Історія цього військовослужбовця почалася ще у 2014 році з вінницького Майдану. Він був серед тих, хто підтримував зміни в Україні. 17 лютого чоловік вирушив на майдан до Києва. З цього моменту боротьба для нього більше не припинялась.
“Почалось!”
Військовослужбовець Андрій із позивним Кіт народився на Вінничині. Зараз йому 30 років, останні 10 із них чоловік стоїть на захисті України. Андрій не мав жодних військових навичок чи досвіду, та після подій на Майдані і вторгнення росії у 2014 році він без жодних роздумів приєднався до одного з добровольчих батальйонів. Коли закінчились активні дії на Донбасі і оголосили чергове перемир’я, Андрій повернувся до Києва і відкрив невелику автомайстерню. Два роки чоловік робив те, що любив, але вже з 2021 року привиди війни знову почали його переслідувати.
“У грудні 2021 року в колі колишніх атовців і знайомих чинних військових почались розмови про те, що російські війська на кордоні — це вже не маніпуляція і наступ справді можливий. Власне з цього моменту почалась підготовка серед своїх до вторгнення. Ми продумували шляхи евакуації знайомих та близьких із Харківщини та Київщини, настрої у всіх були песимістичні. Згодом ми навіть у підвалах почали готувати місця, де можна було тимчасово перебувати, запасались консервацією, засобами гігієни, водою і всім необхідним”, — розповідає Андрій.
Військовий Кіт поділився, що з того часу він не припиняв слідкувати за ситуацією на кордонах та в сусідніх країнах:
“За тиждень до 24 лютого я вже приблизно розумів, що от-от в Україну вторгнуться. Ми разом стежили за сайтом Flightradar24 (інтернет-проєкт, створений 2006 року шведською компанією Travel Network Ltd, який дозволяє в режимі реального часу спостерігати на мапі за літаками в усьому світі — ред.), бачили, що почалась евакуація посольства США зі Львова, почали моніторити російську авіацію. Власне 23 лютого я довго не спав, стежив за ситуацією, бо знав, що все почнеться вночі або дуже рано”.
Близько 2 години ночі чоловік заснув, а вже вранці 24 лютого о 5-6 годині друг розбудив його дзвінком: “Почалось!”.
Військовий ділиться, що вони одразу почали втілювати свій план і розпочали евакуацію.
“Я закупив паливо, речі першої необхідності. Близько 8 вечора поїхав забирати з Києва знайомих, котрі відмовилися виїжджати до вторгнення. У них була сформована думка “кому той Київ треба?!”. На ранок ми виїхали до Хмельницької області, відвезли всіх до кордону, і я повернувся у Вінницю”, — ділиться Кіт.
Чоловік розповів, що він зі своїм знайомим наскільки могли — спорядились і вирушили на оборону Києва. Не знали, куди і як, просто їхали до столиці. А водночас Андрій уже писав усім знайомим, з якими воював у 2014 році, дізнавався, до кого можна приєднатись. Саме так він і потрапив в одне з добровольчих формувань, де служить досі.
“У перші дні вторгнення ми перебували у Чернігівській області, на межі траси Харків-Київ, у районі Броварів. Тоді ворог саме підступав туди. Перше бойове зіткнення відбулось 14 березня, тоді ми знищили реактивну залпову установку і танк. Це була наша перша вдала засідка. Ми не стояли в обороні, а робили засідки на колони ворога. В кінці березня по трасі ми вийшли на межу Чернігівської та Сумської областей, а після того нас уже перекинули на інший напрямок”, — розповідає військовослужбовець.
Примусова мобілізація — це наповнення організму і колективу зовсім не вмотивованими людьми
Андрій відкрито висловлює свою думку про примусову мобілізацію та роль жінок у військовій службі. Він вважає, що важливо, аби люди розуміли, чому вони мають брати участь у захисті країни. Для нього служба у Збройних Силах України — це обов’язок перед країною та честь, а не лише примусове заповнення структур:
“Я не прихильник примусової мобілізації, тим паче, не прихильник примусової мобілізації жінок, попри той фактор, що чимала кількість жінок добровільно приєдналась до війська. Примусова мобілізація — це наповнення організму і колективу зовсім не вмотивованими людьми, які не готові і не бажають робити те, що їм потрібно буде робити. Тому тут питання не примусової мобілізації, а роз’яснення людям того, що йти до лав ЗСУ — це, по-перше, велика честь, а по-друге — їхній прямий обов’язок. Кожен, хто служить у війську, захищає своїх рідних і свою домівку або ж мститься за них. Дуже важливо зрозуміти, що це обов’язок кожного як за Конституцією, так само і по честі”.
Перебування в армії для Андрія та його знайомих — це не тільки війна, а й новий спосіб життя. А водночас і виклик як для фізичного, так і для морального здоров’я. Попри все, багато з них залишаються в ЗСУ, поки війна триває. Їхня головна мета — захищати свою землю, не зважаючи на фізичні та психологічні труднощі, які вони пережили за роки війни.
“Серед більшості моїх знайомих військових, які в моєму підрозділі, є дуже багато людей, які від’єднались від цивільного життя, і вони вже не бачать себе там до кінця війни. Вони мають тільки одну ціль — продовжувати захищати свою землю. Хоч вони не вмотивовані поведінкою деяких елементів суспільства, політиків. Єдине, на що не можна вплинути, — фізична втома, загострення хронічних хвороб, травми та поранення, яких зазнали за два роки бойових дій. Вони дуже позначаються і на моральному стані. Але я знаю хлопців, які мають два-три доволі серйозні поранення, і з ампутаціями, та вони все одно повертались до війська. Наскільки можуть, настільки намагаються бути корисними на різних посадах”, — каже чоловік.
“Коли ж ворог відступив, люди зажили звичайним життям і війна для них знову десь далеко…”
Андрій розповідає, що суспільство, на жаль, відокремилося від реальності війни. Вже на відстані 100-200 кілометрів від лінії фронту люди забули про те, що діється в країні:
“Розуміння та усвідомлення суспільства, що почалась повномасштабна війна, на всю Україну і на кожного громадянина в нашій державі, було лише перші два місяці, коли ворог підступав на Київщині, Чернігівщині, Сумщині і так далі. Коли ж ворог відступив, люди зажили звичайним життям і війна для них знову десь далеко, як це було у 2014-15 роках. Єдине, що турбує людей, — це співробітники ТЦК на вулицях”.
Навіть відпустка для військових — це не відпочинок, міркує Андрій, а час, коли вони почуваються чужинцями у своїй країні. Для багатьох, якщо вони не мають родини чи близьких, відпустка стає джерелом стресу, оскільки навколо них практично відсутнє розуміння того, через що проходять військові.
“Єдина розрада під час відпустки — це кохана наречена і матір. Деякі люди навіть почали агресивно реагувати на автомобілі Збройних Сил, на військову форму. Вони навіть своїм виглядом показують, наскільки їм уже набридло бачити військовослужбовців. І насправді відпустка для мене — це про якусь депресію. Якщо у військового немає дружини, сім’ї, близьких людей, і він їде до соціуму, скажімо так, то для нього це постійний стрес, а не відпочинок”, — ділиться військовий Андрій.
“Тоді не було легше, але було не так масово й інтенсивно”
Чоловік розповідає, що порівнювати війну у 2014 році і у 2022-му — неправильно, бо це зовсім різні за характером бої:
“Вони дуже різняться в типах зброї, техніки та оснащення, відрізняються у масштабах. У 2014-му це були більше стрілецькі бої, коли потрібно було захопити блокпости біля міста — і місто переходило під контроль України, ворог відступав. Нині це суцільна лінія окопів і вогневих засобів у плані техніки і артилерії. Будь-яка відвойована територія — результат дуже важких боїв. Тоді не було легше, але було не так масово й інтенсивно, не було стільки бронемашин, танків і БТРів, стільки реактивних систем залпового вогню, зовсім не застосовували авіації”.
Найбільше з цивільного життя Андрієві не вистачає сім’ї та спокою. За його словами, там, на фронті, всі живуть у стані невизначеності: ти не знаєш, яке завдання тобі дадуть, куди відправлять, постійно відчувається тривога.
“Зараз моє життя рутинне, як би це не звучало. Усе, що відбувається навколо, за два роки стало буденним. Звісно, що кожен обстріл, кожен бій — це стрес, страх, але таки рутина: потрібно йти — ти йдеш, потрібно їхати — їдеш, потрібно виконувати — виконуєш. Звісно, є випадки, коли хлопці ламаються, тоді вони не можуть якісно виконувати завдань, але іншого вибору у нас немає”.
Військовослужбовець Андрій поділився, що на фронті йому не дає зламатись усвідомлення того, що він там чітко для захисту своєї родини, людей, яких він любить, і своєї домівки.
“Усе, про що я зараз мрію: зняти військову форму, прийти додому після улюбленої роботи, побути зі своєю сім’єю у спокої, заснути та прокинутись зранку не від повітряної тривоги, а від будильника для нового щасливого дня. Я знаю, що колись так і буде, та зараз я тут, стою на захисті своєї країни, сплю у спальнику і прокидаюсь від вибухів та пострілів”.
Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «Strategic Media Support Program», який реалізує Львівський медіафорум за підтримки NED.
Журналістка: Тетяна Білинець
Фото: архів військового Кота
