За кілька днів до масштабної війни вийшла книжка письменника та журналіста Маркіяна Прохаська “Мрія про Антарктиду”. Щоб написати її, 2019-го Маркіян вирушив на континент та місяць, спостерігаючи та збираючи інформацію, мешкав на станції “Академік Вернадський”.
Ця мандрівка була його мрією. Як далася дорога й антарктичні умови, а також про важливість на державному рівні згадувати досягнення українців в експедиціях письменник розповів в інтерв’ю ГЛУЗDу.
Синхронізувалося дві мрії
“Просто побувати в Антарктиді, напевно, не так важко, якщо ти заможна людина, та я хотів пожити на станції, подивитися, як це все відбувається. І якось синхронізувалося дві мрії: побувати в Антарктиді й написати про це книжку”.
Про Антарктиду автор мріяв кілька років, якось побачив інтерв’ю нового керівника Національного антарктичного наукового центру, Євгена Дикого, і подумав: “Ого. Він так гарно говорить”. Говорив, запалюючи інтерес, і Маркіян запланував, що запитає його, чи можна туди поїхати. Згодом знайшов контакт, пояснив, хто він такий, яку має освіту. Сказав, що пише про науку, культуру, вже видав одну книжку й хоче написати про Антарктиду, гонорарів від держави не брав би, сам написав би книжку, видав, добрався, але йому треба бути на станції. Євген Дикий відповів, що в такому разі можна.
“Це для мене насправді дуже багато, але це був тільки початок”.
Далі почався пошук грошей, спонсорів, фандрейзингова компанія. Люди вболівали і вірили, що ця книжка має бути. Багато журналістів із солідарності допомагали.
“Могло таке бути, умовно кажучи, що квитки є, а яхти нема або є яхта, а проплата не проходить. А тоді треба було це робити через банк, бо ще не було IBAN. Треба було писати в Київ, щоб комісія дозволила мені кілька тисяч доларів перекинути. Відповідно, це була морока. Ти ніби хочеш написати книжку для українських читачів про українську Антарктиду, але можеш просто не заплатити за яхту”.
Чи лізуть зимівники в холодильник?
Взимку починається цілорічна експедиція — зимівля і сезонна експедиція, коли в Антарктиді літо. У нас зима — там літо. Маркіян вирушав у мандрівку в літній сезон, і казали йому орієнтуватися на зимові Карпати. Станція “Академік Вернадський” розташована на узбережжі, у регіоні західної Антарктиди в напрямку Південної Америки, і там порівняно тепліше, особливо влітку.
Щоб бути там рік, треба пройти відбір, медичний огляд, бо якщо є проблеми зі здоров’ям, то небезпечно залишатися без лікарні. Лікар на станції є, проте не зі всім може впоратися самотужки. Необхідно також пройти психологічну перевірку, щоб зрозуміти, чи може людина мешкати в закритому просторі з 12 людьми. Далі відбуваються всякі тренінги, також везуть у село Мартове, на Харківщині, де є база з подібними до Антарктиди умовами. Маркіян не їхав як науковець чи дослідник, тому не проходив усього цього.
“Не було такого, щоб час до часу залазити в морозилку, щоб адаптуватися (сміється — ред.)”.
11 лютого Маркіян, одягнений “як для зимових Карпат”, зі Львова вирушає до першого пункту — Києва. Далі у +15 у Римі гуляв у зимовому пуховику та черевиках, а за трохи опинився в спекотному, 40-градусному, Буенос-Айресі. Там переночував, полетів у місто Ушуая, де його зустріли +11 з дощами та мжичкою.
Інша складність була на яхті: шторм, чергування за стерном, енний день турбувала морська хвороба. Ішли через протоку Дрейка, час тягнувся довго, і Маркіян уже думав:
“А чи існує та Антарктида? Ти знаєш, що вона є, але ти не бачив, то чи вартує побачити, бо тут реальні фізичні муки? Думаєш, нащо взагалі туди поїхав”. Побачивши Антарктиду, розумієш — воно того варте. А потім місяць там пожити, поплавати яхтою поміж островами, побачити китів під човном, а на станції ще інше життя…
“Розумієш, що такого більше може не бути. Натрапляв на слова зимівників, що це життя в житті”.
На станції комфортно, але не було звичного зв’язку, тому час тягнувся довго. Зараз там уже безлімітний інтернет.
Коли Маркіян їхав на станцію, то думав: якщо третина буде лояльно ставитись, то це мало б бути достатньо, щоб написати книжку.
“Тут, напевно, як і в будь-якому робочому середовищі, коли приходиш на нову роботу. Є такі, які одразу запитують, як тебе звати, і хочуть усе показати, інші не мають до тебе ніякого інтересу з різних причин. І тих, і тих порівняно мало. Не було такого, що я приїхав, і всі: “О, Маркіян приїхав”. Хтось запитував, чому я приїхав, пропонував допомогти, а були люди, з якими я так і не поговорив”.
Звичайний день в Антарктиді
На станції гуртом і прибирають, і відпочивають, і святкують. Кухар кожному на день народження випікає торт різних форм з оздобленням, що відповідає заняттю. Там затишно і тепло, як розповідає Маркіян. Є графік харчування, сніданок кожен готує собі сам. Письменнику це нагадувало якийсь табір: зупа, друге — м’ясне, у четвер — риба, пляцки і компот. Єдине — ближче до закінчення зимівлі ощадніше зі свіжими овочами.
— І сум був той самий, як їдеш з табору? — питаю.
— Ну, звісно, що був. Це було усвідомлення, що я прощаюся із цим життям назавжди і більше його не буде за жодних обставин. Мається на увазі, що, може, я й буду ще в Антарктиді, але не буде того моменту, тої команди.
Протягом дня кожен має свою роботу. У хорошу погоду дослідники човнами вирушають в мініекспедиції на інші острови, де збирають зразки для дослідження, тому морем мандрував багато. А от на яхті вночі доводилося стояти на вахті, відштовхувати айсберги металевою жердиною подалі від борту. Слизько, іде сніг, усі сплять, а у воді бачиш чийсь хвіст…
“От цікаво, що в Антарктиді нема страху. Правда, є окремий жанр фільмів жахів про цей континент, але це вигадки, пов’язані з прибульцями, якимись істотами”.
Маркіян розповідає, що на станції немає ключів, як, напевно, і на багатьох з них. Можна приїхати, умовно кажучи, і зайти. Є тільки важіль, схожий на клямку.
“Найближча станція за 50 км. У гості навряд зайдуть”, — жартує Маркіян.
Оскільки це замкнений простір, то учасникам експедиції неможливо не відпочивати. Відбуваються спортивні змагання, схожі на гольф, коли за меншу кількість ударів треба перекинути м’ячик з другого поверху і спустити вниз коридору. Коли гарна погода — футбол. У суботу мають святкові обіди чи вечері. З британських часів там є бар “Фарадей”.
Про очікування
“Я намагаюся не уявляти, що я отримаю. Не було такого, що знав, ніби буде отак і так, бо це дуже отруйна річ, коли очікуєш і можеш усе собі запланувати. Це ніби дуже добре, але з іншого боку, коли до цього звикаєш і якась деталь іде не так, ти думаєш, що все пропало”.
Автор не думав, що там стільки тварин. Екосистема, хоч і крихка, та дуже розвинена. Звуків тварин було дуже багато: щось булькало, фиркало, хлюпало у воді. Там також багато птахів, зокрема пінгвінів і тюленів.
“А ще в Антарктиді доволі цікаво було спостерігати за запахами. Цікаво, бо їх мало. От я, наприклад, завжди думав, що море пахне, але у відкритому морі цього не відчуваєш, насправді це запах узбережжя”.
Як місяць в Антарктиді перетворився на книгу
На станції, в мандрівках між островами тривожно не було, та під кінець Маркіян почав хвилюватися, як добиратися назад.
“В Аргентині мав таке відчуття, що ще одна зупинка. Коли повернувся на континент — уже майже вдома”.
Після повернення Маркіян Прохасько доволі довго писав книжку. Місяця на континенті йому вистачило, щоб цілісно сказати про Антарктиду.
“Можна було б сидіти там ще і здобувати-здобувати якісь крупинки, але воно суттєво книжку не переробить”.
Коротко описати й виокремити один меседж не можна. Книжка для тих, хто бажає подорожей, і тих, хто закоханий в Антарктиду. Вона і про пригоди письменника, і про українців, які були в Антарктиді 200 років тому, і про зміни клімату, і про історію станції, і про науку…
“ І, може, найглобальніше — це те, що світ дійсно прекрасний, і було б добре його берегти, в Антарктиді ти чи в Україні. І, до речі, багато хто каже, що саме після Антарктиди починає краще ставитись до сортування сміття, економії електрики. Основна мета — щоб людина відчула той світ трохи через історію, трохи через пригоди, побутове щоденне життя, природу і глобальні проблеми,” — розповідає автор.
Після мандрівки Антарктидою в автора залишилося багато відеоматеріалу, аудіо, тому планує і це поширювати, можливо, зробити подкаст.
“Я давно вже хотів би закінчити із цим усім, але в прямому сенсі ще не відпускає. Є відчуття обов’язку, що я ще ж можу говорити, бо є матеріал і ще не все сказав. І буду пробувати, якщо не весь час, то трохи таки приділяти. Зрештою, популяризація й вимагає роботи на перспективу. Не буває так, що ти раз сказав і тебе почули. Можливо, й буде краще говорити менше, але довго”.
Зокрема, з подорожі письменника на Megogo з’явився аудіосеріал “Літо в Антарктиді”, який є у вільному доступі.
Ідентичність у контексті Антарктиди
Вихід книги перед війною трохи вплинув на продаж. У видавництві автору сказали, що десь у травні все ожило й активно почали цікавитись “Мрією про Антарктиду”.
Паралельно з написанням книги Маркіян писав блог, і це не те саме, що книжка. Те, що назбиралося за 3 роки, невдовзі стане ще однією книжкою, але електронною у вільному доступі. За словами письменника, вона не буде такою ґрунтовною, як “Мрія про Антарктиду”, тексти будуть доповненням, однак автор планує систематизувати їх так, щоб було уявлення про континент навіть із цієї книги.
У “Мрії про Антарктиду” є багато розділів про історію, Маркіян Прохасько розповідає про перші експедиції Роберта Скотта і про радянські. Україна під своїм прапором досліджує Антарктиду від 1996-го, та українці були і в перших експедиціях понад 200 років тому. У контексті війни автор вбачає доцільність повертати спогади про українських науковців.
«На державницькому рівні “Україна — антарктична держава” — уже звучить солідно, особливо коли нас багато разів хотіли заперечувати і коли досі мусимо доводити, що ми не вигадані.
От, наприклад, Австралія та Нова Зеландія були британськими колоніями. Люди звідти теж були в експедиціях, і тепер ці дві незалежні країни претендують на те, що було колись лише британським. Вони кажуть, що це і їхня історія. Ці претензії зараз заморожені через договір про Антарктиду: ніхто там не може мати зброю, військові конфлікти, нічого там нікому не належить.
Я не хотів би, щоб Антарктиду дерибанили, але якщо буде якийсь загальносвітовий процес, то тут краще з міркувань державницьких, щоб Україна теж була в ньому. Якщо країна науково розвинена, то вона є в Антарктиді і навпаки. Ми маємо потенціал, маємо науку, то, відповідно, маємо станцію, а якщо ми маємо станцію, то це зворотний процес — ми амбітні, розвинені, маємо прагнення. Ці речі взаємозалежні».
Журналістка: Ірина Блаженко
Фото та відео: архів Маркіяна Прохаська
