ГЛУЗД

Сучасна держава Україна гарантує жінкам і чоловікам рівні права та можливості в працевлаштуванні, просуванні кар’єрною драбиною, підвищенні кваліфікації та перепідготовці.

Закон України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” містить положення (розділ IV, стаття 17) про те, що роботодавець повинен створювати жінкам та чоловікам рівні умови праці; здійснювати рівну оплату праці при однаковій кваліфікації та однакових умовах праці; вживати заходів щодо унеможливлення та захисту від випадків сексуальних домагань та інших проявів насильства за ознакою статі.

Також у статті цього Закону є твердження: “Роботодавцям забороняється в оголошеннях (рекламі) про вакансії пропонувати роботу лише жінкам або лише чоловікам, за винятком специфічної роботи, яка може виконуватися виключно особами певної статі”. Однак розмиті межі того, яку роботу можна вважати специфічною, бо відповідного переліку немає.

На сайтах для пошуку роботи часто набирають чоловіків на одну спеціальність, а жінок — на іншу. Непоодинокими є оголошення на кшталт “Шукаємо посудомийницю та кухаря”.  Тобто за змістом перша вакансія  —  для жінки, а друга  —  для чоловіка.

Сформувалась певна “побутова” дискримінація, а професії суспільство поділило на “жіночі” та “чоловічі”. Бортпровідниця, вихователька, вчителька, медсестра, працівниця галузі краси, консультантка, секретарка, танцівниця, флористка, доглядальниця, швачка, покоївка, продавчиня — ці  професії зазвичай вважають “жіночими”. “Чоловічими” називають такі: поліцейський, пожежник, військовослужбовець, пілот, тренер, інженер, сантехнік, автомеханік, монтажник, шахтар, рятувальник, м’ясник, електрик, космонавт, далекобійник, моряк.

Однак із таким розподілом погоджуються не всі. Наші герої обрали “нетрадиційні” для своєї статі професії та поділилися з нами своїми історіями.

“Мій розвиток зупиняє страх. Не знаю, проблема в мені чи в суспільстві”

Мирослав (ім’я змінено на прохання героя — ред.) спробував робити макіяжі близько 7 років тому. Тоді він переглядав відеоуроки в інтернеті та все випробовував на собі.

“Пам’ятаю, як робив це, коли батьків не було вдома. Що ж вони подумали б? Якось було, що дуже довго працював над макіяжем і почув, як хтось відчиняє двері. Одразу побіг до ванни та все змив. Так шкода було. Чесно, не знаю, чого я боявся тоді про це сказати батькам”.

Нарешті хлопцю набридло приховувати своє захоплення, і він відверто сказав мамі й татові про нього. Спершу батькам було складно це зрозуміти, але Мирослав пояснив їм, що для нього це  — галузь, у якій йому цікаво розвиватись, і вони це прийняли.  

Однак хлопцю складно говорити іншим про захоплення візажем через стигматизацію професії та упередження щодо чоловіків, які цим займаються. Тому він працює вдома і клієнтів шукає лише за допомогою “сарафанного радіо”.

“Мені комфортніше, коли про це ніхто не знає, принаймні, поки що. Якось у таборі я запропонував дівчинці нафарбувати її. Мама тоді подарувала мені дорогу палетку, яку я дуже хотів. А та дівчина почала всім говорити, що я гей, казала, щоб хлопці, які жили зі мною, були обережними. Я прийшов у кімнату і побачив, що моїми тінями хлопці розмалювали собі обличчя, намалювали якийсь дурний плакат, щось викрикували. Їм було весело, а мене це розбило. Кожен день після того наді мною жартували”.

Проте тепер клієнтів у Мирослава багато, зокрема й постійних. Він робить весільні макіяжі, тематичні, повсякденні, а нещодавно почав навчатися гриму.

“Це справді справа, з якою я хотів би пов’язати своє життя, але мій розвиток зупиняє страх. Не знаю, проблема в мені чи в суспільстві”.

“То був надзвичайний подарунок з його боку та визнання того, що я їду за кермом і роблю це непогано”

Стаж водіння Олександри — 30 років. Вона — президентка Прикарпатського автомобільного клубу та автогонщиця. Коли жінка пішла вчитися в автошколу, її чоловік не хотів, щоб вона була за кермом. Обходилися без сварок, але він на неї ображався. Згодом таки почав їй більше довіряти кермо.

“Потім він мені сам приніс квитки на “Ралі Пань”, зрозумів, що це —  моє. То був надзвичайний подарунок з його боку та визнання того, що я їду за кермом і роблю це непогано”, — згадує Олександра.

Тоді на ралі вона разом із сестрою посіла 3 місце. Повернувшись додому, в Івано-Франківськ, Олександра захотіла розвивати цю галузь у своєму місті.

“Ми знайшли автогонщика, який їздив іще за часів СРСР. Він нас підтримав та навчав техніки. Згодом нас із сестрою почали запрошувати на змагання як жіночий колектив. Далі ми організували приватний жіночий автомобільний клуб, а потім — громадську організацію, яка охопила всю Івано-Франківську область”.

Олександра розвивалася та здобула звання майстра спорту серед штурманів у класі ралі 2 категорії. Мама завжди її підтримувала та залишалася з дітьми, коли донька брала участь у змаганнях, зокрема й за кордоном.

Олександра каже, що тепер багато жінок займається автомобільним спортом. Вони добре підготовлені технічно та вправно керують автомобілем.

Жінка розповідає, що з дискримінацією не стикалась, хоч і бувають стереотипні жарти в її бік.

 
“1999 року ми із сестрою шукали кошти для проведення змагань, команда мала їхати до Херсона. Звертались до банків та заправок, шукаючи спонсорів. В одному з банків показали фотографії, розповіли про діяльність і запропонували бути нашим спонсором. Чоловік із нас посміявся і сказав: “Дівчата, якби ви відкривали публічний дім, то я був би там першим”.

Однак Олександра зауважує, що це випадки поодинокі, і якщо жінка хоче займатись автоспортом, то немає причин для страху.

“Хлопче, а що ти тут будеш робити? То з дітьми треба працювати”

Ігоря з підліткового віку залучали до виховання, оскільки він має молодших брата та сестру. Він часто залишався з ними, коли батьки працювали. І хоч інколи його  засмучувало, що доводилось відмовлятись від власних планів, але доглядати дітей йому подобалося.

“Я відчував власну цінність, коли бачив, що закладаю в дітей те, що важливо для мене. Брата читати навчив я. Насправді це дуже круто розуміти, що завдяки мені він “занурюється” в інші світи, читаючи, наприклад, Гаррі Поттера”.

Ігор вирішив стати вчителем і після школи вступив на педагогічний факультет. У своїй групі він був єдиним хлопцем. Згадує, що під час навчання над ним іноді жартували, але це було по-доброму.

“Людей дивувало, що я вирішив обрати педагогічну освіту. Вони часто прогнозували, що я стану класним батьком”.

Університет хлопець закінчив два роки тому, намагався знайти роботу за фахом, але це не мало успіху.

 
“Доводилось працювати в галузі обслуговування. Мене це засмучувало, бо я щиро хотів працювати за фахом. І коли вкладаєш стільки сил у те, щоб здобути освіту, то сумно, коли просто не можеш її використати”.

Згодом Ігор вирішив шукати роботу, не пов’язану зі школою. Він розглядав варіант працевлаштуватися вихователем у дитячий садок.

“Я знаю дівчат, які працюють виховательками з психологічною освітою і навіть філологічною. Тоді я почав ходити до різних приватних садочків і питав, чи потрібно їм працівників. Одна жінка там просто посміялась і сказала: “Хлопче, а що ти тут будеш робити? То з дітьми треба працювати”. Насправді це дуже неприємно, що чомусь заведено думати, ніби чоловік не дасть ради з дитиною”.

Хлопець вирішив випробувати себе в приватній практиці: телефонував тим, хто шукав няню. Почувши чоловічий голос у слухавці, йому одразу відмовляли. Потім Ігор змінив тактику і починав з того, що займається підготовкою до школи та знає англійську мову. Так у нього з’явилось троє дітей, до яких він приходив як репетитор.

“Спершу я лише проводив заняття з ними, потім сказав одній мамі, що можу залишатись доглядати дитину, якщо їм це актуально. Спочатку вона трохи вагалась, але потім погодилась. Працюю з ними вже 5 місяців”.

Дітей стає дедалі більше. Тепер Ігорю вистачає прибутку від репетиторства та догляду за дітьми для комфортного життя.

“Я дуже щасливий бути там, де я є. Це краще, ніж робота в школі. Шкода, що я йшов до цього з такими перешкодами, але воно того варте”.

“Я показала, що, попри перешкоди, жінка може чогось досягти в тренерстві та спорті”

Настя займається спортом із дитинства. Брат дівчини —  футболіст, часто кликав її грати, тренував та підтримував. Саме він мотивував її спробувати вступити до футбольної секції.

Дівчина приходила на тренування, але її не хотіли брати в команду, казали, що дівчаткам  це не личить і краще їй зайнятися танцями. Схожі ситуації траплялись неодноразово, однак Настя продовжувала розвивати свої навички. Коли дівчині було 13 років, вона вступила у футбольну команду та почала професійно розвиватись.

Окрім футболу дівчина займається регбі, 2018-го грала за збірну України. Також брала участь у міжнародних турнірах з боксу.

 
“Зовсім не шкодую, що пішла в бойовий вид спорту, бо можу показати не тільки свій характер, а й витримку, певні емоції. Можу грати не тільки в командних видах спорту, а й виступати сама й гідно представляти Україну”.

Анастасія продовжувала розвиватися у футболі, згодом її помітив один тренер та запросив у свою команду. Потім дівчина почала тренувати дітей. Про це тривалий час ніхто не знав.

 

“Я ще змалечку мріяла передавати свій досвід комусь — тренувати та виховувати”.

Анастасія вже 4 роки працює футбольною тренеркою двох команд: для дівчат та змішаної.

“Раніше я переймалась тим, що скажуть про це мої тренери, батьки, але потім зрозуміла, що не потрібно боятися, треба йти до мети. Я розвивалась, і навколишні почали мене підтримувати. Я показала, що, попри перешкоди, жінка може чогось досягти в тренерстві та спорті. Не потрібно боятися бути тим, ким ти є”.

Спершу батьки дітей, яких тренує Настя, реагували неоднозначно: деякі раділи, що тренує жінка, але були й ті, хто сумнівалися в її професійності через стать. Однак загалом ставлення позитивне.

Були моменти, коли Анастасії рекомендували залишити спорт і тренерство, аргументуючи це тим, що вона дівчина. Казали, що вона обрала погану професію. І хоч їй було складно й вона не завжди відчувала підтримку, проте старалась справлятися із цим та йти до поставленої мети. Анастасія щаслива займатися спортивною та тренерською діяльністю і планує розвиватися в цьому не тільки на всеукраїнському рівні, а й на світовому.

Матеріал створено в межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, який реалізовує Волинський пресклуб у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, яку фінансує Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) і виконує Міжнародна організація Internews.

Журналістка: Ірина Семенко
Дизайнерка: Яна Букреєва

А щоб у твоєму житті було більше Глузду —підписуйся на наш телеграм-канал.

Наші партнери