разом з 26 іншими спеціалістами організувала службу психологічної підтримки військових, які проходять реабілітацію. За даними Центру громадського здоров’я МОЗ України від 20% до 40% військовослужбовців потребують психологічної допомоги, 60-80% військових мають симптоми гострої травми, а 12-20% — симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР).
“Чим важчі речі мені доводиться проходити, тим в мені більшає позитиву”
Олена Марківська працює з невидимими травмами — тими, які не в змозі розгледіти звичайні люди, проте здатні фахівці. Вона екзистенційна психологиня. Зараз жінка консультує в одному з вінницьких реабілітаційних центрів, де комплексно відновлюють захисників. Спочатку Олена потрапила туди як волонтерка, а тепер є частиною великої команди спеціалістів, що системно працює з травмами внаслідок війни. За словами Міністерки у справах ветеранів, Юлії Лапутіної, нині Міністерство у справах ветеранів (Мінветеранів — ред.) уклало договір із 40 українськими закладами: там функціонують мультидисциплінарні команди, які паралельно відновлюють фізичне та психічне здоров’я військових.
Їй назустріч крокую пластами асфальту попід зазеленілі купини. Між ними проростає трава й загублені мрії пілігримів у хакі. На цьому короткому маршруті від воріт до кабінету Олени, військові починають довгий шлях відновлення.
Психологиня зустрічає мене з двома філіжанками кави й кіфликами з трояндовим варенням. Зазвичай, вона пригощає ними військових з якими працює. Я не встигаю усміхнутись їй у відповідь, як мене переривають її колеги.
— Олено Сергіївно, кому там потрібна поміч?
— Ти заходиш в четверту палату, то військовий буде ліворуч, в кінці. Такий чорненький, худенький мужчина.
— А що там?
— Вже дуже довго не спить. Флешбеки. Треба його підтримати.
З її маленького кабінету по черзі викочуються люди — тут вони лишають свій біль та горе. На охайно вибілених стінах промовляють написи про віру, надію та любов. На столі й підвіконні лежать посібники та альманахи. Усі вони про одне — роботу з психологічною травмою. Я звертаю увагу на Оленине горнятко з написом “Від роботи ще ніхто не помер”, вона віджартовується:
“Чим важчі речі мені доводиться проходити, тим в мені більшає позитиву”
За час супроводу військових, психологиня встигла провести сотні сесій та навіть отримати медаль від командування Збройних Сил України “За зцілення душ”.
“Ми — люди. Я — це ти. Якась частинка твоєї душі є в мені. Я проживаю свій досвід, ти проживаєш свій досвід. Водночас разом ми частина того великого, через яке і набуваємо цей досвід”
“Військових наздоганяє невизначеність, та я повертаю їх у момент”
На початку широкомасштабного вторгнення, ділиться Олена, у військових вона спостерігала гостру реакцію на стрес (ГСР — ред.), яка, на відміну від посттравматичного стресового розладу (ПТСР — ред.), є тимчасовою. Це відповідь організму на психічному та фізіологічному рівнях на важкі події. У такому стані людина уникає думок та почуттів, які пов’язані з травматичною подією, у неї безупинно виринають тривожні спогади, а реакції можуть бути загальмованими або навпаки швидкими. Залежно від випадку ГСР матиме різні прояви та інтенсивність.
“Людину неможливо повернути у стан “до”, їй потрібно вчитись з цим жити. Той фундамент, який підтримував стійкість, він або похитнувся, або і зовсім рухнув. У людей в такому стані з’являється дратівливість, підвищена пильність, а фоном буде горювання. Військовим доводиться багато втрачати — близьких, друзів, побратимів”
Олена зазначає, що зараз етап, коли чітко кристалізується посттравматичний стресовий розлад. Це реакція нормальних людей на цілком ненормальні події. Він має хронічний характер, і веде за собою флешбеки — раптові, до нестерпності сильні й повторювані переживання минулого досвіду. З’являються проблеми зі сном, переслідують жахи. Людина має десятки тригерів — речей, запахів, слів, звуків, що спричиняють повторне переживання травми. Вона може тікати від болісної реальності, почувати себе втомленою й розбитою, мати проблеми з пам’яттю та фокусом уваги. Психологиня говорить, що внаслідок травматичного досвіду, відбулося згортання психіки. Людина немов “підморожується”, однак саме це допомогло їй вижити в складних умовах, зокрема в зоні інтенсивних бойових дій, серед насильства та смерті.
“У людей є душі, які раняться, які потребують зцілення. Це довготривала робота — спеціаліста, військового та його сім’ї. На фоні того, що людині доводиться пережити, ламаються опори — світоглядні, цінність, безпекові. Буває привозять бійця, і він може днями не виходити з палати. Запитуєш, що сталось, а він відповідає: “Я всього боюсь. Я боюсь вийти, бо зі мною може щось статись”. Через такий тваринний страх, людина ізолюється ще більше й хвиля за хвилею на неї накочуються панічні атаки”.
“Якось працювала з військовим одразу після поранення. Його підрозділ втратив багато особового складу. Серед побратимів був і найкращий друг. Я трохи його “підзбирала”, ми спробували прогорювати. Зранку приходжу, щоб перевірити як почувається, а він ще більш пониклий. Запитую: “Що сталось?” — а він каже: “Командир застрелився”. Від такого важко оговтатись, бо накопичення болю й втрат просто тотальні”.
Олена підкреслює, що вплив війни, як і її наслідків, має індивідуальний характер. Принагідно на початку працюють психіатри. Вони стабілізують військових медикаментозно, оскільки можливе порушення на біохімічному рівні, існує ризик суїциду чи виражені розлади, зокрема тривожний, депресивний, фобічний і т. д. Паралельно відбувається щільна психотерапевтична робота. Основний фокус — підняти цінність людини, створити нові сенси й потроху привносити в її життя радість.
“Військових наздоганяє невизначеність, та я повертаю їх у момент. Нічого, окрім цього, не існує. Лише момент. Сором та провина повертають нас у минуле, страх — у майбутнє. Я наголошую бійцям бути уважними до себе і якнайбільше спостерігати за життям, як воно їм відгукується, що вони відчувають, чи комфортно їм. Разом ми складаємо плани на майбутнє — не довгострокові, а на кожен наступний день”.
“Я говорю захисникам — шукайте, де ви можете почерпнути приємне. І не лише почерпнути, а й подосліджувати, затриматись в ньому, особливо, коли ви зараз перебуваєте тут, на реабілітації. Запитайте себе; “Що я відчуваю? Чого потребую? Як це в мені відгукується?”
“Я — інший”
У лютому 2023-го року Український ветеранський фонд Мінветеранів провів друге анонімне онлайн-опитування серед ветеранів та чинних військовослужбовців. 63,8% респондентів відповіли, що зіштовхуються з нерозумінням суспільства. Неприйняття на рівні соціуму лиш масштабує проблеми з ментальним здоровʼям та адаптацією військових. Олена ділиться, що сім’ї захисників, які повертаються з передової, зустрічають їх по-різному. Частина з них і зовсім не приймає людину, тоді військові глибоко ізольовуються.
“Коли військові повертаються, то рідні можуть казати: “Чому ти став якийсь не такий?”, а ця людина нічого не може вдіяти. Через це неприйняття вони відчувають екзистенційну самотність. У думках з’являються фрази на кшталт “Я — інший. Іншого ви не приймаєте. Заради кого я так ризикував?”, — і тоді знову ізоляція”.
За даними ГО “Безбар’єрність”, факторами ризику психічних розладів серед військових та ветеранів може стати втрата ідентичності та звичних соціальних зв’язків, труднощі в адаптації, емоційна нечутливість та зниження емпатії. 52% військових зазначили, що мають проблеми в сім’ї.
“Потрібно посилено працювати із сім’ям захисників. Це новий етап стосунків між “оновленими” людьми: їм варто знову знайомитись та контактувати. Вони мають усвідомити зміни по обидва боки. Крім того, рідні військових мають їм говорити, що приймають та люблять людину з усіма її емоціями та почуттями, що прагнуть підтримати у той спосіб, який буде для людини комфортним”.
“Бували дні, коли думала — це найстрашніше, що мені доводилось чути”
Ми покинули кабінет, щоб прогулятись і продовжити розмову між кущів жасмину. У їхньому пахіллі люди стишують надмірну тривогу й хвилювання. З нами вітаються медсестри, які ймовірно поспішають до палат з військовими.
— Ви працюєте з лікарями?
— І з лікарями, і з медсестрами, але напевно з медсестрами більше. Вони ж залишаються пильнувати військових на ніч, й часом потрапляють “під гарячу руку”. Я пояснюю, що це не повʼязано з ними як особистостями чи спеціалістами. У військових можуть бути емоції, які приховують образу на рідних чи командира. Просто у той момент медсестри роблять мою роботу — терапевтують. Я розповідаю їм причини поведінки, як з цим працювати, як допомогти собі — усе це елементи психоедукації (психоедукація — пояснення інформації про психічне здоров’я, вплив і наслідки тих чи інших подій на нього — ред.). Тут основне — донести, що людина не змогла їх виплеснути з іншими людьми, але змогла поряд з вами. Повторюсь — не на вас, а поряд з вами.
— А як ви самі справляєтесь?
— Бували дні, коли думала — це найстрашніше, що мені доводилось чути. Новий день, і хтось виплескує стільки болю, що промовляєш: “Господи! Як це взагалі можна було пережити?!” Але це моя робота. Бійці мають якнайбільше “вивантажити” з себе. Інколи вони демонструють світлини, відео, згадки в медіа — і це не завжди про позитивне. Я можу з цим впоратись, проте, щоб “переварити” цю інформацію потрібен час. Іноді приходжу додому, і просто ридаю. Я дозволяю собі побути в цьому. І відпускаю.
Олена зазначає, кожен з нас потребує підтримки й співчуття, і передусім до себе. Вона шукає способи отримати ресурс: гуляти, спілкуватись, смакувати, дуркувати — все, що заманеться. Головне — перемикати увагу.
“Нам усім доведеться ще багато відгорювати, та головне дозволити собі це зробити. Горе має перегоріти. Воно жевріє, ти повертаєшся туди, оплакуєш, але дозовано, аби не нашкодити собі. Потім спостерігаєш за відчуттями, і знову вивільняєш. Коли воно догорить, стане попелом, тоді почнеться відродження…”
Журналістка: Інна Царук
Фото: архів Олени Марківської
Репортаж написаний в рамках магістерського проєкту Школи журналістики й комунікацій УКУ
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
